«Для мене немає нічого неможливого»: історія волонтерства Оксани Глушко

Мешканка села Олексіївка Оксана Глушко сприйняла війну як власне горе, тому – розпочала волонтерську діяльність з перших днів повномасштабного вторгнення. За три місяці з групи небайдужих людей вона зорганізувала повноцінний волонтерський центр на більше ніж 200 чоловік.

За період діяльності центру вдалося зібрати та передати на фронт 9 тепловізорів, 10 квадрокоптерів, 6 комплектів шин, 14 автівок; відремонтувати на зібрані кошти машини більш ніж чотирьом бригадам.

Крім того, волонтерка зі своєю командою, купує та доставляє на фронт радіостанції, генератори, автономні зарядні станції, старлінки, планшети, акумулятори, бензопили. Не обходиться й без побутового: їжі, одягу для захисників.

Говорить: «Наші воїни для мене як рідні сини, яким всіляко допомагаєш». І зусилля винагороджуються вдячністю хлопців, які називають посилочки від волонтерського центру Глушко «найжирнішою «волонтеркою». В тому сенсі, що Оксана може дістати все.

«Для мене немає неможливого», - каже вона. Власну історію волонтерського шляху Оксана Глушко розказала журналістам «Нікополь.City» в інтерв’ю.

– Ви з перших днів повномасштабної війни займаєтеся волонтерською діяльністю. Чому так вирішили?

– Так сталося, що коли почалась війна, ми не знали, що робити. Але було розуміння – треба допомагати армії. І от зібрались активні люди села Олексіївка, об’єднані спільною метою – допомагати ЗСУ. Ми почали шити розгрузки, варити каші з м'ясом в автоклаві.

Спочатку передавали це все через Дніпропетровський волонтерський центр. Потім я знайшла людей, які разом зі мною почали возити своїм транспортом гуманітарний вантаж на фронт. І закрутилось. Більше 110 поїздок вже у мене. Це і Херсонський, і Бахмутський, і Запорізький, і Авдіївський, і Харківський напрямки.

В цілому, ми працюємо у всіх напрямках, де нас чекають. Хлопці вже самі нас знаходять, самі телефонують. Зараз ми на постійній основі співпрацюємо з більше ніж 30 бригадами ЗСУ. І це я не рахую ті, до кого ми приїздили лише декілька разів.

– 110 поїздок на фронт – це немало. Як ви налагодили цей процес?

– Хлопці телефонують, говорять, які в них є потреби. Протягом деякого часу ми збираємо на ці потреби. Закуповуємо, складаємо і домовляємося на певний день, час, місце. Зустрічаємося з хлопцями на нейтральній території, зрідка на «нулі». І тут не в небезпеці справа. Я не боюсь взагалі нічого. Але блокпости не дозволяють далі їхати. Тобто є певна межа, за яку ми не можемо заступити. Тому хлопці до нас назустріч виїжджають. На нейтральній території зустрічаємося і розвантажуємося. Коли ми стоїмо, вони курять і говорять зі мною.

– Про що хлопці розповідають?

– Багато хлопців кажуть, що у них все добре. Але ж військові не можуть розказати про погане батькам, дружинам, тому що вони їх оберігають. А волонтер – це людина, якій можна розказати все. Хлопцям потрібно виговоритися, їм потрібно розказати про їхні реалії, як їм там і складно. Багато історій різних було. Боляче слухати про втрати. Коли ти бачиш ось цей розпач в їх очах… Це, звісно, дуже впливає на моральний стан.

Всі хлопці по-різному справляються з військовим побутом, з розлукою з рідними. Скажу одне: війна – це важко, і нашим воїнам там дуже непросто. Тому хочеться їх підтримати. Я для них як мама. Стараюся обійняти, поцілувати, нагодувати і розказати, як ми їх любимо, як молимось за них, як чекаємо. А хлопці в свою чергу кажуть, що для них найважливіше, це навіть не сама допомога, а те, що про них пам'ятають.

Знаєте, в чому хлопці єдині в своїх розповідях? В тому – що ми обов'язково переможемо. Інакше – навіщо все це? Але ж якою ціною. Дуже велика ціна. Взагалі, я вважаю, що нашим хлопцям, штурмовикам, наприклад, пам’ятник при житті ставити треба за мужність, бо вони в 100-150 метрах від ворога стоять, б’ються, вмивають кожен сантиметр нашої землі своєю кров’ю.

Мій чоловік Валерій теж хотів в штурмовики піти, але за станом здоров’я його не взяли. Але він все одно приєднався до лав ЗСУ. Сказав: «Ти в мене така гарна волонтерка, так хлопцям допомагаєш. Я теж хочу бути корисним Батьківщині. Хочу, щоб ти мною пишалася». Це мене дуже розчулило та надихнуло.

– Ви сказали: «хлопці кажуть, що точно буде перемога». Всі вірять?

– Так. Всі щиро вірять в це. І нас всіх закликають вірити. Коли – це питання часу. Моя особиста думка, коли стільки життів покладено за те, щоб ми були вільні, будь який фінал війни окрім перемоги – це буде неповага для тих хлопців, які полягли зараз. Розумієте? Тому будемо стояти до кінця.

– Що найчастіше хлопці просять привезти?

– Все дуже по-різному. Є бригади, які кажуть, що у них з харчуванням все добре, і більше просять якусь амуніцію, фліски, балаклави. А є бригади, які дзвонять навпаки – кажуть, про харчування. На нулі, зі зрозумілих причин, хлопці харчуються лише сухпайками. Тому коли їм доставляють в окопи нашу домашню їжу, це для них як привіт від рідних.

Хлопцям з-під Бахмута возили отруту для пацюків. Бо зараз холодно, і миші в бліндажі лізуть. По 40 за ніч вбивають.

– Ви допомагаєте тільки фронту?

– Зараз наш волонтерський центр працює в багатьох напрямках. Перший і основний – це допомога ЗСУ, поїздки на фронт та збори для військовослужбовців. Ми робимо майже все. Тут не тільки їжа, ще пошиття розгрузок, спальних мішків, виготовлення окопних свічок, буржуйок, плетіння маскувальних сіток, яких в нашому активі вже більше тисячі.

Також завдяки співпраці з благодійними фондами, у нас є ще гуманітарний напрямок роботи. Тобто крім того, що ми допомагаємо армії, ми ще допомагаємо місцевим жителям, людям з інвалідністю, стареньким, мамам з дітками, одиноким, багатодітним. Це і продуктові набори, і палиці, і ходунки, і памперси, і дитяче харчування. Постійно, планово ведеться ця робота.

– Скільки минуло часу від початку до сталої роботи центру?

– Я дуже швидко організувалася. Місяці три в мене на це пішло. І дуже багато прийшло до мене людей. Зараз наш волонтерський центр розрісся просто до величезних масштабів. З нами співпрацюють села Покровське, Капулівка, Новософіївка, Приміське, Старозаводське, волонтерські бригади з Нікополя. Хтось з нами з початку війни, хтось долучається походу.

Хтось шиє, хтось в'яже, хтось пече, хтось варить вареники, ліпить пельмені. Тобто кожен займається своєю справою на своєму рівні. І от зараз у мене на постійній основі працюють 200 людей. Але тих, хто допомагає набагато більше. І це мене так тішить. Бо люди – це найголовніша цінність, на них тримається все моє волонтерство.

Я хотіла бути корисною армії та Україні, тому вирішила стати волонтером. До того ж, по життю я гарний організатор, тому мені зовсім не було складно зібрати навколо себе однодумців, спільних за духом, за ідеєю, патріотів таких же як я сама.

– У чому секрет такого успіху?

– Думаю, головне – люди мені довіряють. До того ж ми з ними працюємо в єдиній зв'язці, у нас немає командирів. Ми разом, кожен важливий. От завдяки цьому у нас все є. Довіра, бажання, взаємодопомога – це три складові нашого успіху.

– Ви ж не просто зорганзували людей, ви ще й офіційно зареєструвались?

– Так, я офіційно зареєстрована, як волонтер. І це важливо, тому що, якщо ти не зареєстрований, то не маєш права на збори. Тому ще на початку своєї діяльності я зареєструвалась в районній адміністрації. В мене є посвідчення волонтера і є витяг з податкової. І це нормально, тому що ми всі повинні працювати в правовому полі. Я повинна спати спокійно.

– Як ви все встигаєте?

– Якщо чесно я працюю 24 на 7. Волонтерство займає дуже багато часу. Ми співпрацюємо з багатьма фондами та з благодійними організаціями. Люди про нас знають, довіряють нам, і як наслідок – хочуть нам допомагати. І завдяки цьому у нас все виходить.

Взагалі для мене немає нічого неможливого. Серйозно. Мені яку задачу не дай – все зможу.

У нас був колись такий випадок: ми їхали з моїм напарником з фронту. Подзвонив військовий і каже – терміново потрібна машина. Хоч якась, бо все побили. Ми посиділи, подумали, і почали дзвонити. І вже до кінця дня ми вже знайшли і машину, і гроші на ремонт. Тому для мене немає нічого неможливого. Просто питання часу. Щось вирішується за годину, на щось потрібно більше, але в мене вдається все. У мене немає невирішених питань чи не закритих зборів. Я не знаю, як в мене так виходить. Можливо, в мене якесь таке енергетичне поле (посміхається - авт).

Волонтерка для військових від центру Оксани Глушко доставляється особисто їмАвтор: Оксана Глушко

– Яким збором ви пишаєтеся?

– Кожним збором пишаюсь. Бо люди вкладають туди свої кошти. І не важливо скільки – хай це буде 20 гривень, 50 гривень, тисяча, але все це людські кошти, які вони довірили мені. Тому для мене все цінно. Мені дуже сподобався невеличкий збір на 24 тисячі. Нам потрібно було терміново забезпечити хлопців із запорізького напрямку планшетами для коригування наведення дронів. Ми цей збір закрили за дві години.

Звичайно, що є круті вартісні збори, наприклад, на машини. Приємно, що хлопці на «нулі» досі користуються нашими автівками. Усвідомлювати, що ти робиш внесок в нашу спільну перемогу – це надихає.

– Чим ви живете, окрім волонтерства?

– Волонтерство не приносить ніякого прибутку, тому в мене є офіційна робота. Я приватний підприємець, в мене своя школа правильного харчування і вона зараз діє. І це допомагає мені протриматися на плаву. Зрозумійте, волонтерська діяльність – це не робота, це місія. Тому що на роботі платять зарплату, а тут ніхто з нас зарплату не заробляє.

Я просто займаюся діяльністю, яка мені подобається, яка знаходиться відгук у мене, у військових, у мешканців. Я хочу допомагати. Це найголовніше. Я хочу, щоб швидше була перемога, тому роблю все від мене залежне. І продовжу це роботи й надалі, доки в цьому буде потреба.

Раніше ми розповідали про те, що у Нікополі запрацював проєкт «Помічники ветерана».

Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.

Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!