«Враження, що дім просто розходиться по швах»: як живе стара частина Нікополя під обстрілами
Стара частина Нікополя. Історичний центр. До війни – одне з улюблених місць відпочинку нікопольчан. Проте з початком обстрілів міста – тут жодного вцілілого будинку.
Сліди поранень від ворожої арти тут майже всюди, навіть пам’ятнику Богдану Хмельницькому дісталося. Але йому байдуже – він не відчуває болю, на відміну від мешканців прибережних територій, які не зважаючи на небезпеку тут живуть та працюють.
Як їм це вдається дізнавались журналісти Нікополь.Сity.
Жили у моря, тепер на узліссі
Олена Горобець живе на самому березі Каховського водосховища. Далі – тільки вода, пісок та окупований Енергодар. Як вона каже - жили раніше у моря, тепер на узліссі. Але не зважаючи на те, що на її провулку нема жодного вцілілого будинку чи споруди, жінка нікуди не їде.
– Я тут живу з 60-х років, – говорить пані Олена. – І їхати нікуди не збираюсь, та й куди я поїду з пенсією 2500 грн? А житло, а робота, а коти, а собаки? Та ні, наїздилась я вже за своє життя. Вже он – сьомий десяток розміняла. Так, прилітає у нас тут часто. Тому живемо по такому принципу – чуєш вихід, сидиш мовчки у хаті, рахуєш секунди. І або полегшено зітхаєш, або падаєш ніц на підлогу. Ні, в підвал не ходжу. Нащо? Думаєте врятує?
Мешканка старої частини Нікополя Олена Горобець
За словами пані Олени з її провулку майже ніхто нікуди не виїхав, бо люди вже у віці, тому повністю покладаються на долю. Вікна позабивали, двері назад поставили, дахи перекрили і живуть. Кажуть: ми тут виросли, тут і помремо.
– Зараз багато горя навкруги, – каже жінка. – Але ж ми живі, чого побиватись? От я вам приклад наведу – на кладовище куди не глянь – горе, горе, горе. А поки живеш – треба триматись. Піднявся зранку – зарядку зробив, личко вмив. Знаєте, наші люди – вони незламні, вони просто не вміють занепадати духом. А хто от ниє, то точно десь там не наша кров підмішана (посміхається – авт). Українці – нація оптимістів.
Враження, що дім просто розходиться по швах
Більшість будинків у старій частині Нікополя датуються 18 сторіччям. Певно що, вони стояли б і далі, якби не війна. З початком інтенсивних обстрілів вони потроху руйнуються: якщо не одразу снарядами, то вибуховою хвилею від них.
Перший обстріл міста мешканка прибережної зони Домініка Юдашкіна з мамою запам’ятали дуже добре, бо він прийшовся на її день народження.
– Як сьогодні пам’ятаю ті звуки, – говорить Домініка. – Я тоді подумала – ну, от і відсвяткували. З початком інтенсивних обстрілів міста та старої частини, одна зі стін нашого будинку почала потроху відходити, стеля, що не день, сиплеться все більше, а у стінах повсюди тріщини. Таке враження, що дім просто розходиться по швах. І робити ремонт немає сенсу, бо не знаєш, коли знову прилетить. Звісно, коли прилетіло по даху, то ми його підлатали, але ж капітально вкладатися зараз ніхто не буде.
Перші обстріли Нікополя сталися в день народження Домініки
Коли сильно гатять, донька з мамою спускаються до підвалу. Хоч і розуміють, якщо завалить – вибратись буде вкрай важко. До того ж, напередодні та під час обстрілів – зв'язок пропадає. Тобто якщо що: ти не зможеш викликати ані швидку, ані пожежних.
– Перші два місяці з початку обстрілів, ми постійно спускались до підвалу, – продовжує Домініка. – Бо якщо ти не у підвалі, то правило двох стін тебе не врятує. Будинок старий – стіни в одну цеглину обмазані глиною і все. Насправді, якщо ти мешканець старої частини, то в тебе два варіанти – або через твій будинок летять снаряди на місто і ти це бачиш, або ці снаряди летять в твій дім. Останнє набагато страшніше. Ти тоді сідаєш на підлогу, обіймаєш собаку і застигаєш – пронесе чи ні. Ніколи не знаєш напевне. Але з часом відчуття страху притупляється. І це погано чи добре – хтозна?
Домініка Юдашкіна показує підвал, де доводиться ховатися від російських обстрілів
До війни на вулиці Домініки було близько 30 житлових будинків, тепер тільки третина. Хто мав можливість – переїхали. Залишилися тільки люди старшого покоління та ті, хто бояться втратити роботу. Наприклад, пані Олена пропрацювала в транспортній компанії в старій частині 35 років і полишати свою роботу не збирається. Навіть не дивлячись на прильоти по офісу.
– Страшно, – каже жінка. – Але працюємо, нудьгувати ніколи. Це наше рідне місто. Маю тут дім, господарство, рідних. Куди їхати? Протримаємось!
Тут наша Батьківщина – ми не поїдемо
В скрутних умовах постійних прильотів та обстрілів мешканці прибережної зони об’єднуються, щоб допомогти один одному, люди гуртуються аби швидше розібрати завали або полагодити стіни чи дах.
– Тут в нас «весело» – майже щоденно прилітає, – говорить Олександр Денисюк. – Мені он уламками дім та кришу посікло. А сусідці повністю дах та прибудинкові споруди рознесло. Ми тоді їй всією вулицею допомагали, і міська влада оперативно допомогу надала. У сусідньому Марганці з цим набагато гірше, якщо вже порівнювати.
Але краще, коли до твого будинку не прилітає зовсім, впевнена сусідка пана Олександра Людмила Нагорнюк, яка дивом з родиною пережила два прильоти по своєму будинку.
– Кажуть снаряд в одне місце два рази не прилітає, еге ж? – розказує пані Людмила. – До нашої хати прилітало вже два рази. Перший раз мене капці врятували. Бо коли почався обстріл, чоловік каже – ану, мерщій в підвал – а він у нас гарний, просторий зі зручностями. І от я вже стою в передпокої, і тут гасне світло. Чоловік підганяє, а я в темряві ніяк капці не можу намацати. Якась хвилина і приліт, вибуховою хвилею винесло вхідні двері, нас присипало трохи. Я підіймаюсь, питаю чоловіка чи він живий, чи цілий? Якби не от та хвилина, хтозна як би воно було. А так вижили.
В будинок Людмили Нагорнюк прилітало вже двічі
Другий раз приліт був жорсткіший – ворожий снаряд ввійшов під поріг дому, прямо коло входу в підвал, але не розірвався. Вибуховою хвилею дах зруйнувало, прибудинкові споруди, передпокій, вхід до підвалу, кухню, собаку ранило.
– Добре, що нас вдома на той момент не було. Сусід каже, що було таке враження, що будинок піднявся та став на місце. Коли приїхали та побачили масштаби руйнувань, ледь не заплакали. Під завалами собаку довго шукали, знайшли та виходили – він же член родини. Тоді міська влада, сусіди та колеги чоловіка допомогли нам розібрати завали та накрити дах, а потім і перекрити його. Більшість вікон – розбиті, але ми їх не міняємо, а сенс? А от підвал ми повністю відновили, бо там ми майже кожної ночі.
Відновлений дах в будинку Людмили Нагорнюк
Але не зважаючи на небезпеку. Люди все одно не їдуть з прибережних територій, бо «тут і своя хата, і земля, чого нам звідси їхати?»
– Як судилося – так і буде, – резюмує Олександр Денисюк. – Куди ми з власної землі? Тут в нас і будинки, і земля, а там що? Тут наша Батьківщина, і ми її відродимо. Надія помирає останньою (посміхається – авт).
Переважна більшість мешканців прибережної зони старої частини міста сподіваються в своїх домівках перечекати війну, а після – відновити. Бо це не просто житло – це історична пам’ять міста, яка заслуговує на збереження навіть в сьогоднішніх умовах.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
