«Не такі страшні обстріли, як сарафанне радіо», - Андрій Василенко про роботу таксистом у Нікополі
Два з половиною роки практики, понад 10 тисяч поїздок та відзнака почесного волонтера у своїй компанії – це історія таксиста Андрія Василенка, який працює в Нікополі з початку повномасштабного вторгнення та інтенсивних обстрілів міста.
Як він прилаштувався таксувати в екстремальних реаліях сьогодення, дізнавались журналісти Нікополь.City.
Про початок кар’єри в таксі
Андрій Василенко почав опановувати новий для себе напрям бізнесу незадовго до війни, до цього працював в торгівлі.
– Я працював торговим представником з 2014 року і змінив напрям, бо умови стали неможливими. Конкуренція на ринку значно зросла, вимагали багато, а платили мало, тому й вирішив змінити профіль. Подумав – а що я вмію? Водити! Тож, маючи автомобіль, вибір був очевидний.
Андрій водить машину пів життя. Водійське посвідчення отримав в 2007-му, проте за кермо сів ще підлітком.
– Ще коли я був хлопцем, батько навчив мене водити. А коли мені виповнилось 14 років, він був в мені настільки впевнений, що дозволив брати машину. Пощастило, що в селі не було особливого дорожнього руху, тож я відточував навички спокійно та без надзвичайних ситуацій. Чи думав я тоді, що це стане справою життя, навряд. Але мені подобається моя робота, навіть зараз, коли приходиться виконувати її в дещо екстремальних умовах.
До війни та після – різниця очевидна
Як розповідає Андрій, до війни в нашому місті працювалось спокійніше. За його словами, це був чудовий час для таксистів – багато роботи та замовлень. З початком повномасштабного вторгнення робота змінилась.
– На початку війни була метушня, люди не розуміли, що робити. І ми теж не розуміли – чи виїжджати нам, чи продовжувати працювати? Як зараз пам’ятаю ранок 24 лютого – червоний телефон від сповіщень, загальна паніка щодо запасів палива та готівки, черги до банкоматів… Тоді я одразу дружину та дітей до батьків в село відвіз, а сам залишився в місті працювати. Місяць не міг зорієнтуватись – що робити, але в мене була робота, тому лишився.
За словами таксиста на початку війни люди платили неадекватні гроші, за те, аби виїхати в сусідню область чи на Західну. Дивний факт – ціни на перевезення були завищені, і не перевізниками. Ринок, замовники самі виставили ціну.
– Якщо брати по Нікополю – від початку війни до початку обстрілів міста – таксистам працювалось досить непогано, наче й не війна зовсім. Єдине у той період в мене було багато якихось мутних пасажирів, які задавали дивні питання, які між собою не в’язались. Але у мене з цими людьми розмова коротка – до найближчого патрульного, якого я ставив до відома. А як інакше – ми всі повинні бути свідомі, Нікополь – наше рідне місто, і від кожного з нас, не тільки від ЗСУ, залежить загальна ситуація, тож я думаю, краще перестрахуватись.
З початком інтенсивних обстрілів робота стала складніша, хоч її менше і не стало. По зарплатні – вона плюс-мінус та сама, навіть більше, але зараз гроші даються важче, через ризик – каже Андрій. До того ж діапазон замовлень дуже крутий – відвести когось до обласного центру на вечірній потяг, або родину на Західну, або ж вивести когось з берегової зони з-під обстрілів, або підкинути медика до роботи – це те, з чим приходиться працювати сьогодні.
Андрій Василенко водить машину пів життя.Фото: Особистий архів героя
Про волонтерську діяльність
Як каже Андрій, політика компанії, в якій він працює, з початком обстрілів майже не змінились, але його фірма взяла на себе соціальну місію та започаткувала програму «Волонтер», аби медичні працівники, поліціянти, військові, пожежники могли швидко дістатись на роботу та додому.
– Заявок по цій програмі було багато – ми всіх возили, а фірма оплачувала нам паливо. Це була гарна та важлива ініціатива, бо допомагати треба. Я тоді виконав близько 200+ заявок, навіть відзнаку отримав від компанії.
Також Андрій разом з друзями після підриву Каховської ГЕС, розвозили воду пенсіонерам, розвантажували фури з гуманітарною допомогою.
– Не завжди треба гнатись за гривнею, треба й правильні речі робити, ми не обідніємо, а людям – допомога. Я вірю в карму та закон бумеранга, тож все погане і все добре до людини обов’язково вернеться.
Але незважаючи на добрі наміри, люди, бувають і знахабнілі, розповідає таксист. За словами Андрія було таке, коли по програмі «Волонтер» викликали таксі на салон краси.
– Ну, серйозно? Ми витрачаємо свій час та гроші, а вони просто красу вирішили навести. Не хочу навіть коментувати.
І такі випадки межують з іншими – важливими.
– Нещодавно я відвозив додому постраждалих від обстрілу бабусю та її онуку. Їх будинок зруйнував ворожий снаряд. І от дитина сидить в мене на задньому сидінні в одних колготках та тоненькій кофтинці, а бабуся тулить до себе ту дитину та весь час повторює: «Головне, що ми живі, головне, що ми живі, Бог з тим будинком, головне, що живі». А в них же нічого не залишилось… В такі моменти серце крається.
Про роботу під обстрілами
За щоденною рутиною страху від знаходження в прифронтовій зоні майже не відчуваєш, розповідає Андрій, але бувають моменти, коли війна нагадує про себе.
– Чітко пам’ятаю перший раз, коли стало дуже страшно – я їхав на горбатий міст і зовсім поруч як бабахне! Вдруге я таке відчув, коли відвозив людину додому в прибережну зону, висадив його, пару метрів від’їхав, і «прильот» у сусідній будинок. Втретє я дуже злякався за дітей, коли ми приїхали родиною в центр і кацапи розпочали обстріл. Тоді син каже: «Тато, я дуже злякався, я думав свинособаки поцілять по нас. А йому лише п’ять... Я думав посивію. Це було досить страшно навіть на мій фаталістичний характер.
Андрій, як багато хто зараз, живе за принципом – чому бути, того не оминути. Але все ж не забуває про безпеку.
– Під час загрози артобстрілу по місту намагаюсь не їхати в прибережні райони, але часто замовляють машину саме туди. Тож прийшлось прилаштуватись – зідзвонююсь з замовником, питаю щодо обстановки, прошу аби виходив швиденько до машини, щоб все було максимально оперативно. Також за цей час ми з друзями таксистами зорганізували чат, де обмінюємось даними, але це не завжди працює, бо це ж лотерея – куди прилетить наступного разу ніхто не знає.
«Нещодавно я відвозив додому постраждалих від обстрілу бабусю та її онуку. В такі моменти серце крається», - Андрій ВасиленкоФото: Особистий архів героя
Як війна вплинула на життя
Хоч Андрій з родиною більшу частину часу зараз не ночує в місті, проте, повертаючись сюди на роботу кожного разу відчуває тривогу.
– Якщо чесно, зараз реагуєш на кожен гучний звук. Фура проїхала – бахнула колесами, ти вже в тонусі. Є розуміння, що зараз в Нікополі нема такого 100% безпечного місця, звісно, це певним чином впливає на поведінку людей.
На цьому фоні багато хто евакуювався з міста, але зараз певна кількість повернулась, а також приїхало багато нових людей, каже Андрій.
– Зараз взагалі люди мігрують по країні, і якщо ми думаємо, що в нас погано, є місця де ще гірше. Мені доводилось вивозити людей з Миколаївської області, і коли проїжджаєш міста, села, які були під окупацією – це реально моторошно. Пусті вулиці, розбиті домівки… Тобто в нас ще не все так погано. «Прильоти» – ну так, неприємно, страшно, але через лічені години приїздиш на те місце, і наче нічого й не було – все прибрали, потушили, підрихтували. В цьому плані влада, наші люди – вони молодці. Їх приклад надихає.
«Ми всі повинні бути свідомі, Нікополь - наше рідне місто, і від кожного з нас, не тільки від ЗСУ, залежить загальна ситуація», – Андрій ВасиленкоФото: Особистий архів героя
Про те, що страшніше за обстріли
Взагалі за роки практики Андрій добре навчився розбиратись в людях та запевняє, що в місті для гарного таксиста немає таємних місць – ти знаєш все про всіх, бо люди в машині не мовчать.
– Зазвичай, коли береш пасажира, то він веде з тобою нормальну людську розмову. Але останнім часом багато людей жаліються на обстріли, війну, відсутність роботи і все по колу. Таке враження, що нейтральних тем для розмови не залишилось. І це дратує. Таксист – це не психолог, не друг, не вільні вуха, це просто людина, яка доставить вас швидко з пункту «А» в пункт «Б». Я хоч і люблю поговорити та підтримати розмову, але ж, будь ласка, не грузіть. Таксист в середньому має 30 поїздок за день, і уявіть собі цей обсяг негативу.
Я скажу так, не такі страшні обстріли, як сарафанне радіо – люди як собі ото понавигадують, а потім ото все рознесуть по місту, 10 разів перекручують, і виходить паніка. Люди самі собі ускладнюють життя. Навіщо? Не розумію. І головне – це абсолютно не потрібно. Живіть собі спокійно, працюйте, донатьте, бережіть та любіть свою родину – і буде вам щастя. Я от знаю, заради кого живу та працюю – заради своїх дітей, дружини та заради того, аби кожен нікопольчанин мав змогу з комфортом доїхати, куди йому треба. І цим буду займатись і надалі – 100%.
Що було раніше?
Раніше журналісти Нікополь.City спілкувалися з родинами нікопольців про те, як вони готують свої оселі до зими.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
