Про діяльність “Червоного Хреста” в Нікополі журналісти Нікополь.City писали вже неодноразово. Їх підтримка незахищених верств населення, гуманітарна допомога та піклування про нужденних відома багатьом у місті. Однак, є в організації абсолютно новий напрям роботи, про який мало хто знає.
Загін швидкого реагування створили 1 серпня 2023 року. Його головною задачею є оперативна допомога постраждалим внаслідок російських ударів.
До річниці заснування цього підрозділу журналістка-медіторка Анна Целуйко вирішила провести день із волонтерами і познайомити нікопольців з їх діяльністю.
З командиром Загону швидкого реагування Сергієм Силко зустрілася біля офісу “Червоного Хреста”. “Спочатку кава, а потім заплануємо наш день”, – пропонує чоловік. Я й не проти. Тим паче, що це, як виявиться пізніше, буде наша чи не єдина нормальна можливість поговорити.
ДОПОМОГТИ І БУТИ КОРИСНИМИ
Сергію Сергійовичу, розкажіть про Загін швидкого реагування? Як ви до нього доєдналися?
Минулого літа я дізнався, що планують створити цей Загін. На той час я не мав роботи, тому вирішив спробувати свої сили. Зустрівся на співбесіді з Людмилою Мальованою (прим. автора – голова “Червоного Хреста” в Нікополі), вона мені пояснила нюанси роботи. Розказала, що Загін швидкого реагування (ЗШР) – це допомога людям, які постраждали від обстрілів, виїзди на місця влучань.
Загін швидкого реагування та рятувальники
Крім мене, в загоні працює ще четверо волонтерів. Спочатку наша команда пройшла навчання у Києві. У кваліфікованих спеціалістів ми навчилися надавати домедичну допомогу. Нам створювали критичні ситуації на симуляторах і ми мали приймати рішення, які вплинуть на порятунок людини. Головне в цій роботі – бути зібраним і не розгубитися у найвідповідальніший момент, бо від цього, як би пафосно це не звучало, може залежати чиєсь життя.
В інших містах Загін швидкого реагування – це про розгортання наметів на місцях масштабних прильотів, чай і каву для людей, обігрів, підзарядку гаджетів, надання психологічної допомоги. В Нікополі реалії інші, тому й робота нашого Загону відрізняється.
Ви сказали, що у Загоні від початку було п’ятеро людей. Це виключно чоловіки?
Ні, у нас є й дівчата. Вони всі з медичною освітою, працюють в амбулаторіях, аптеках. Зараз нас у команді вже вісім. Люди абсолютно різних професій, але з єдиним бажанням – допомогти та бути корисним.
Команда Загону швидкого реагування
ЧАСУ НА ПАНІКУ НЕМАЄ, ТРЕБА ДІЯТИ ТУТ І ЗАРАЗ
Який обстріл Нікополя для вас був найстрашнішим?
Мабуть, коли росіянці влучили в “Епіцентр”. Це був наш перший серйозний виїзд на місце події. Пам'ятаю, коли ми приїхали, то все було в чорному димі, розгледіти щось було просто неможливо. До того ж, зберігалася ймовірність повторних прильотів. Але панікувати часу не було. Діяти треба було тут і зараз.
Ми допомагали рятувальникам, вони тоді координували всі наші дії, аби все було швидко. На щастя, той обстріл обійшовся без жертв. Однак, одного цивільного ми все ж таки евакуювали звідти. Це був чоловік жінки, яка працювала в Епіцентрі. Він почув про влучання і прибіг рятувати дружину. Звичайно, ми не дозволили йому навіть увійти до зони задимлення. Пояснили, що всі робітники знаходяться в укритті і запропонували зателефонувати жінці.
Евакуація цивільного чоловіка з місця прильоту
Коли ми зарекомендували, показали себе в роботі, то налагодилася співпраця з представниками екстрених служб: поліцією, медиками, ДСНС. Зараз ми працюємо злагоджено, не плутаємося у них під ногами.
Нашу бесіду перериває залп і вибух. “Це по нас. Тож сьогодні точно буде робота”.
До кімнати, де ми спілкувалися, заходять ще троє чоловіків – колеги Сергія: Іван, Олександр і Віталій.
“Збираємося?”.
“Збираємося”.
Поки чоловіки дістають бронежилети та каски, йду в машину по свої. Розумію, що без захисту сьогодні точно працювати не вийде.
Ще вибух. І ще один.
ГОЛОВНЕ – ОПЕРАТИВНІСТЬ І ЗЛАГОДЖЕНІСТЬ
Повертаюся. Загін вже зібраний і готовий їхати. Приймаємо рішення трошки зачекати, поки не стане тишіхе. Власною безпекою нехтувати не варто. Читаємо моніторингові чати – до артилерії додалися ще й дрони.
“Зачекаємо, поки відлітають. Ми так нещодавно під обстріл попали. Не найприємніше відчуття. Та й неодноразово бачили фото розбитих автівок. Зараз росіянці на них дуже полюють”, – каже командир.
Нарешті настає довгоочікувана тиша. Сідаємо в машину та їдемо до прибережного району. Приватний сектор. Вулиця порожня. Тільки поодинокий собачий гавкіт нагадує, що тут було життя. Попереду розбиті будинки.
“Треба туди. Там поранені”, – говорить Сергій Сергійович.
Під’їжджаємо впритул до паркану, від якого залишилося решето. Снаряд влучив у двір будинку – тепер тут ні вікон, ні покрівлі, ні городу. Все, що створювалося роками, знищено за секунди.
На вході до будинку зустрічаємося із рятувальниками, вони вже обстежують територію. Тут наче обійшлося.
А от у сусідньому будинку ситуація критична – постраждала літня жінка. Їй точно треба до лікарні, тож хлопці з ДСНС і ЗШР обережно кладуть її на ноші. Їдемо до медиків.
Евакуація пораненої жінки
У медзакладі на нас вже чекають. Ловлю себе на думці, що комунікація між службами просто неймовірна. Затримок немає взагалі. Все працює, як єдиний злагоджений механізм, головне завдання якого – врятувати життя.
Сергій Сергійович і його команда обережно передають бабусю лікарям. Тут вже справа за ними. Забігаючи наперед, скажу, що допомога була надана вчасно, з пацієнткою все добре, вона відновлюється вдома.
“Куди далі?” – питаю, наче те, що ми пережили за останні години, недостатньо екстремально.
ВИДИХНУТИ ТА ПЕРЕКЛЮЧИТИСЬ
“Видихнути та переключитися. Їдемо в Покров”, – говорить Сергій Силко.
Дорогою продовжуємо нашу перервану розмову.
Наскільки морально важко переживати та пропускати через себе ті трагедії, з якими ви стикаєтеся кожного дня?
Морально дуже важко. Особливо, якщо після прильотів є поранені. Іноді, дивлячись в очі постраждалому, розумію, що там тільки надія та бажання жити. За можливості я намагаюся на наступний або через декілька днів приїхати в лікарню, поговорити з лікарями та дізнатися в якому стані людина, яку ми евакуювали з-під обстрілу.
Найважче, звичайно, коли серед постраждалих є діти. Це, до речі, найперше, що ми уточнюємо при зборах на прильоти. Важко, коли поранені не виживають. Такі випадки також були. Тоді ставиш собі питання: “А чи вчасно ми приїхали?”, “А чи достатньо зробили?”.
Від подібних думок відволікають хобі та час з рідними. Намагаюся додому не приносити роботу. Для мене це важливо.
А чому ми в Покров їдемо?
Сьогодні “Червоний Хрест” організовує там невеликий просвітницький захід. Будемо розказувати місцевим мешканцям про правила надання домедичної допомоги, покажемо як правильно користуватися турнікетами, поговоримо про мінну безпеку, а для малечі проведемо руханку та творчі майстер-класи.
Захід пройшов яскраво та інформативно. До лекцій і практичних занять долучилися дорослі й діти. Вони із задоволенням приймали участь у квестах, приміряли на себе бронежилети, вчилися користуватися рацією.
Повертаючись додому, думала про емоції, які пережила за цей день разом із хлопцями із Загону швидкого реагування. Однозначно, це захват і гордість від сміливості та самовідданості волонтерів, які попри весь жах, у якому вже понад два з половиною роки перебуває Нікополь, роблять добрі справи, допомагають рятувати та берегти життя.
