Про табір “Всі Свої” я дізналася із соціальних мереж напередодні літніх канікул в школі. Вибір, куди відправити свого старшого сина для мене став очевидним. Після двох тижнів у Карпатах, мені повернули іншу дитину – впевнену, самостійну, виважену та дуже розсудливу. Він був у захваті від відпочинку.
Цього місяця редакція Нікополь.City зосередилася на викликах для освіти, які створило повномасштабне вторгнення. Тоді ж стало зрозуміло, що героїнею мого інтерв’ю точно буде кураторка табору “Всі Свої” Крістіна Резнікова. Під час розмови ми говорили про те, як змінилися сучасні діти, про виклики в освіті, про психоемоційний стан молоді через велику війну.
Крістіно, давайте поговоримо про вас. Хто ви та чим займаєтеся?
Я – жінка та мама. У мене гарна освіта, я вчилася на факультеті “Міжнародні відносини та загальні науки”. Вивчала педагогіку та психологію. Загалом, все життя моє – це вивчення людей і спілкування з ними. В мене є донька, з якою вже п'ятий рік ми проходимо реабілітацію після травми спини, тому я багато знаю про розвиток психіки дітей, їх фізичне виховання.
НА ТРЕНІНГАХ ДІТИ ПЛАКАЛИ ПРОСТО ВІД ТОГО, ЩО ЇХ СЛУХАЮТЬ І ВОНИ МОЖУТЬ ПОДІЛИТИСЯ ТИМ, ЩО БОЛИТЬ
Розкажіть про освітній табір “Всі Свої”.
Табір “Всі Свої” ми вирішили організовувати разом з Дмитром Осикою (прим. автора – громадський діяч, волонтер, керівник спортивного клубу “Кайман”). Його головна мета: створити середовища, в першу чергу, для дітей з Нікополя, де вони могли б відпочити та побути в безпеці.
Ковід і війна забрали у дітей можливість спілкуватися, дружити, знаходитися в одному полі. Коли робили перші рекламні анонси, то навіть не могли подумати, наскільки ця тема буде актуальною. Програму табору створювали разом із Дмитром, зробивши наголос на те, що табір має бути освітнім.
Не знаю, як так сталося, але за півроку від початку рекламної кампанії ми змогли зібрати п'ять змін. Заявки були з Дніпра, Києва, Запоріжжя. Близько 400 дітей з різних куточків України відпочили разом з нами.
Освітній табір "Всі Свої"
Які вони – діти війни? Як сильно на них вплинуло повномасштабне вторгнення?
На це питання є дві відповіді: одна моя власна, а друга дітей, які в таборі розказували нам про те, як вони відчувають ці зміни в собі. Їм важко без друзів, важко без того, що вони не можуть реалізовувати себе в колі спілкування. Через це, як їм здається, вони втрачають особистість. Ніхто не може їм підтвердити, чи вони справді є такими, якими себе уявляють, чи це просто вигадка у їхній голові.
Мої ж власні спостереження та висновки наступні. Сучасні діти, які на власному досвіді знають, що таке війна, стали більш закриті. Вони не дають багато інформації про себе, не довіряють. Це дуже вплинуло на їх самоствердження, самооцінку. Буквально кожна друга дитина травмована цим досвідом. Розлучення з друзями, переїзди в інше місце, зміна всього оточення. Діти нічого не перепитують, не уточнюють. Вони наче бояться почути щось погане у відповідь. Як наслідок – проблеми з комунікацією, діти реально не вміють розмовляти, вони не знають, як сказати словами про те, що їх хвилює. На тренінгах ми це розбирали.
Під час одного з них, “Навички ефективної комунікації”, на кожній зміні було досить багато дітей, які плакали. Я не можу це пояснити, ми просто спілкувалися, а вони ридали від того, що їх слухають і вони можуть тут поділитися тим, що їм болить. Після таких занять була дуже класна атмосфера, діти багато обіймалися, ставали ріднішими, бо вони розуміють, що проблеми та виклики, з якими вони стикаються, у них спільні.
Освітній табір "Всі Свої"
Ми дуже щасливі від того, що після табору діти спілкуються між собою. Для нас головна мета: щоб у них були друзі всюди, куди б вони не поїхали. І такий досвід, як табір, об'єднує дітей, бо їм тут вдалося знайти довіру та взаємоповагу.
Це вже дає їм відчуття безпеки, розуміння того, що у нас є можливість об'єднуватися, далі жити і дружити.
Наша основна робота, як тренерів табору, полягала в тому, щоб навчити не боятися говорити про те, що ти чуєш, бачиш і відчуваєш.
ТРЕБА ДУЖЕ СИЛЬНО ЛЮБИТИ ДІТЕЙ І СТАВИТИСЯ ДО НИХ, ЯК ДО РІВНИХ
Що, на вашу думку, треба робити дорослим: батькам, опікунам, вчителям, щоб залишатися для дитини і другом, і авторитетом?
Порада для дорослих тільки одна: завжди бути на позитиві і в жодному разі не підвищувати голос на дитину, не виховувати її, а намагатися показувати власний приклад, давати їй простір для того, щоб дитина могла безпечно розвернутися в своїй поведінці перед іншою людиною, не квапити і бути обережним, не залазити занадто глибоко, дати їй просто час на розкриття.
Розвивайте своїх дітей постійно! Знаходьте для цього ресурс і час. До 16 років забийте графік спортом, гуртками, музикою.
І, звичайно, треба дуже сильно любити дітей і ставитися до них, як до рівних. Мрію, щоби вислів “Діти – наше майбутнє” справді був зрозумілий дорослими, щоб ми всі плекали це майбутнє, вкладали в нього, підтримували, підбадьорювали, поважали.
В таборі були й зовсім маленькі діти, й підлітки. Яких змін зазнала кожна вікова категорія через війну?
Вони всі стали дорослішими. І цей процес не був довгим, це сталося буквально в перші місяці повномасштабного вторгнення. Перед усіма дітьми стоїть основний виклик – розуміти, що життя не цукрове і вони його абсолютно не контролюють, ти можеш померти просто зараз (прим. автора – за час повномасштабного вторгнення в Україні загинуло більше 650 дітей, ще 1500 отримали травми). Це дуже жорстоко, тому що за майже 70 років миру жодна дитина не сприймала цей виклик для себе реально.
Освітній табір "Всі Свої"
Маленькі діти ще більш-менш переносять обстріли, вони довіряють батькам, орієнтуються на їх поведінку. Дітки 9-13 років мають дуже багато своїх страхів, блоків, установок в голові, це найскладніший вік. Вони заплутані, не розуміють, чому це сталося з ними, ображені на весь світ, розчаровані. Вони не знають, чи зможуть попросити допомогу і чи дорослий зможе надати цю допомогу. Тому що дорослі теж під час війни наче всі втратили свої авторитети, можливості.
Насправді, ми мало що можемо зробити, якщо над містом літають дрони та снаряди, коли бомблять підстанції і водопровід, доводиться сидіти без води та світла. На жаль, ця війна зробила так, що батьки втратили владу, вони всі стають для дітей партнерами, братами і сестрами по горю.
Щодо старших дітей, то у підлітків психіка, звичайно, міцніша, вони нічого не бояться, вважають, що доля є доля і ти навряд чи зміниш те, що має статися. Це стосується здебільшого хлопців. Вони бачать подвиги ЗСУ, бачать саму війну і їм здається, що боятись це погано. Вони хочуть бути безстрашними, але, на жаль, вони не розуміють всіх ризиків, які на них очікують. Наприклад, пам'ятаю, як в таборі хлопці з Нікополя розказували, що гуляють під час обстрілу. Вони йдуть у повстання, у внутрішню революцію, і це нормально для підлітка, але не в наших реаліях.
Абсолютно всі діти з малого до великого втратили свій статус дитини. Тепер вони долучені до дорослих справ: йти в укриття, користуватися правилом двох стін, шукати в телеграм-чатах інформацію про прильоти, розуміти свої дії під час обстрілу. У них інші потреби і інші реалії.
Який досвід, отриманий під час табору, під час спілкування з дітьми, ви порекомендували б перейняти освітянам і запровадити його в шкільній програмі?
Я на кожному куті кричу, що в шкільну програму треба додати соціальну адаптацію, обов'язково психологію, етикет з молодших класів. Ще я б хотіла, аби був урок на кшталт ЯДС, але не “Я досліджую світ”, а “Я досліджую себе в цьому світі”.
Я вважаю, що під час війни особливо потрібно пояснювати дітям не завчені правила безпеки, а розмовляли з ними в групі, щоб діти мали можливість спілкуватися і проговорювати всі свої страхи.
Освітній табір "Всі Свої"
Чому в школі дітям не розповідають про важливе: як жити це життя; які є основні правила, поведінка відносно себе, наприклад, як ти маєш ставитися до себе, щоб тобі було комфортно; як розмовляти з людьми; якісь правила з приводу токсичних людей, деструктивного впливу? Це навіть не про війну, але під час війни це максимально важливо.
Інертність деяких педагогів просто вбиває у дітей бажання виходити на урок, держава ніяк не покращує дистанційну систему освіти. Вона як була жахлива, такою і є. Це нервовий стан батьків, які працюють на роботі, потім приходять додому і мають ще зробити уроки, перевірити, проконтролювати, щоб все працювало. І оце навантаження на дорослих супер агресивне і призводить до того, що психіка не впорається, людина зривається, а це агресія і конфлікти в сімʼї між батьками і дітьми.
Війна змінила абсолютно все, що було в нашому житті, однак система освіти просто закам'яніла. Нічого нового, аби адаптуватися до сьогодення. Якщо змінюється час, мають змінюватися і методи. У мене немає претензій саме до вчителів, я знаю, що вони виконавці, тож мають відбутися зміни в більш високих структурах.
МИ НЕ ВИРОЩУЄМО ІНКУБАТОР НАЙКРАЩИХ ЛЮДЕЙ, МИ РОСТЕМО СУСПІЛЬСТВО
Крістіно, чи вважаєте ви сучасних дітей втраченим поколінням?
Ні, навпаки. Для мене наші діти – це сучасні супергерої. Якщо ми виживемо в цій війні та не втратимо себе, то це буде найвищий ступінь адаптації. Так, можливо багато хто з них не захоче отримувати ту освіту, до якої ми звикли. Для них не буде актуальним провести 5-6 років в університеті, бо той диплом складно застосовувати на практиці. Зараз достатньо пройти курси, аби заробляти пристойні гроші.
Освітній табір "Всі Свої"
Зʼявляються професії, яких не було 10-15 років тому і вони швидко виходять на світову арену: IT, криптовалюта, баєри, SMM, ШІ для маркетингу й багато інших гілок і напрямків. А наша "прифронтова" освіта, на жаль, відстає від прогресу.
Ці діти будуть краще пристосовані до життя, вони будуть більш міцні психологічно. Якщо вони все це переживуть, то якісь там негаразди на кшталт “мене кинула дівчина” чи “я не пройшов співбесіду” вже не здаватимуться їм всесвітнім горем. Головне – живий і здоровий.
Наші діти точно не будуть втраченим покоління, в жодному разі. Вони просто будуть іншими, будуть навіть кращими за нас. Вони щирі, вони точно будуть знати, чого вони хочуть і що таке загроза життю, вони точно знатимуть собі ціну.
Чи плануєте вже наступний табір “Всі Свої”? Яким він буде?
Звичайно. І він буде взимку. Будемо робити наголос на зимових видах спорту: лижі, сноуборд, катання на санках, снігоходах. Взимку Карпати неймовірно красиві. Звичайно, освітня програма теж буде, але не настільки об'ємна, як влітку. Основні теми точно залишимо: навички ефективної комунікації, ораторське мистецтво, професійна орієнтація.
На літо теж плануємо збирати дітей. Я щаслива, що в нас класний перший досвід такого табору, що були дуже хороші діти, від яких ми, дорослі, отримали неймовірні емоції і любов. Ми не уявляли, наскільки діти вміють дружити і скільки всього вони можуть дати. Як згадую, в мене аж сльози навертаються.
Освітній табір "Всі Свої"
Нам треба вчитися у дітей, вони нове покоління, вони є змінотворцями. Якщо чесно, коли перевалює за 30, людина наче кам'яніє і несе ті установки, які були до цього віку в її голові. Вона не хоче вже нічого нового, а діти постійно його шукають, у них кожен день щось трапляється.
Маємо у них навчитися тому, що не треба зациклюватися ні на чому, треба постійно йти вперед. Життя – це рух. Ми забуваємо про це і через те втрачаємо зв'язки, втрачаємо форму і якось сповільнюємо все в своєму розвитку.
Чому така назва “Всі Свої”?
Бо вона прекрасна. Хотілося створити простір, де всі б відчували себе в безпеці, де можна бути таким, як ти є, де тебе підтримають і вирішать будь-який конфлікт.
Освітній табір "Всі Свої"
Ми не вирощуємо інкубатор найкращих людей, ми ростемо суспільство, воно має бути здорове. Всі діти абсолютно різні, як фізично, так і розумово й психічно, у них різне виховання. А там, де всі свої, ти за замовчуванням сприймаєш і себе, і оточуючих як щось класне, хороше та позитивне. І немає взагалі бажання конфліктувати, щось з'ясовувати та доводити. Всі хочуть бути своїми, всі хочуть, щоб їх обіймали та любили, всі хочуть дружити. Людина для людей.
