Лапинка – район Нікополя з приватними забудовами. Він один із найстаріших у місті, і, колись був окремим селом. 105 років тому саме на Лапинці відбулося Троїцьке повстання селян проти більшовицької влади.
Нині район потерпає від майже щоденних обстрілів російською армією, адже територіально знаходиться на березі Каховського водосховища.
Мешканка однієї з вулиць Лапинки – Тетяна Новопашина, розповіла журналістам Нікополь.City свою історію життя в прифронтовому Нікополі, адже від початку повномасштабної війни залишається у місті.
Обстріли замість будильника
Пані Тетяна працює в закладі професійно-технічної освіти і розповідає, що вже не заводить будильника, щоб вчасно прокидатися.
«Жити під обстрілами дуже важко. Вночі – не спиш. Тільки засинаєш – чуєш прильоти. Не встигаєш встати, щоб зібратися на роботу – обстріли. І будильника не треба ставити», – сумно іронізує пані Тетяна. – Тільки закінчується артобстріл, наче видихаєш і починаєш збиратися на роботу. Виходиш – знову загроза…А на роботу ходити треба, і повертатися з неї треба. Це дуже важко. Звикнути неможливо до цього».
Тетяна Новопашина: «Звикнути до обстрілів неможливо».
Пані Тетяна додає, що коли чує обстріли вже знаходячись на роботі, вони здаються не такими гучними, адже заклад де вона працює – в центрі міста. А от знаходячись саме в будинку на Лапинці, відчувається кожне здригання землі від прильотів.
«Цю бідну Лапинку вже всю обстріляли. Всю сусідню вулицю, і на нашій – скільки будинків постраждало у моїх сусідів. Ідеш і бачиш – скільки побито будинків, парканів… Це треба просто бачити на власні очі, відчути – як воно, коли по даху твого будинку сиплються уламки та сміття…Раніше на дах падав стиглий горіх восени, а зараз – снаряди від рашистів…», – говорить пані Тетяна. – А як тим людям, кому в будинки снаряди прилітають... Без даху над головою... Зараз ще цими безпілотниками нас тероризують. Тільки но чуєш, як воно дзижчить, то одразу розумієш, що зараз десь поцілять. І завмираєш – хоч би не в тебе...».
Наслідки обстрілів однієї з вулиць на ЛапинціФото: ДніпроОВА
Коти і квіти
Будинок саме пані Тетяни був зведений ще у 1917 році. Хто був першими власниками, жінка не знає. Проте додає, що тут вона жила із батьками та братом. Батьки померли, а брат мешкає окремо. На щастя, будинок не постраждав сильно від обстрілів. Лише побіжно – від вибухових хвиль злітав шифер та дерев'яні двері. Вже тривалий час стіни розходяться по кутах. Але попри це – тримається і будинок, і жінка. Хоча відверто зізнається: якщо не дай Боже станеться приліт, від будинку залишиться пил...
«Я дуже люблю вирощувати квіти на подвір’ї. Можу годинами у своєму садку поратися. В кімнатах квіти розводжу: фіалки люблю. Коли все цвіте – на дворі, на підвіконні – то й жити хочеться.
Влітку городину якусь саджу. Минулого року, коли ми залишилися через росіян без Каховського водосховища, весь мій врожай «горів» на сонці. Так було шкода, що доводилося ходити до 15 школи на пункт та брати воду, щоб це полити хоч трошки. Потім ближче відкрили пункт, то не так важко було тягти ті баклаги…».
В тиші криється страх
Пані Тетяна додає, що дивується стійкості тих, хто залишився у місті і продовжує жити і працювати.
«От наче ми всі, хто тут живе – незламні. Ми намагаємося якось один одного підбадьорювати, якось жартувати, посміхатися. А в середині все одно – постійний стрес та тривога. Я дивуюся тим людям, які, наприклад, не кидають тут свою справу, шукають, крутяться, якось витягують на собі це все.
От я зараз приходжу інколи в притулок для котів – допомагаю Нелі (власниця притулку - авт) з прибиранням, а вона мене виручає теж – дає корм для моїх котів. Ще до війни я врятувала 4 котика, хтось ще двох підкинув, і своїх було. Так і живемо… Як починаються обстріли, то і не знаєш куди бігти – чи встигнеш до підвалу, чи вже тут – під стіл».
Пригадує – саме так нещодавно – під столом із котами в руках і пересиджувала російський артобстріл. «Тепер вони всі біжать до будинку, як тільки чують вибухи, – говорить жінка про домашніх улюбленців. – Вони теж дуже нервують».
Пані Тетяна зазначає, що дні без обстрілів – насторожують, адже ти постійно в очікуванні загрози. Тиша і, наче і немає війни, обстрілів, і ворога на протилежному березі.
Тетяна Новопашина: «Хочеться повернутися до мирного життя».
«Поверталася нещодавно додому…Було тихо. Пройшлася центральною алеєю і навіть годувала голубів хлібом. Стільки їх злетілось в один момент, що я навіть не очікувала. Сідали на руки – не боялися…Дуже хочеться повернутися до мирного життя…».
Що було раніше?
Раніше ми розповідали про те, як під обстрілами живуть нікопольці в Старій частині міста.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
