Хроніки дистанційного навчання: досвід родини з Червоногригорівки
Повномасштабне вторгнення внесло свої корективи у всі сфери нашого життя. У сферу освіти, яка вже була покалічена пандемією коронавірусу — чи не найбільші. Тому проблема дистанційного навчання лише загострилася, особливо для дітей, які з батьками проживають у прифронтових зонах або зонах бойових дій.
Журналісти Нікополь.City зустрілися з багатодітною мамою Світланою Нємченко з Червоногригорівки, яка виховує трьох синів. Ми говорили про проблеми, труднощі та просто буденність нескінченного дистанційного навчання.
Старший син Світлани Денис навчається у 7 класі, а двоє його молодших братів-двійнят, Вадим і Максим у 4 класі. Ще жінка має роботу, на яку їздить щодня. Після початку повномасштабного вторгнення, через обстріли Червоногригорівки, вона з дітьми виїхала у Семенівку, тому замість звичних п’яти хвилин на дорогу додому йде набагато більше часу. На питання, як вдається поєднувати роботу і час з дітьми в таких умовах Світлана в першу чергу важко зітхає.
«Дуже важко, — відповідає мені жінка, — тому, що ми зараз живемо за 40 кілометрів від дому. Тобто дорога на роботу і з роботи займає десь приблизно годину. Якщо ми працюємо до четвертої години, то поки на роботу, з роботи… Думаю, ми приїжджаємо близько шостої, тому часу на сім'ю залишається дуже мало. Ну, буквально з шостої до дев'ятої - це всього три години».
Зараз, звісно, ситуація з навчанням гірша, ніж на самому початку дистанційного навчання. Якщо під час пандемії діти виходили до школи, хоч і періодично, то зараз про це і мови йти не може. Через постійні загрози артобстрілів і повітряні тривоги у нашому районі, навіть онлайн-уроки нормально проводити не завжди вдається: «То у нас тривога, то у нас артобстріл. Тобто часто урок закінчився і залишається лише виконувати завдання», - уточнює Світлана.
З дисципліною у хлопців складається також важко, ділиться Світлана. Звісно, навчання з телефону дається не легко, тим паче у таких обставинах. Після питання про уроки, їх виконання і відвідування мама трьох дітей знову зітхає, але чесно відповідає, що питання складне. Трохи згодом, після жартів, які розрядили похмуру атмосферу у кімнаті, жінка продовжує:
«Це дуже складне питання, тому що дуже погано у нас складається з уроками. Адже мої діти не самостійні, вони не хочуть робити уроки самі. Вчора якраз, я приїжджаю з роботи, кажу: «Ви зробили уроки?» Вадим каже: «Мама, я хотів з тобою робити уроки».
Максим, Денис та Вадим разом
Світлана намагається пояснити дітям, що фізично не може приділяти їм весь час по приїзду додому. Адже на неї ще чекають і домашні обов’язки: приготування їжі як мінімум, але все одно домашнє завдання виконується лише під її наглядом.
Найбільше уваги жінка приділяє двом молодшим хлопчикам. Що спрощує ситуацію, так це те, що вони навчаються в одному класі, отже і завдання у них однакові, але і це не дається так просто.
У Вадима затримка мовленнєвого розвитку (ЗМР), тому з ним ще займається асистент вчителя, окрім базових уроків. На цих додаткових заняттях вони здебільшого виконують розвиваючі вправи та покращують читання. У хлопчика проблеми з концентрацією уваги, тому читання та письмо йому даються гірше.
«Ну, почерк у нього поганий звісно, - говорить жінка, - концентрація уваги у Вадима дуже вибіркова. Він на ютубі дивиться такі цікаві відео. Він мені там то про тварин, то ще про щось розказує досить цікаве, тому це таке…природа. Я думаю, це йому подобається».
Вадим та Максим за уроками
Та школа не закінчується лише не предметі «Я досліджую світ», тому Світлані доводиться робити з Вадимом і Максимом і інші уроки. Деякі даються легше, деякі важче, звісно.
«Більшу частину часу витрачаємо на математику. Загалом, це ще з тим, що вони дуже лінуються. Те, що можна зробити там, за п'ятнадцять хвилин, умовно, ми можемо розтягнути на годину-півтори», — ділиться зі мною Світлана.
Але на те є причина: у дітей завжди багато енергії, а у дітей, які вже рік, як зовсім не були у школі, її ще більше. Тому я уявляю, як це першу половину дня сидіти на уроках з вчителем, а іншу на домашнім завданням з мамою. І справа набагато глибша, ніж здається, адже уроки з педагогом більше дисциплінують, ніж з мамою, з якою можна відволіктися на пташок за вікном або іграми з братами. Не всі мами - педагоги, а брати не шкільні друзі.
«Вони вже всі потомилися. Просто сказати, що вони вже всі хочуть у школу. Вони ну… дуже стомлені. Вважай от 23 лютого минув рік, як ми зовсім не ходили в школу», — підрахували ми зі Світланою. А це лише за час повномасштабного вторгнення. Якщо ж брати загалом, то її діти на дистанційному навчанні вже 4 роки. Денис з 4 класу, а двійнята з 1 класу.
«Я думала, що вони не люблять ходити до школи. Але ще як був карантин з ковідом, то вони колись один день аж плакали. Казали: «Ми хочемо до школи», «Ми вже заморилися», — це було 4 роки тому», — згадує Світлана.
Світлана зі старшим сином Денисом
На відміну від своїх молодших братів Денис навчався майже всю середню школу, а вже в кінці 4 класу почалася пандемія і, відповідно, карантин. Тому різниця у пристосованості до дистанційного навчання між ним і Вадимом з Максимом є, досвід очного навчання все-таки дається в знаки. Зрозуміло, що організація навчального процесу вдома і в школі відрізняється - це дві паралельні прямі. З огляду на цей фактор і введення у програму нових, важчих для самостійного освоєння, предметів, ситуація тільки погіршується.
«До того моменту, коли почалися ті предмети, які Деніс не розуміє, бо він там десь не зрозумів, десь пропустив, він був більш самостійний, — пояснює Світлана. — Я розумію, що йому просто важко. І я, наприклад, також не все можу йому пояснити. Ну якось там фізику, я також не дуже знаю. Він пропустив, він не зрозумів, і тепер у нього немає бажання».
Якихось разючих змін за ці чотири роки дистанційки Світлана не помітила. Хіба що навантаження змінилися: «І це теж дуже впливає, тому що дистанційка. Я вважаю, що дистанційка в молодшій школі та в середній школі це дуже велика різниця і дійсно дуже велике навантаження».
Світлана разом з синами
Не дивлячись на те, що дистанційне навчання практикується в Україні вже чотири роки, легшим воно не стає. Навпаки, плин часу несе із собою все важчі навантаження з боку освітнього процесу, і все менше сил і мотивації з боку батьків і дітей.
Звісно, це залежить не від нас. Вірус, карантин, повномасштабне вторгнення… ці події залишали не так багато варіантів, як здається. Але це - наші реалії й від них не втекти, тому на батьків лягає все більше проблем з організацією нормального навчання своїх дітей.
На жаль, магічним методом ці складнощі не прибрати, але якщо здається, що ситуація зовсім виходить з-під контролю, то ми маємо рішення. Ще за часів карантину наші журналісти поспілкувалися з психологинею з Нікополя Іриною Штанько, яка дала декілька порад щодо організації дистанційного навчання дітей. Вони не розв'яжуть всі проблеми, які накопичувалися 4 роки, але точно стануть у пригоді.
