Чи варто применшувати роль медіа у процесах євроінтеграції та повоєнної відбудови? Саме над таким питанням я розмірковував, після дводенного тренінгу разом із ІСАР Єднання.
Я переконаний, що саме ЗМІ є ключовим елементом в ланцюжку, що допомагає поєднати місцеві громади з іноземними інвесторами та меценатами. Адже на їх плечах лежить створення привабливого підґрунтя задля залучення міжнародних інвестицій.
На жаль, якість такої комунікації з іноземними журналістами в нашому місті залишається на невисокому рівні, не кажучи вже про локальні медіа. Як приклад: пресслужба Нікопольської міської ради регулярно публікує звіти про візити іноземних журналістів на територію Нікопольщини.
Я провів власний аналіз цих прес-релізів та знайшов якісні альтернативні джерела та, публікації в іноземній пресі щодо подій у Нікопольському районі.
У пошуках згадок про іноземні ЗМІ досліджувались наступні офіційні джерела інформації: Офіційний сайт Нікопольської міської ради, Facebook-канал Нікопольської міської ради, та Telegram-канал прес-служби НМР.
У цих прес-релізах все доволі одноманітно:
-
зустріч в кабінеті з очільником міста або одним з його заступників;
-
подорож завчасно узгодженим маршрутом;
-
фотосесія на фоні колишнього Каховського водосховища;
-
розмова з власниками помешкань, що постраждалими від ворожих обстрілів, які неодмінно вдячні місцевій владі за оперативно відремонтовані покрівлю та «тимчасово» закриті, за допомогою OSB-плит, вікна.
Робота ЗМІ у трьох зонах
Ще в березні Оперативне командування «Південь» - Operational Command «South» на своїй офіційній сторінці в Facebook опублікувало зміни до наказу №73 Головнокомандувача Збройних Сил України «Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану».
Згідно з наказом територія країни умовно розділяється на три зони. Кожна з них має власні обмеження, відносно діяльності преси та передбачає обов'язкову акредитацію.
В Генштабі уточнюють, що принцип зонування передбачає: «червону» зону — де робота журналістів заборонена взагалі, «жовту» — де вона можлива лише у супроводі пресофіцера, і «зелену» — де журналісти працюють без обмежень.
Під обмеження «червоної» зони, зокрема підпадають село Грушівка, село Мар’янське та території вздовж правого берега Каховського водосховища до межі Дніпропетровської області.
Сюди ж віднесено також і всі об’єкти критичної та військової інфраструктури, морські та річкові порти, аеропорти незалежно від географічного розташування.
Журналістам заборонили доступ і зйомку в зоні бойових дійФото: Грати
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко звернувся до Генштабу ЗСУ щодо неприпустимості жорстких обмежень роботи медійників в зоні бойових дій:
«Фактично всі ці заборони унеможливлюють представникам ЗМІ неможливість показувати російську агресію, розповідати та писати про неї, а також висвітлювати героїчний спротив українських сил оборони окупантам»,- говорить голова НСЖУ.
У стінах міськради Нікополя ми бачимо тому підтвердження - журналісти отримують завжди однакову суху статистичну звітність:
-
місто щодня обстрілюється з протилежного берега Дніпра;
-
інформацію щодо кількості постраждалих від початку обстрілів червні минулого року;
-
кількість відремонтованих житлових приміщень;
-
про кропітку роботу влади, спрямовану на якнайшвидше відновлення водопостачання.
Суха статистика не викликає емоцій
Чи вірно чинить міська влада, коли використовує візити журналістів як рекламний майданчик власних здобутків? Невже для цього введене «зонування країни» та акредитація, які обмежують їх діяльність?
В таких умовах, для отримання якісного матеріалу та безперешкодного доступу до дійсно цікавих їхній аудиторії тем, іноземна преса змушена звертатися до органів влади, переживаючи «бюрократичне пекло» або, користуватись послугами «фіксера» - найманого координатора, який врегульовує питання, пов’язані з роботою іноземних журналістів, фотографів чи знімальних груп.
Про сумнівну практичну користь від спілкування влади з пресою у вигляді ретрансляції сухої статистики, говорить і американський журналіст й волонтер Джонатан Брук:
«Навряд чи за кордоном комусь буде цікаво послухати бюрократичну звітність. Для того щоб привернути увагу до проблем місцевих мешканців та залучитися міжнародної підтримкою, журналістам, що не живуть в умовах війни та важко уявляють собі наші реалії, потрібно давати більше свободи пересування та вибору спікерів для своїх матеріалів», - говорить Брук.
Джонатан з перших днів війни приїздить в Україну, та вже зробив чимало добрих справ: оприлюднює роботу українських рятувальників, поширює серед американських пожежників, громадськості, законодавців і конгресменів, аби можна було генерувати більше підтримки для України.
Дружина Джонатана - Наталія Брук - українка за походженням, батьки якої і досі проживають у Києві. Подружжя Бруків мешкає у сонячному Сан-Дієго, але коли почалась війна, вони не змогли залишитися осторонь:
«Я працював у містах по всій Україні: у Вінниці, Чернігові, Броварах, Ірпені, Дніпрі, Нікополі, Марганці та інших місцях, про які я не можу говорити. Зокрема, пам’ятаю три ракети, що вибухнули лише за кілька кварталів від місця, де я перебував - це був відносно мирний Львів», - ділиться своїми спогадами Джонатан.
«Я висвітлюю історії гуманітарної кризи в зонах конфлікту з часів балканської війни, від середини 90-х. І перший мій матеріал був про артистів (деякі з них були клоунами), які зробили шоу для дітей, що живуть у зруйнованих селах. Це було щось неймовірне: діти, багато з яких втратили домівки та батьків, дивилися шоу і сміялися», - каже Брук у своєму інтерв'ю виданню «ТиКиїв».
Подружжя Бруків має трьох дітей. Старша донька Софія працює оператором та сценаристом на американському телебаченні, полюбляє співати українські пісні. А 12-річний син Артур – відеоблогер, який несе український наративи, розповідаючи американцям про жахіття війни в Україні. Сюжет про Артура Брука від «Voice of America»
Працюючи пліч-о-пліч із загонами рятувальників, Брук першочергово вирішив спрямувати свою допомогу саме для них - про що на сайті Державної служби з надзвичайних ситуацій є інтерв'ю від вдячних МНС-ників. Так, під час останнього свого візиту, Джонатан привіз із Великої Британії для підрозділу ДСНС Дніпропетровщини спеціалізований кран, який допомагатиме під час ліквідації наслідків ворожих обстрілів. Про випробування такого крана розповідає т.в.о заступника начальника ГУ ДСНС у Дніпропетровській області Анатолій Сивак в коментарі 5 Каналу:
«Ми вже його випробовували в нашому цивільному житті, провели обслуговування, подивилися випробування, розклали до 30 тон, по паспорту взагалі 28», – говорить рятувальник.
Джонатан запевняє що найближчим часом обов'язково повернеться до України, та не з порожніми руками - привезе нову партію іноземної допомоги:
«Дуже сподіваюся, що в один прекрасний день я приїду не з волонтерською метою, а для того щоб відсвяткувати нашу спільну перемогу», - резюмує американець.
Наслідки обстрілу армією рф цивільної інфраструктури Нікополя Фото: Нікополь.City
Важливо показати реалії
На прикладі американського журналіста і волонтера Джонатана Брука бачимо, що насамперед важливо не просто давати представникам іноземних медіа статистичні дані. Не всім зрозуміле поняття війни. Важливо не відбирати у них можливість проживати разом з українцями ці емоції. Подаючи офіційну хроніку - суху, з домішками «паркетності», міська влада та пресслужба міста не залишає шансу на той відгук від іноземної аудиторії, донорів чи благодійників, що ми очікуємо.
Давайте ще раз повернемося до фрази Брука: «Навряд чи за кордоном комусь буде цікаво послухати бюрократичну звітність». Отже, на мій погляд, візити іноземних журналістів потрібно використовувати як можливість показати життя прифронтового Нікополя під різними кутами, змістити фокус від самопіару діючої влади, в бік наслідків обстрілів і шкоди, що завдають російські загарбники простим мирним мешканцям. Як ворог ламає людські долі, як негативно впливає на екологію, демографію, як руйнує інфраструктуру, будинки, школи та магазини та розлучає українські родини.
Варто показувати не одноманітні маршрути, складені міською владою заздалегідь, а дати журналістам можливість на власні очі побачити масштаби, прожити і передати цю реальність іноземній аудиторії. Для цього не потрібно нашвидкуруч латати абсолютно незначущу дірочку на огорожі давно покинутого гуртожитку, що аж ніяк не є критично важливим об'єктом. Треба показувати жахи війни, аби дістати від іноземних партнерів дорогоцінну нам емоцію та емпатію. Бо з кожним днем голос України, яка кричить про війну, все менше когось турбує. Що вже казати про голосок крихітного, в масштабі країни, Нікополя…
