Питання внутрішньо переміщених осіб актуальне для України з 2014 року, відтоді як були окуповані перші території в Донецькій та Луганській областях. Тоді біженцями всередині країни стали мільйони людей. Ситуація із ВПО масштабувалася на початку великої війни.
Пошук роботи та житла, питання освіти та медицини, релокований бізнес. Життя спочатку.
Про інтеграцію внутрішньо переміщених осіб, їх вплив на громади, гуманітарну допомогу та підтримку від влади, журналістка-медіаторка Нікополь.City Анна Целуйко говорила із головою ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Київській обласній державній адміністрації Олександром Явтушенко.
ЦЕ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ ФАКТОР ТИСКУ НА ЛЮДИНУ
Які основні проблеми, з якими стикаються ВПО при переїзді в нову громаду, ви можете відзначити?
Насправді у більшості випадків все дуже типово. Будь-яка людина, яка переміщується в критичних обставинах з одного місця в інше, хай навіть це відбувається всередині країни, стикається з трьома основними викликами. Це пошук житла, роботи та майже повна відсутність соціальних зв’язків у приймаючій громаді.
На жаль, саме третій фактор часто залишається поза увагою. Однак, на мій погляд, він надважливий. Особливо в роботі з літніми людьми, які є внутрішньо переміщеними.
Чим людина є більш старшого віку, тим болісніше для неї відчуваються всі зміни. Умовно, якщо ми говоримо про дитину або про підлітка, то ця категорія дуже швидко адаптується в новому середовищі, заводять нові знайомства, друзів. І для них процес глобальних змін відчувається не так критично, як для людей середнього та старшого віку.
Коли тобі 40-50 років, то в тебе вже сформоване певно коло спілкування, робочих зв’язків, тож їх втрата у зв’язку з переїздом на нове місце проживання відчувається вкрай болісно. Тим паче, коли в новій громаді немає жодних знайомих чи родичів. Це дуже сильний психологічний фактор тиску на людину, бо вона у незнайомій громаді, де нікого не знає, як правило без житла та роботи.
Я на власному досвіді знаю, як важко ВПО інтегруватися в нову громаду. Поділіться, будь ласка, як доносити людям, які живуть у відносно безпечних регіонах України, меседж про те, що ВПО з Луганська, Херсона чи навіть Нікополя, це такі самі ж українці, які просто мають більш трагічний досвід війни, але так само хочуть мати роботу, ходити в лікарні та навчати дітей у школах.
Вирішення цього питання можна розділити на два основних критерія. Перший - більш офіційний та юридичний.
Якщо ви, як ВПО, звертаєтеся до державних або комунальних інституцій, і вам відмовляють у наданні якоїсь послуги, в тому числі освітньої чи медичної, треба звертатися до Національної соціальної сервісної служби.
Що це за служба? Це державна установа, яка фактично виявляє і усуває порушення у процесі надання різноманітних соціальних сервісів: школи, дитячі садочки, управління соціального захисту населення на дотримання ними законодавства щодо інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Тобто, за наявності очевидного факту порушення одразу виїжджає відповідний представник Національної соцслужби на місце і вирішує це питання. Також у нього є всі повноваження застосувати санкцію щодо працівника, який порушив право ВПО. Також можна оформити звернення до уповноваженого Верховної Ради з прав людини.
Другий аспект, про який я б говорив, більш емоційний. Я пам'ятаю, як з родною в 2014-му році виїжджали з Луганська до Києва. Тоді дійсно було дуже багато людей, які боялися здавати квартири ВПО чи приймати їх на роботу. Однак, сьогодні картина разюче відрізняється - повномасштабне вторгнення торкнулося більшої кількості людей. Тому громади, які приймають переселенців, мені здається, лояльніше ставиляться до внутрішньо переміщених осіб.
Звичайно, не без того, що ми й досі чуємо історії про те, що на Західній чи Центральній Україні не дуже позитивне відношення до ВПО. Чомусь існує стереотипне мислення стосовно того, що людина, переміщена зі східних або з південних регіонів України та ще й російськомовна, неодмінно ти “ждун” і “саме через тебе почалася війна”.
Яким чином треба з цим боротися? По-перше, треба показувати, що ви нормальна адекватна людина, не уникати спілкування, знайомитися з людьми, з новим місцем проживання, не ізолювати себе.
До речі, це серйозна проблема модульних містечок, бо вони, як правило, закриті. Це такі простори, де живуть виключно внутрішньо переміщені особи, вони дуже рідко покидають цю територію, умовно ходять лише до магазину чи аптеки. З часом це поселення перетворюється на гетто саме через брак комунікації з навколишнім світом.
Але треба з людьми спілкуватися, розказувати їм більше про себе, про свої регіони, щоб вони побачили, що українці з Донецьку або з Дніпра такі самі, як українці в Хмельницькому, у Львові чи Івано-Франківську. Звичайно, є певні регіональні особливості, традиції, але це не може стати перешкодою тому, щоб люди могли один з одним нормально спілкуватися та взаємодіяти.
Яка, на вашу думку, роль у органів місцевого самоврядування в інтеграції ВПО? Можливо, маєте корисні кейси, які могли застосувати у себе інші громади.
У нас дуже класна є Білоцерківська громада. Там ми разом з місцевою радою внутрішньо переміщених осіб організували декілька програм інтеграції ВПО. Підключили до цього процесу владу, розробили цільову програму інтеграції, депутати за неї проголосували та виділили з бюджету кошти на її реалізацію.
В чому її суть? Місто за власний кошт перенавчає людей, які претендують на посади в комунальних підприємствах, і одразу їх туди працевлаштовує. Як правило, всі КП мають свої гуртожитки, тож питання пошуку житла також вирішується. Оце і є синергія нормальної роботи адекватної місцевої влади і ради внутрішньо переміщених осіб.
Наведу ще приклад Броварів. Там зараз знаходиться двічі релоковане підприємство. Спочатку воно знаходилося в Луганську, потім в Харкові, і от зараз переїхали до Київської області. Це один із найбільших в Європі виробників пакувальної техніки. Величезне виробництво, дуже класне.
Зараз разом з місцевою владою та обласним центром зайнятості ми напрацювали алгоритм працевлаштування ВПО на цей завод. Оскільки там високотехнологічне обладнання, то треба й кваліфікований персонал. Через власне переміщення виробництва, на підприємстві виник певний кадровий голод. Тож вважаю, що знову ж таки, все склалося просто ідеально - є роботодавець, є шукачі роботи, влада та громадськість, які готові їм допомогти закрити потреби.
Дуже багато донорів вже припиняють свою фінансову підтримку Україні. І фокус зараз не на наданні гуманітарних наборів з продуктами харчування, а сама на довгострокових ініціативах таких, як підтримка програм місцевої влади, розроблених спільно з громадськістю і бізнесом для того, аби розширювати можливості працевлаштування людей і створення нових бізнесів.
Логічно, якщо людина працює, вона залишиться в Україні й вже далі нікуди не поїде. Якщо людина працює на нормальній роботі, вона матиме змогу хоча б винаймати собі житло та сплачувати податки в місцевий бюджет.
Треба стимулювати підприємництво, заохочувати відкриття нового бізнесу, створення нових робочих місць.
ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩОБИ ЛЮДИ МОГЛИ ПОЧУВАТИСЯ В БЕЗПЕЦІ
А якщо говорити про прифронтові міста. Такі, як Нікополь, наприклад. Коли основна задача влади - безпека та ліквідація наслідків обстрілів. Які інструменти для інтеграції ВПО варто використовувати в таких громадах?
Зараз все, що би я не сказав, ймовірніше викличе хвилю невдоволення. Але, менше з тим, моя персональна думка - якщо це прифронтова громада, то люди, у яких є діти, абсолютно зобов'язані виїхати з цієї громади на більш захищену територію, аби дати дітям можливість нормально рости і розвиватися. Вважаю, коли неповнолітніх дітей залишають у містах, де постійно щось вибухає, є прильоти, то це більше егоїзм дорослих. Вони не думають про своїх дітей, у яких все життя попереду, і вони фактично забирають це майбутнє у своїх дітей.
Якщо ж говорити про дії місцевої влади, залежно від того, який рівень небезпеки в тій чи іншій територіальній громаді, обов'язково проводити заходи з оповіщення, коли просять ті чи інші категорії виїхати за межі громади.
Звичайно, має бути максимальне сприяння й тим людям, які залишаються. Основне - зробити все, аби вони могли почуватися себе в безпеці. Наведу приклад Харкова. Туди кожен день прилітають керовані авіаційні бомби, гатять прямо по місту, руйнуючи цілі квартали. Що відбувається буквально протягом півдня після прильоту? Комунальні служби повністю прибирають будь-які залишки будівельного сміття, яке утворюється внаслідок вибуху. В разі, якщо влучання було в будинок, його завішують дуже яскравим, красивим полотном, де написано “Харків - місто героїв. Все буде добре”. І це якось надихає людей на те, що життя триває, незважаючи ні на що.
Питання по облаштуванню, наприклад, життя ВПО в прифронтових громадах надскладне. Я вважаю, і це знову ж таки моє суб'єктивне переконання, що переселенцям не місце в тих громадах, які знаходяться в зоні бойових дій. Особливо неприпустимо, якщо в таких містах ще розміщені шелтери або місця тимчасового проживання. Це дуже концентровані цілі для потенційного прильоту. А далі людські жертви, не дай Бог. До того ж, це величезне навантаження на місцеву владу, яка і так зайнята питаннями обороноздатності міста. Переконаний, що такі модульні містечка слід евакуйовувати вглиб країни. Це ж стосується й дитячих будинків та геріатричних пансіонатів.
Олександре, ви вже згадували про раду ВПО. Розкажіть, будь ласка, детальніше, що це за орган, як його створити, хто має бути ініціатором та його основні задачі.
Близько року тому була за ініціативи Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій Кабінетом міністрів України прийнята постанова, на підставі якої почали дуже активно створюватися ради з питань внутрішнього переміщених осіб. На зараз в Україні таких рад понад 900.
Фактично це дорадчо-консультативний орган, який офіційно створюється на певній території при відповідному органі влади. Дуже грубо кажучи, це певний різновид Громадської ради, але з вузько спеціалізованого питання. Це громадська робота, чисто на волонтерських засадах. До складу ради, як правило, входять місцеві чиновники, які займаються питаннями переселенців, відповідні департаменти соціального захисту, економіки, освіти, охорони здоров'я, представники релокованого бізнесу і безпосередньо самі внутрішньо переміщення особи, а також ГО та благодійні фонди, які займаються питаннями переселенців.
Що робить рада ВПО? Перше, це аналіз потреб внутрішньо переміщених осіб, який передається місцевій владі, бо іноді вона може не бачити того, що десь потрібно щось підкоригувати, змінити або підтримати. Проводяться спільні засідання, круглі столи, приймаються цільові програми.
Результати, звичайно, залежать від того, наскільки місцева влада налаштована щось робити. Є абсолютно адекватні мери міст, губернатори, заступники, які сприймають всі поради і допомагають. А є ті, хто кажуть про те, що співпрацювати не готові і рада була створена так би мовити “для галочки”.
Друге питання - можливість реагування на виклики. Воно, на жаль, дуже часто впирається в бюджет. Якщо це невеличка територіальна громада, у них немає додаткових бюджетних коштів щось профінансувати чи підтримати глобальні ідеї. І тут треба шукати донорів і можливості позабюджетного фінансування.
І наостанок рада ВПО виступає певним механізмом забезпечення прозорості роботи місцевої влади щодо ВПО, бо міжнародні донори, які виділяють кошти на різноманітні гуманітарні програми, дуже прискіпливо ставляться до наявності громадського контролю в цьому напрямку.
ЗАМІСТЬ РИБИ, НАМ ЗАПРОПОНУВАЛИ ВУДОЧКУ
Ваше ставлення до того, що на зараз суттєво зменшилася кількісна гуманітарна допомога. Тобто, продукти харчування та засоби гігієни - доволі рідкісна історія навіть у прифронтових громадах.
Треба розуміти, що більшість допомоги йшла від міжнародних донорів, і часто цим було продиктовано, які саме нагальні потреби українців закривалися тут і зараз. Наразі в розумінні закордонних благодійників такі потреби значно зменшилися, адже за два з половиною роки війни люди мали б налаштувати побут. Тому донори вирішили це питання наступним чином - замість дати рибу, вони запропонували вудочку. Тобто, переключили свою увагу на фінансування довгострокових рішень.
Що маю на увазі? Замість гречки чи макарон, міжнародники сфокусуватися на забезпеченні людей роботою, за яку вони отримають гроші і куплять ще й м’яса до гречки. Я думаю, це правильний підхід в тому, щоб створювати можливості для працевлаштування, щоб з'явились нові робочі місця, і люди могли працевлаштуватись на роботу.
Чи можна було уникнути того негативу, який є на зараз через зменшення? Впевнений, що так. Знову ж таки, питання правильної комунікації. Донори і відповідні представники держави мали б сказати, що зараз ми допомагаємо продуктовими наборами, а після - ми будемо допомагати чимось іншим, більш грунтовним. Щоб люди могли якось планувати своє життя, бо у сприйнятті людей це виглядає наче їх знову “кинули”.
Не можу не запитати вас про рішення уряду переглянути виплати для ВПО. 2000 гривень - невелика сума, однак і її зараз отримують не всі переселенці.
Схожа ситуація із наданням гуманітарки. З людьми нормально не прокомунікували. Коли на початку вторгнення ці виплати ввели для внутрішньо переміщених осіб (прим. автора: в розмірі 2000 гривень для дорослих, 3000 гривен для дітей та осіб з інвалідністю), декілька посадових осіб виступили і сказали, що ці виплати будуть для всіх до кінця воєнного стану і ще декілька місяців після нього. І люди на основі цих заяв посадовців планували своє життя і закладали фактично ці кошти гарантовано в сімейний бюджет.
Наскільки я знаю, взагалі ці гроші були кредитними і сума доволі велика - близько двох мільярдів доларів. Звичайно, прийшов час і вони просто закінчилися, але ніхто на початку не подумав про оті от обіцянки. Звичайно, було прийнято непопулярне рішення виплати скоротити. Більше мільйона українців приблизно втратили можливість отримувати виплати, як ВПО.
Не було б зараз такої критичної проблеми, якби люди одразу знали, що будуть отримувати гроші півроку чи рік. Знову ж таки проблема комунікації влади з народом. Просто припинили і все. Звичайно, у людей були очікування, які не виправдалися, тому утворився оцей негатив народу до влади.
