Лейла Дорошенко з Лисичанська. Наразі її рідне місто окуповане. Разом з родиною на початку війни переїхали до Нікополя. Місто стало абсолютно новим для них, але полюбилось як своє рідне. Зараз працює вдома та виготовляє прикраси своїми руками, також є мамою двох діток.
«Ми з родиною – переселенці з Луганської області, з міста Лисичанськ, яке наразі знаходиться в окупації. До Нікополя ми приїхали навесні 2022 року. Коли почали обстрілювати Нікополь, ми з дітьми виїхали з міста до сусіднього села, але там було важко знаходити розвиток для дітей. Тому, попри безпекову ситуацію, вирішили повернутися до Нікополя наприкінці 2022 року і більше не виїжджали».
Лейла Дорошенко показала нам, як проходить її робочий день, як вона займається реабілітацією доньки та як їх сім'я адаптувалася в новому місті.
З Лисичанська до Нікополя
З пані Лейлою та її сином Іллею ми зустрілися в центрі міста і разом пішли на заняття, де хлопець займається брейкдансом. Ілля вже понад рік захоплюється танцями. У рідному Лисичанську він займався айкідо, отримував численні медалі та грамоти.
«На танці ми потрапили випадково, бо я в принципі шукала якийсь спорт для дитини. Ще вдома Ілля з 5 років відвідував айкідо. Мав добрий успіх у цьому. І, звісно, коли ми приїхали, почала шукати заняття, але, на жаль, айкідо у Нікополі немає. На той момент працювало карате, і я побачила оголошення, що набирають групу на брейкданс.
Кілька разів Ілля сходив на карате і все-таки вирішив займатися танцями. Наразі вже з'явився колектив та друзі, є спілкування з дітьми. Це також було для мене дуже важливо, щоб він бачив соціум. Після трьох місяців відвідування у них був концерт, це була гарна мотивація для дітей. Всім дали грамоти та подарунки. І після цього його дуже зарядило, і він продовжив займатися».
За розмовою ми підійшли до гуртка, Ілля представив нам свого тренера і пішов на заняття. Поки ми чекали був час для розмови. Пані Лейла розповіла про своє життя в рідному Лисичанську.
«Лисичанськ – це невеличке місто, приблизно однакове за кількістю жителів з Нікополем. Тому мені тут зручно і комфортно. Все життя я прожила у рідному місті: діти ходили до школи, ми з чоловіком працювали на нафтопереробному заводі. Зараз завод розбомбили. За фахом я хімікиня-технолог. У нашому регіоні було дуже багато хімічних заводів, тому якось думок про іншу освіту і не з'являлось. Поруч був інститут у Сіверодонецьку. І ми в принципі не збиралися нікуди їхати. Планувала там своє життя, але війна внесла корективи.
Було стабільне і спокійне життя, навіть після 2014 року. Ми народили другу дитину, все у нас було добре. Я дуже любила своє місто. На початку мені його дуже не вистачало, навіть були сни, як я веду сина до школи, в котру ходила сама.
Звісно, було важко усвідомити, що ми не повернемося додому. У мене часто запитують, чи збираємося ми повертатися. В найближчі роки ні, бо коли деокупують наше місто, буде потрібно багато років на відбудову».
Наразі у Лисичанську відсутні будь-які комунікації. У людей немає води, світла, газу, забита каналізація. Місто повністю розбите.
«Скільки років має пройти, щоб туди повернулося стабільне життя, а в моїх дітей в цей час буде минати дитинство. Я хочу, щоб воно пройшло якнайкраще, а не як виживання», – доповнила пані Лейла.
У березні 2022 року жінка вирішила виїхати до Нікополя із родиною. Запропонували виїхати родичі, адже вони їхали двома машинами, на збори була всього одна година. Встигли взяти речі першої необхідності та ноутбук, в якому залишилися спогади про мирне життя. Від рідної домівки наразі нічого не залишилось, у будинок був приліт.
«Страшно було через те, що можливо буде окупація. І вона врешті решт відбулася. Але коли підвернулася нагода, ми зібралися буквально за годину, все, що встигли, то і забрали собою. Звісно, ми навіть не думали, що більше не повернемося додому. Я не забрала дитячі фото, добре, що хоч взяла ноутбук. Там залишилося все наше життя. Зараз вже нічого немає. Там два роки відсутнє опалення, ми залишили ключі сусідці, але з нею немає зв'язку»,– пригадала пані Лейла.
Від першої брошки до власного бізнесу
Ще в Лисичанську Лейла Дорошенко розпочала власну справу. Понад 7 років майстриня робить прикраси ручної роботи. За стільки років у пані Лейли з'явився різноманітний та великий перелік прикрас: брошки, сережки, чокери, заколки, браслети та кольє.
«Розпочала я, коли ми ще жили вдома, в мене є донька Аріна в неї інвалідність. Досить складні діагнози. Коли вона народилася, величезна кількість коштів йшла на її лікування. І в мене стало питання, що я можу зробити, адже діти ростуть, вони хочуть морозива, цукерочки, якусь іграшку нову. Я почала думати про те, чим я можу хоча б на якісь забавлянки заробити, хоч якусь копійчину. Я не думала про те, що зможу заробляти якісь серйозні кошти, на які можна буде прожити».
Навчалась пані Лейла самостійно. Дивилась уроки в Інстаграмі та майстер-класи на YouTube. Починала робити прикраси із бісеру, наразі робить із натурального каміння. Першим виробом була брош.
«Якось я натрапила в Instagram на фото, на якому були дуже гарні брошки з камінням та стразами, і мені вони дуже сподобалися. Я купила собі трохи бісеру, бо навіть не знала, де це можна взяти, та в кого замовити. У нас в місті була крамничка для рукоділля, я взяла декілька камінчиків, трошки бісеру і зробила першу брошку. ЇЇ несподівано придбали».
Прикраси майстрині купують не лише в Україні, а і за кордоном. За останні два роки більшість прикрас замовляють на патріотичну тематику. Особливу популярність мають прикраси у вигляді колосків, сережки, заколки, брошки. Також замовляють мотанки.
«В основному замовляють наші люди, які виїхали. Вони хочуть мати за кордоном частинку нашої культури, і знову ж таки, підтримати українського виробника та малий бізнес. В мене дуже широкий асортимент. За сім років я робила багато прикрас. І в різний час, то було різне. Навесні, влітку – то квіти, взимку – якісь крижинки, щось новорічне. У мене останні роки є навіть новорічні колекції. І я якось поступово розбиралась, багато до чого доходила сама».
Майстриня також активно веде свою сторінку в Instagram. Спочатку вона була особиста, де пані Лейла ділилася життям доньки Аріни, а вже згодом стала робочою.
«В мене була потреба виговоритись, причому тим людям, які мені незнайомі, адже так було легше. Тому я почала викладати фото, розповідати історію. У нас з'явилися підписники, і от під цю тему я підігнала свій бізнес спочатку. Звісно, вже скільки років пройшло, і не всі мої підписники знають, що з моєю донькою щось не так. І я не акцентую на цьому увагу, зараз люди підписуються на мене та на мої вироби», – поділилася пані Лейла.
За розмовою закінчилось заняття з брейкдансу. Поки Ілля переодягався, вдалося із ним поспілкуватися. Хлопчик розповів про свої хобі, а також про волонтерську діяльність мами. Пані Лейла зі своєю подругою з Дніпра організували допомогу дітям з інвалідністю та їх родинам по всій Україні. Вдалося забезпечити більш ніж 15 дітей гаджетами. Родині Дорошенко подарували ноутбук та планшет.
«Мені дуже подобаються танці, відвідую вже рік. Також займаюся музикою 1,5 року, граю на акордеоні та вивчив вже 10 пісень. Мені дуже подобається Нікополь, в мене тут є друзі, навіть подарували планшет. Я туди завантажив багато програм для навчання, де можна моделювати та робити ескізи квартир»,– розповів захопливо Ілля.
Реабілітація у Нікополі
Після танців за планом було відвідування реабілітаційного центру з молодшою донькою Аріною. У центрі дівчинка займається із фізіотерапевтом, психологом та ерготерапевтом. Часто відвідує масаж та сольову кімнату.
«Ми почали відвідувати центр після двох місяців, як приїхали до Нікополя. Мене лякало, що можливо буде складно оформлюватися, та потрібно буде подавати багато документів, бо коли ми мешкали в Лисичанську, я стикалась із таким. Але в Нікополі з цим питанням набагато простіше, і можна частіше відвідувати центр.
В Нікополі все зовсім інакше, від нас потрібно було тільки направлення від сімейного лікаря і на той час експрес-аналіз на ковід. Ми прийшли, була ціла комісія, дитину оглянули з ніг до голови. В центрі є всі медичні прилади та спеціалісти. Тобто все працює і все безкоштовно. Для мене дуже важливо, щоб моя дитина відвідувала такий центр. Вдома ми ходили в садочок з інклюзією, але це звісно, різні речі».
В реабілітаційному центрі працює багато кваліфікованих спеціалістів. До початку обстрілів Нікополя можна було відвідати іпотерапію. Проте зараз вона не проводиться, оскільки тварина налякана. Коняка Белла виконує психологічне розвантаження. Її можна погладити та погодувати, вона залюбки бере смаколики з рук.
«Потрапивши в «Орля», мені вперше в житті стало комфортно. Коли ми приїхали до Нікополя, була програма і фінансування, тобто діти, маючи інвалідність і тим паче ВПО, мали змогу відвідувати центр кожен місяць. Ми так і ходили, наразі займаємося 4 рази на рік. Відвідуємо безкоштовно. Можу сказати, що центр дуже позитивно вплинув на розвиток Аріни. До початку обстрілів Нікополя ми встигли відвідати центр два рази, потім ми на 5 місяців виїжджали з міста і повернувшись, були одні з перших, хто туди звернувся.
І вже тоді була дуже велика різниця. Наприклад, зараз у нас немає ніяких проблем з істериками, донька стала набагато усидчивішою. Оскільки ми займаємося онлайн у школі, на той момент я собі не могла уявити, як моя дитина буде сидіти на уроках пів години та ще й щось виконувати. І от протягом реабілітації та протягом цих років вона гарно навчається та опановує на рівні з іншими дітьми шкільну програму».
Прийшовши до реабілітаційного центру, пані Лейла розповіла про заняття з фізіотерапії.
«У доньки наразі сколіоз, і у зв'язку з поганим зором ми постійно працюємо над координацією рухів. Аріна дуже любить ці заняття, наш спеціаліст Ганна завжди вигадує щось нове і цікаве. Аріна залюбки займається і слухається. Найчастіше це бігова доріжка, потім вправи на укріплення м'язів спини та на координацію».
Підтримка та робота вдома
Після пані Лейла показала нам частину своєї роботи. По дорозі додому розповіла, як наразі родині Дорошенко живеться у прифронтовому Нікополі.
«Живеться, звісно, складно, але є певні моменти, через які ми не їдемо далі. По-перше, це фінансове питання – вартість житла в Нікополі дуже відрізняється від оренди в більш безпечному місті в два-три рази. Друге питання, яке для мене важливе, – це наявність реабілітації для доньки. Тобто це величезні кошти, якщо сплачувати реабілітаційний центр самостійно. Ми чудово адаптувалися в місті. За два роки з'явились друзі, є заняття, гуртки, розвиток, гарне медичне обслуговування. В Нікополі жодного разу не було випадків, щоб мені відмовили в обстеженнях», – розповіла пані Лейла.
Родині Дорошенко допомогла особиста сторінка майстрині в інстаграмі. Як виявилося, у пані Лейли були підписниці з Нікополя, побачивши, що вона приїхала до міста, багато мешканців вирішили долучитися та підтримати.
«Я не просила допомоги, але коли написала у соціальних мережах, що ми виїхали до Нікополя, мені почали писати люди. Однією з таких людей була Олеся, яка відгукнулася та допомогла нам знайти квартиру. Олеся стала для мене справжньою подругою. Крім того, вона познайомила мене з іншими дівчатами, з якими я тепер теж спілкуюся».
Прийшовши додому до родини Дорошенко, пані Лейла показала нам прикраси. Робоче місце майстрині може бути будь-яке в квартирі. Наприклад, диван або робочий стіл. Головне, щоб було гарне освітлення, оскільки робота дрібна і впливає на зір.
«На жаль, в мене вдома немає робочого місця, його якось ніколи не було. Це була моя мрія ще в Лисичанську, я дуже хотіла собі мати окремий куточок. Тому розкладаю все своє приладдя на робочому місці, під матеріали в мене вже чотири шухляди в столі, тобто їх кількість зростає. Коли ми виїжджали з міста, перше, що я почала складати, це матеріали, бо розуміла, що ми їдемо туди, де працює Нова Пошта, і я зможу там заробити кошти.
Графік в мене не нормований, це напевно, у всіх людей, які працюють на себе. Були такі роки, коли я працювала взагалі без вихідних, і тут рятувало тільки те, що я дуже люблю свою роботу і те, що я роблю. Я намагаюся працювати так, щоб не вигоріти, але зараз замовлень звісно стало менше».
Наразі більше запитів на кольє та чокери із українськими мотивами. За часом замовлення виготовляються від пів години і до декілька днів, оскільки вони можуть бути складними та об'ємними. Пані Лейла надсилає свої вироби по всьому світу, зараз більше замовлень з Німеччини, Великобританії та США.
«Моя гордість – це брошка зі скрипковим ключем для Alyona Alyona. Також торік я робила велике замовлення для Міністерства закордонних справ України. Мені потрібно було в дуже короткий термін зробити велику кількість брошок для представників ЄС, які приїздили в Україну. Це був наш прапор, поділений навпіл з прапором ЄС. Була дуже відповідальна робота.
Ми раді, що доля привела нас до Нікополя. Це було дуже несподівано, але здається, що тут ми стали своїми. Нашій родині тут добре, не вистачає тільки миру нам всім».
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
