Доля Нової Січі: як імперська росія знищила українську козацьку республіку

290 років тому, на річці Підпільній, одній із приток Дніпра на території сучасного Нікопольського району, була розташована Запорозька Січ...В історії України вона відома як – Нова.

Доля Нової Січі – це шлях слави Війська Запорозького Низового і зради та підступності Російської імперії.

Протягом російсько-турецької війни 1768-1774 років запорозькі козаки спільно с російськими військами в боях з турками і татарами, великих і малих, отримали не одну перемогу над ворогом і чимало вдячних відгуків російських генералів.

В попередніх матеріалах ми розглядали факти того, як утворилася Нова Січ, та яким був проєкт її будівництва. В другому матеріалі дізнаємося про її долю: чому та як вона була атакована і окупована російськими військами, як і все Запорожжя, та згодом – ліквідована маніфестом Катерини II.

Геополітичний «мішок» для запорожців

У липні 1774 року російсько-турецька війна завершилася Кючук-Кайнарджийським миром, за яким Росія отримала у своє вічне володіння землі з фортецею Очаків між гирлами Південного Бугу та Дніпра та фортецю Очаків. Кримське ханство було оголошено незалежним від Туреччини. Росія отримала право на військовий флот і пільги на торгівлю у Чорному морі. Через деякий час Військо Запорозьке Низове, з дозволу російського командування, було відправлено на Січ, куди і прибуло у вересні 1774 року.

Протягом цієї війни Військо Запорозьке Низове зазнало чимало людських (близько половини свого складу) і матеріальних втрат у боях з турками, від нападів татар та свавілля російської армії на Запорожжі. Його ресурси було поставлено на службу російській армії, територію зайнято її тиловими службами, а прикордоння на Лівобережжі – російськими фортецями Дніпровської лінії. І якщо турецько-татарська загроза для запорожців зникла, то різко зросла небезпека від російських можновладців, для яких Січ втрачала своє військове значення. Вольності запорожців опинились охопленими із заходу, півночі і сходу Російською імперією, а з півдня – Кримським ханатом, який був під її контролем. Фактично, це був геополітичний «мішок» для запорожців, у яких уже не було союзників.

Один із факторів, який прискорив цей негативний для Нової Січі процес, була селянська війна в Росії під керівництвом Омеляна Пугачова, який мав намір розширити воєнні дії проти Російської імперії на території Запорожжя.

Вже у серпні 1774 року у Присамар’ї з’явилися посланці Омеляна Пугачова, які вели антицарську агітацію і закликали взяти участь у його війні з російськими поміщиками. Це викликало велике занепокоєння царських урядовців, у зв’язку з тим, що політична ситуація в районі загострилася: Новоросійська губернія скаржилася на дії запорожців, а запорожці – на попирання їх прав і вольностей, оскільки Новоросійська губернія була організована на захоплених російськими війська північно-східних і північно-західних землях Запорожжя. Це вимагало від вищого керівництва імперії швидчше визначити долю Нової Січі.

Устрій вільних людей, несумісний з самодержавством російської імперії

У квітні 1775 року до Уряду Російської імперії надійшло повідомлення царського намісника в Україні Петра Румянцева про начебто існуючі наміри кошового отамана Петра Калнишевського перейти з Військом Запорозьким Низовим під протекторат турецького султана. 27 квітня 1775 року урядове засідання вирішило запросити Петра Калнишевського до столиці з приводу розгляду його скарг і претензій. З невідомих причин кошовий отаман відмовився від запрошення. Тоді на черговому засіданні Уряду 7 травня 1775 року, за поданням канцлера імперії М. Паніна та фаворита цариці Г. Потьомкіна, було прийнято таємне рішення про атакування Січі, захоплення повністю земель Війська Запорозького Низового і арешт кошової старшини. Виконання цієї операції було доручено головнокомандуючому російськими військами в Україні генерал-поручику О. Прозоровському та командуючому правобережним угрупуванням російських військ генерал-поручику П. Текелію.

Останній глава Української Козацької Держави, кошовий атаман Петро Калнишевський

Настав час, коли феодально-кріпосницька імперія вирішила покінчити із козацькою республікою, що існувала на демократичних політичних і економічних засадах. Січ підтримувала національно-визвольний рух українського народу, надаючи місце для життя і праці всім, хто не бажав бути у кріпосному рабстві.

Трудова діяльність козаків і посполитих Війська Запорозького Низового базувалася на вільнонайманій праці і особистій свободі його учасників, що були прикладом розвитку нових виробничих відносин, несумісних з устроєм Російської імперії.

Територія Війська Запорозького Низового була єдиною територією в Україні, де було відсутнє імперське управління, а влада базувалася на засадах обмеженої, але реальної військово-політичної демократії. І тому, російське військове командування, високо оцінюючи бойові якості Війська Запорозького Низового, не могло прийняти його політичний устрій. Бойовий потенціал запорожців після російсько-турецької війни, за рахунок приходу до нього втікачів з Лівобережної та Правобережної України, міг відновитися, і тому підкорити Запорожжя ставало з часом все більш важким завданням. Захист запорожцями своїх земель, у тому числі і збройним шляхом, був тому підтвердженням.

Російські урядовці зазіхали на чудові родючі землі Запорожжя як майбутню свою власність, а на його населення як потенційних кріпаків, що будуть примножувати їм матеріальні блага. Використання Запорожжя в імперських інтересах було неможливо без ліквідації Запорозької Січі.
Ось чому Військо Запорозьке Низове попри свої заслуги перед Російською імперією не мало політичних перспектив існування у її складі. Враховуючи досвід ліквідації Катериною ІІ Українського Гетьманату на чолі з Кирилом Розумовським у листопаді 1764 році імперський уряд Росії не розраховував на безкровний шлях ліквідації останньої Української Козацької Держави на Запорожжі.

«Атакування Січі»

В стислий час в штабі генерала П. Текелія було розроблено таємний план спеціальної військової операції по захопленню Запорожжя. Стотисячну російську армію було розділено на п’ять колон, кожна з яких мала завдання окупації певної частини Запорожжя.

Перша колона під командування генерала П. Теккелія складалася з Пермського та В’ятського карабінерних (драгунських), Охтирського і Острозького гусарських, Орловського, Козловського, Інгермландського, Навачінського, Копорського піхотних і п’яти донських козацьких полків і мала за мету захоплення Нової Січі.

Друга колона під командою Т. Чорби у складі Волоського гусарського, Угорського гусарського та трьох ескадронів, Єлизаветградського пікінерного, 11 ескадронів і одного Донського козацького полка повинна була захопити північно-західне Запорожжя в районі рік Сугаклея – Комишувата до гирла р. Домоткана у Дніпрі.

Третя колона під командою Г. Лопухіна, до складу якої входили Харківський гусарський, Сибірський та Низівський піхотний і три Донських козацьких полки, повинна була захопити Інгульську паланку аж до Кизикермена.

Четверта колона під керівництвом графа де Бельмена, яка складалася з Інгермландського карабінерного, другого Московського піхотного полку та двох Донських козацьких полків, повинна була захопити Новий Кодак та його околиці.

П’ята колона на чолі з полковником Звєрєвим, що мав під своїм командуванням Астраханський карабінерний, 12 гусарських ескадронів Чорного та Молдавського полків і двох Донських козацьких полків, повинна була перекрити шляхи до Туреччини від Катерининського шанця (Ольвіополя) до гирла р. Інгул в Південний Буг.

На Лівобережжі повинен був діяти двадцятитисячний корпус військ генерала О. Прозоровського.

В цей час делегація Війська Запорозького Низового, що з грудня 1774 року перебувала в Санкт-Петербурзі, обстоюючи інтереси Війська Запорозького, не змогла порозумітися з царським урядом щодо реорганізації Війська Запорозького Низового за зразком Війська Донського. Там у столиці і застала козацьких посланців звістка про ліквідацію Нової Січі.

25 травня 1775 року російські війська виступили в похід під приводом передислокації через Запорожжя на південь Російської імперії. Протягом кількох днів ними були зайняті паланкові центри Запорожжя та їх територія.

4 червня 1775 року передові частини першої колони на чолі з П. Текелієм підійшли до Січі, блокували всі шляхи до неї та з’єдналися із залогою російського Новосіченського ретраншементу. На Січ було наведено російські гармати. Січову залогу, що нараховувала близько 3000 козаків, було захоплено зненацька. Кошову старшину було закликано на зустріч з П. Текелієм. На січовому майдані відбулась остання козацька військова рада. Більшість її учасників - представники незаможного козацтва були за те, щоб дати бій російським військам і захистити Січ. Однак представники заможного козацтва були проти опору. Вирішальне значення на прийняття радою рішення не чинити опору П. Текелію мало прохання січового духовенства на чолі з архімандтритом В. Сокальським, який мав тісні зв’язки з верхівкою російського кліру – не проливати християнської крові.

Кошовий отаман П. Калнишевський із старшиною та січовими дідами вийшов з хлібом-сіллю назустріч до російського командувача. Це зняло напругу, але не скасувало наступного наказу П.Текелія – в Січ було введено російські війська, захоплено військову канцелярію з архівом, скарбницю з 150 тис. карбованців, пушкарню із зброєю; кошову старшину – отамана П.Калнишевського, писаря І. Глобу, суддю П.Головатого взято під варту, а козаків примусили скласти зброю. Наступного дня січовиків було приведено додатково до присяги Катерині Другій.

Січ склала зброю, але не знаючи про це, на допомогу їй на території Запорожжя сформувався загін запорожців та калмиків, які рушили до Січі. По дорозі вони потрапили у засідку російських військ і були розгромлені. За рішенням військового трибуналу керівників загону засудили до покарання шпіцрутенами, якими їх потім закатували, а рядових учасників відправили на каторжні роботи.

Знищення останньої Запорозької Січі

Спеціальна військова операція російської армії, яка увійшла її історію як «Атакування Січі» успішно завершилася. Запорожжя опинилося повністю під владою Російської імперії. Її правобережні землі було приєднано до складу Новоросійської губернії, а лівобережні – до Азовської губернії. Терміново було проведено перепис населення. Рятуючись від лихої долі, сотні селян, значна частина козаків Війська – близько 5000 чоловік, покинули Запорожжя і пішли до турецьких володінь.

Кошову старшину – Петра Калнишевського, І. Глобу, П. Головатого російський військовий трибунал засудив до смертної кари за державну зраду. Та Катерина ІІ змінила вирок на довічне ув’язнення в православних монастирях – відповідно Соловецького, Тобольського та Туруханського. Генерал П. Текелій провів арешти значної кількості запорозької військової старшини з конфіскацією їх майна. Останній Глава Української Козацької Держави Петро Калнишевський помер у 1803 році на Соловках після 25 років ув'язнення в казематах монастирської в'язниці.

3-го серпня 1775 року Катерина ІІ своїм маніфестом оголосила підданим імперії про знищення Запорозької Січі, наводячи при цьому демагогічні та брехливі свідчення про антидержавну діяльність козаків, з вимогою заборонити вживати навіть термін Січ та козаки. Завершився 41-річний і останній період існування запорозького козацтва на Дніпрі, а разом з ним закінчилася доба Української Козацько-Гетьманської держави, започаткованої у Микитинській Запорозькій Січі гетьманом Богданом Хмельницьким у 1648 року. Тепер його людські та матеріальні багатства стали власністю Російської імперії, під владу якої вони увійшли у 1734 році.

В наступних матеріалах дізнаємося про увічнення пам'яті про Нову Січ в історії села Покровського Нікопольського району.