«Ми досі не можемо повірити, що в домовині був наш син»: історія родини Октябрьських з Нікополя
Вони пам’ятають все так, наче це було вчора – кожну дрібницю, кожен факт та дзвінок. Вони перебирають це в пам’яті як дорогоцінні перли – одна до одної, і так знову, і знову. Це все, що залишається батькам, чия дитина загинула на війні, захищаючи країну.
«Ми досі не віримо, що то був наш син у домовині… Ми досі не можемо це усвідомити», - говорять батьки.
Це історія нікопольської родини Сергія та Тетяни Октябрьських та їх сина-героя – відмінника, кадрового військового, якому назавжди залишиться 24 роки.
Сергій зустрів війну одним з перших там – на сході країни. Разом з хлопцями чекав підмоги до останнього, а коли зрозумів, що її не буде – подзвонив та простився. Батьки шукали його тіло довгих 10 місяців.
Про свій шлях, сповнений надії та зневіри вони розповіли журналістам «Нікополь Сіті» в межах проєкту «Останній бій – бій за пам'ять».
Майже пройшов відбір до ГУР
Сергій Октябрьський ріс самостійним та спокійним хлопцем. Аби підготувати сина до дорослого життя, після 9 класу батьки віддали його до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою (раніше Суворовське училище).
Сергій досить швидко втягнувся і в навчання, – говорять батьки. – Він же в нас займався трохи боксом та воркаутом, тому в ліцею дуже швидко увійшов в трійку кращих з фізпідготовки.
Це дозволило йому в 2014-му році пройти досить жорсткий відбір до СБУ – з 350 чоловік з нашої області відібрали лише 12. Проте, як часто буває – до омріяного навчання йому не вистачило якихось півбала на вступних.
Сергій не опустив рук і вирішив поступати до Львівської академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, - розповідає мама Тетяна. – Туди його взяли зі швидкістю вітру – після іспитів СБУ йому навіть самому дозволили обрати будь-який факультет.
В 2019-му році він закінчив академію з відзнакою, і вже після випуску був офіцером управління діями механізованих військ.
Ми хотіли, аби він був політруком, але Сергій обрав бути піхотинцем, – розповідає Тетяна. – Я дуже переживала, бо це важка військова професія. Але в Сергія була гарна фізична підготовка, тому він запевняв, що витримає.
Сергій Октябрьській (в центрі)
Батьки не знали, що успіхи в навчанні ледве не завели Сергія до ГУР. На третьому курсі навчання до сина в академію приїхали з головного управління розвідки, аби відібрати спеціалістів у спецпідрозділ, чиї фахівці відомі українцям за спецопераціями на Зміїному, а також на «вишках Бойка». Тоді зі всієї України з 3500 майбутніх військових, відібрали 12 чоловік на навчання, тренування та випробування в Києві.
Син нам про це не розповідав, – кажуть батьки. – А вже потім ми дізнались, що його тоді щільно перевіряли – соціальні контакти, батьків, родичів, близьких на предмет зв'язків з росією. А потім треба було ще пройти важкі фізичні та моральні тести. Він сказав, якби знав, через що прийдеться проходити, то відмовився. Сергій пройшов майже всі випробування, але прикра випадковість завадила завершити підготовку – під час одного з завдань він отримав декомпресію хребта. Син дійшов фінішу, проте звідти його винесли на ношах. Його відрахували за день до закінчення відбору. Зі всієї академії пройшов тільки один хлопець. Сергій був би другим, але не судилось.
Замість навчання в Канаді - перша лінія фронту
Після закінчення академії, як відмінник, Сергій мав змогу сам обрати місце майбутньої служби. І він обрав 36-ту бригаду морської піхоти з дислокацією в Бердянську, і майже одразу потратив в ООС під Широкіно.
Наш син був підготовлений військовий, – каже батько. – Сергій стріляв зі всієї військової зброї та опанував водіння всієї військової техніки. Він навіть здавав як іспит – стрільбу в русі з БТРу та подібне. Тож, півроку служби на лінії розмежування минули для його батальйону з мінімальними, але першими втратами.
Сергій добре знав англійську мову, до того ж, його дівчина Даша її викладала, тому в нього був персональний репетитор. Тож, коли поповзли чутки, що скоро буде війна, то його серед інших, послали до Одеси на курси військової англійської. А після їх завершення вони мали їхати на навчання в Канаду на базу морських котиків, але не судилось…Новий 2022-й рік Сергій мав змогу зустріти з батьками вдома. Потім поїхав до Одеси, де закінчив мовні курси, а після цього в лютому заступив на лінію розмежування, приєднавшись до своїх побратимів.
Сергій Октябрьський
Сергій нікому не казав, що повномасштабна війна почалась для них раніше ніж 24 лютого, – розповідають батьки. – Його 501-й батальйон в повній мірі відчув на собі силу авіації та артилерії противника. По ним відпрацьовували так, що бетонний бліндаж розхитувало наче він з картону - неможливо було всидіти на місці, не кажучи вже про поспати. Втома навалювалась через край. Сергій ніколи не жалівся нам, але тоді вперше прислав фото з підписом: «Я так хочу додому», – згадує батько.
20 лютого боєць телефонував привітати з днем народження сестру. Нічого не казав. Тільки те, що вони не сплять і що їх постійно обстрілюють з «Градів». А потім було 24 лютого і офіційна заява про початок повномасштабної війни.
Сергій подзвонив вранці, десь о 8-й, попросив зберігати спокій та по можливості не ходити на роботу, – згадує мати. – Сказав, що вони відтіснять ворога, і що будуть тримати позиції. Він тоді телефонував по відеозв’язку. Це був останній раз, як ми його бачили, - згадує мати.
Обставини загибелі сина родина дізнавалась самостійно
Щоб зрозуміти, як події розгортались далі, родині Октябрьських довелось провести самостійне, дуже розлоге розслідування, сповнене болю, надії та розчарування.
Вони з’ясували, що через наступ ворога під Волновахою і висадку ворожого десанту між Маріуполем та Бердянськом, батальйон Сергія перекинули на його знешкодження. А після завершення операції, знову повернули під Широкіно, щоб вони повернули втрачені позиції.
Потім через загрозу опинитись в оточенні, їх батальйон перекинули на Волноваську трасу перед Маріуполем, у селищі Мирне, поруч із заводом Ілліча. Тиждень боїв і вони відступили без втрат.
Не зважаючи на те, що зв'язок був вкрай поганим, бо в березні росіяни підірвали у цій місцевості усі вишки зв'язку, Сергій нам інколи телефонував, – розповідає батько. – Він казав нам, що не розуміє, чому військове командування росії відправляє на забій своїх солдат. Бо тоді в Широкіно та Мирному наші хлопці мали пристріляні позиції. Як приклад – йде натовп російських солдат, Сергій кидає в центр міну – все їх нема. Росіяни не забирали своїх поранених. Нікого. Вони так і кричали, помираючи на полі бою. А по їх трупах вже йшли нові в наступ… Хлопці їх знову вкладали, і так тягнулось далі. Сергій мене питав, про офіційні дані втрат ворога, і дивувався, бо тільки вони з батальйоном поклали дуже багато живої сили ворога.
Батько каже – дивно, але вони тоді та й досі ніде не читали, про це ніякої офіційної інформації. Взагалі. Тільки розповіді побратимів.
Нам дуже образливо, що за азовців, які тримали Маріуполь всі знають, а про наших хлопців – ні, – каже Сергій Октябрьський. – Як же так? Чи вони менше зробили? Азовці пішли 26 лютого в бункер Азовсталі, роблячи поодинокі вилазки. Я не применшую їх заслуг, вони герої, але вони не тримали фронт та лінію розмежування. А про тих, чиїми зусиллями це відбувалось всі мовчать – 56-та бригада, 36-та, частина 54-ї бригади, розвідка. Чому? Сергій телефонував та казав, що вони думали, що в них прикритий тил, а вони просто пішли зі сторони Бердянська на Азовсталь. Через це морпіхів поділили на три групи. Сергій залишився на заводі Ілліча, і це тобі не бункер Азовсталі, там нема підземних рівнів, нема де сховатися. Тому вони зайняли дома цивільних, звісно, там де їх місцеві пустили. А пускали далеко не всі.
Октябрьські кажуть, що події тих днів їм допомогли зібрати в єдину картину побратими, волонтери, фонди, навіть просто місцеві.
Одного дня нам подзвонила жінка з Мирного, в якої жили Сергій та його товариш Максим, – згадують батьки. – Хлопці залишили їй свої номера телефонів та навіть зарплатні картки зі словами: «Якщо виживемо, ми вам дах відремонтуємо». І ось вона дзвонила спитати – вижили вони чи ні. Хотіла подякувати за допомогу, бо Сергій їх з онуками та дітьми вивіз на своєму БТРі, коли почалися інтенсивні обстріли Мирного.
Сергій був командиром другого взводу другої роти 501-го батальйону, а Максим прикривав його спину. В березні Макса розстріляли.
В Мирному йшли дуже інтенсивні бої, – розповідають батьки. – Поки ще де-не-де ловив Київстар, Сергій телефонував. Росіяни їх прослуховували, і син попереджав, що якщо нам хтось буде дзвонити і казати, що вони здались – не вірити. А вже потім ми дізнались, що вже тоді вони одну банку тушонки на добу на дев’ятьох ділили. Але всього цього ми не знали, бо Сергій не казав нічого. Єдине про що він запитував – коли ж буде підмога? А ми ж слухали телевізор і там казали, що все буде…
26 березня Сергій телефонував останній раз. Вийшло зв’язатися лише з нареченою Дашою. Дівчина потім переказала батькам, що Сергій попрощався, сказав: «Живіть, все буде в порядку». Вони не повірили.
Пошук довжиною в 10 місяців
Через місяці пошуків, спілкування з військовими та їх родинами, батьки Сергія Октябрьського змогли дізнатись, що саме сталось в той день, коли загинув їх син.
Так, з 29 березня по 2 квітня Мирне почали сильно крити артилерією. Наших хлопців звідти майже повністю вибили. З роти Сергія їх залишилось троє. Вони були на позиціях – постріл з танку, хлопці забігли в дім. Ще вистріл і стіна обвалюється прямо на Сергія, перебиваючи йому обидві ноги та праву руку. Він був при тямі і встиг повідомити по рації, що 300-й і запросив евакуацію. Медик Владислав Гресь вирушив йому на допомогу, якраз коли пролунав другий постріл танку. Секунди і 24-річного Владислава розірвало на шматки. А Сергія і ще двох хлопців завалило залишками будівлі.
Більше з того моменту нашого сина ніхто не бачив, – кажуть батьки. – Скільки ми не питали. Історія та сама від усіх. Кажуть – він загинув на місці. Ті двоє його побратимів відкопались, і змогли про це доповісти командуванню.
Сергій загинув 2 квітня. А 3-го, близько 300 військових 501-го батальйону потрапили в полон. І багато хто з них в полоні й до нині, як і ті його двоє побратимів. Тому спитати їх особисто батьки не мали змоги. Коли ж в травні десятьох захисників з батальйону обміняли, від одного з побратимів вони дізнались, що Сергій загинув. Але батьків ще тримало, що ніхто особисто не бачив тіло. А потім ТЦК принесло матері сповіщення про смерть її дитини. Але й тоді віра в те, що син живий жевріла в батьківському серці.
Сергій та Тетяна Октябрьські із сином Сергієм
Ми шукали зв’язки, збирали плітки, хапалися за найменшу надію, – говорять Тетяна та Сергій. – Хтось з волонтерів бачив схожого на нього хлопця в госпіталі, хтось в лікарні в Донецьку, хтось на Азовсталі – це все давало надію жити. Ми наймали людину, яка перевіряла цю інформацію. Але безрезультатно. В одному з месенджерів рідні 501- го батальйону створили групу. І так через рідних, дружин, дітей наших військових ми дізнались хоч якусь інформацію.
Отримавши на руки сповіщення про смерть, батько пішов в поліцію відкривати кримінальну справу та здавати ДНК для впізнання. А далі потягнулось тяжке очікування.
Тоді ми ще не знали, що наше ДНК не внесли в загальну базу України… Людський фактор. Хто ж знав, – каже батько. – Не знаю знайшли б ми тіло чи ні, якби не почали дзвонити у всі дзвони, бо його ніхто, як виявилось, і не шукав. Десять місяців. Десять. Офіційна причина – «технічний збій». І через це ми не могли знайти та поховати тіло сина. Щойно нас внесли в базу, буквально через десять днів в лютому 2023-го року ми вже їхали до Києва на впізнання.
Як виявилось, в червні 2022-го року з Азовсталі в Київ передали тіла наших загиблих воїнів. І там серед інших було тіло з жетоном Макса Криволенка – друга Сергія. Але співпадіння ДНК тест не вияв. І тоді було незрозуміло, чого так – тіло є, жетон є, а не він. Рідня Макса не розуміла, навіщо він комусь віддав свій жетон. А виявилось, що він віддав його не комусь, а другу – нашому Сергію, який зберігав його до своїх останніх хвилин.
Виявилось, що тіло №3407 було нашим, – каже батько. – Це був наш Сергій. Коли воно тільки приїхало, то було майже ціле. Нам слідчий показав фото. Але минуло багато часу з червня.... Коли ми приїхали, його було вже не впізнати – череп, волосся майже немає, руки правої не було... Це нам так казали, бо нам його не показували, тому ми не вірили. Бо як ми мали його впізнати? Я розмовляв тоді з експертами, хто робив ДНК. Стандартний тест на той момент зробити було вже неможливо, тому робили поглиблений і два рази, аби точно впевнитись, що то наш син. Експерти в один голос говорили, що це він, і що нам пощастило, що ми хоч його поховаємо. Я був готовий заплатити будь-які гроші за повторний тест ДНК, але в Україні тільки два центри, які роблять такі тести – в Києві та Харкові, де він майже не працює. І будь-хто, хто казатиме, що зробить такий тест – брехатиме, бо всі зразки врешті опиняться в цих двох лабораторіях. До того ж такий аналіз можна робити лише в межах кримінального провадження, все інше – порушення закону.
Батькам тіло не показали. Та й тіла там вже давно не було – лише рештки в декількох поліетиленових мішках.
Коли його привезли до Нікополя в домовині, ми приїхали до моргу з твердим наміром побачити рештки, – розповідають батьки. – Але там вже не було на що дивитись. Розумієте, коли тіло лежить в землі, волога з нього поступово виходить, воно підсихає і залишаються хоч кістки. Але наше тіло було в поліетилені, і перетворилось на желе. Там у домовині не було нічого, щоб віддалено нагадувало нашого красеня сина. Нашого Сергійка…
Церемонія прощання із Сергієм Октябрьським
Батько розповідає, що коли він стояв на похованні, він навіть тоді не вірив, що це реально, що там – його син.
Якби я бачив його тіло, нормальне тіло мого сина в домовині, то може я б і змирився,– каже він. – А так що ми поховали – домовину з мішками? Плюс усі ці плітки, гадалки, екстрасенси, до яких ми ходили, аби хоч якось себе розрадити. Вони ж звідкись знали такі подробиці про Сергія, які ми нікому не розповідали, тож ми тішились надією. Та й досі тішимось, хоч пройшло вже дуже багато часу.
Неможливо навіть уявити те пекло, через яке пройшли батьки Сергія Октябрьського. Не можливо описати словами їх горе та величезну тугу в серці за своєю дитиною, якій би ще жити та жити, народжувати дітей та будувати військову кар’єру. Сергій був мужнім воїном, люблячим сином та нареченим, який мав великі плани на майбутнє. Він до останнього залишався зібраним та відповідальним – справжнім командиром та героєм для своїх побратимів, рідних та країни. На жаль, герої вмирають. І кращі з наших хлопців тепер вічно будуть захищати нас з небес.
Що було раніше?
Раніше ми розповідали історію втрат двох нікопольських родин полеглих захисників: Антона Тарасова та Андрія Коваленка.
