Останній бій – бій за пам'ять: дві історії нікопольських родин полеглих військових

Одного дня ти здригаєшся від стуку в двері або телефонного дзвінка. Твоє серце відчуває біду. Піднявши слухавку або відкривши двері, ти розумієш - твоє життя більше ніколи не буде колишнім. Бо якийсь чужий голос каже тобі: «Прийміть мої співчуття ваш чоловік/син/брат/батько загинув».

На жаль, за час повномасштабного вторгнення вже 140 нікопольських родин отримали такі повідомлення. Відчуття пустки всередині, яке нічим не заповнити – це те, з чим прийдеться тепер жити кожному, хто втратив на війні свою рідну людину. І розум усвідомлює, що треба жити далі, але як?

Розуміючи, що таких родин в нашому місті, на жаль, більшає, редакція Нікополь.Сity
започатковує цикл матеріалів з нікопольцями, які втратили своїх рідних на війні.

Публікуємо перші дві історії родин полеглих воїнів Антона Тарасова та Андрія Коваленка.

Загинув на війні, не дочекавшись народження доньки

В серпні минулого року в приймальному відділенні Нікопольського пологового оформлювалась молода жінка. Вона сміливо та впевнено відповідала на питання медиків. Але реакція дівчини на питання про присутність партнера була неочікуваною. Породілля, затуливши обличчя руками, тихо заплакала. Зависла коротка пауза, після чого дівчина, тихо сказала: «Він дуже хотів бути з нами у пологовому, йому обіцяли відпустку. Але два тижні тому він загинув на фронті…»

Ця щемлива історія про нікопольчанку Вікторію Тарасову та її чоловіка Антона.

Пара познайомилась в 2017 році. Довго збирали кошти на весілля, Антон навіть в Польщу з’їздив на заробітки, і от нарешті одружились в 2019 році. У 2020-му Вікторія народила першу дівчинку - Анастасію. Щасливе сімейне життя перервала звістка про початок повномасштабної війни. Чоловік майже одразу хотів стати на захист Батьківщини, але дружина вмовила його зачекати хоча б до дня народження донечки. Він обіцянку виконав. І з середини квітня 2022-го добровольцем пішов до територіального центру комплектування: «Ну, не можу я відсиджуватись, коли в країні війна. Що я потім донці скажу?». Так Антон долучився до лав Нацгвардії.

Весь 2022 рік Антон Тарасов провів навчаючись, несучи службу на блокпостах та у різних військових частинах. Коли випадала нагода, дружина з донькою приїздили до нього.

– Така можливість випадала нечасто, але це була для нас дуже радісна подія, – розповідає Вікторія. – До того ж на той момент почались майже щоденні обстріли міста, тож в дорозі, або в частині ми з донькою почували себе в більшій безпеці, ніж вдома.

Родина ТарасовихАвтор: Архів родини

Але так не могло продовжуватись довго. Наприкінці 2022-го Антона перекинули у військову частину в Харкові, а звідти на посилення Донецького напрямку – на Бахмут.

Я тоді відчувала повну розгубленість, а потім – страх за чоловіка, – розповідає Вікторія. – Я не розуміла, як люди можуть спокійно ходити, гуляти, жити, коли йде війна, коли там на передовій під постійними обстрілами мій та ще багато чиїхось чоловіків, батьків, братів…

У грудні Антону дали чотири доби відпустки. Він їхав додому на таксі, аби не втрачати дорогоцінний час.

– Він дуже хотів побільше побути з родиною на свята, – розповідає Вікторія. – Хоч часу було мало, але цього було достатньо, аби доля зробила нам обом неочікуваний подарунок. Невдовзі я дізналась, що вагітна другою дитиною.

І з цього моменту чоловік намагався берегти дружину. Мало що розказував про бойові дії. Тільки іноді писав: «Я тримаюсь». Одного разу, йдучи на бойове завдання, з ним не було зв’язку декілька діб. Довгоочікуване повідомлення «Живий» Вікторія отримала вночі. А потім був госпіталь, лікування, ВЛК, реабілітація і знову – передова.

Вже потім він розповів мені, що там, під Бахмутом було справжнє пекло, тож коли його перевели на Запорізький напрямок, Антон дуже зрадів, – розповідає Вікторія. – Казав, що це дуже близько, що навіть, якщо я народжуватиму, він встигне долетіти до нас з донькою, якій вже тоді обрав ім’я – Аріна. Він дуже хотів бути поруч на пологах, спеціально готувався. Але не судилося…

Полеглий захисник України - Антон ТарасовАвтор: Архів родини

Тоді перед черговим відправленням на фронт, чоловіку дали найдовшу за весь час служби відпустку – аж 15 діб. Але вони промайнули досить швидко. Жінка згадує, що наче щось відчуваючи, дуже не хотіла відпускати його на фронт.

– Зайшовши додому моє серце опустилось – я побачила там білого ведмедика – іграшку-талісман Антона, яку з початку війни чоловік носив постійно з собою, а тут… Я вже тоді відчула – бути біді. Але чоловік заспокоював, казав відправити мішку поштою. Та попередив, що йде на бойове завдання, тож зв’язку може не бути. Це був останній раз, як ми спілкувались. А потім був дзвінок від частини – сказали, що мій чоловік загинув. Хто знає, може той ведмедик дочки і справді був його оберегом. Ми його потім йому в труну і поклали…

Церемонія прощання із Антоном ТарасовимАвтор: НМР

Вікторія зізнається, що дуже важко пережила загибель чоловіка, але вона мала народити здорову дитину, тож трималась заради неї та старшої доньки. Пологи пройшли швидко та успішно, шкода тільки Арінка ніколи не побачить татка, який більше за все на світі мріяв аби її мама та сестра були щасливі та жили у вільній і незалежній країні.

Жінка зауважує, що в Нікополі наразі не вистачає єдиного центру підтримки родин загиблих героїв, де можна було б отримати як психологічну, так і практичну допомогу з оформлення всіх необхідних документів, довідок та посвідчень. Бо якщо на місцевому рівні паперові питання вирішуються досить швидко, на обласному чи державному часто «зависають» на невизначений час. І вплинути на цей процес досить складно.

Тікали від пекла війни, та все одно воно їх наздогнало

Родина Олени та Андрія Коваленко родом із селища Врубівка на Луганщині. Все своє доросле життя вони з чоловіком прожили в Попасній. До війни вони мали там роботу, хоч і в іпотеку, але – власний будинок. Виховували разом сина Кирила. Вони мали опору та надію тільки один на одного.

І все б нічого – подружжя мало сили та наснагу для життя та боротьби за власне щастя. Проте війна перекреслила всі плани.

– Навесні 2022-го в Луганській області стало вже дуже гаряче, – розповідає Олена Коваленко. – Тож ми прийняли для себе важке рішення покинути рідну домівку. У нас там було все – гарна робота, де я з нуля піднялась до інженера, син ходив до школи, а у чоловіка була стабільна праця токарем на вагоно-ремонтному заводі. Ми мали там майбутнє, яке повністю перекреслила ця клята війна.

Коли родина виїжджала з Попасної, то вже тоді місто було майже зруйноване. Нічого не залишилось від колись ще придатного до життя населеного пункту.

– Я майже нікому не розповідала, якими зусиллями нам далась евакуація, – продовжує жінка. – Наша машина двічі потрапила під обстріл окупантів, ми ледь вижили. Наш син Кирило потім довго не міг спати ночами, в нього був нервовий тік…

Коли родина Коваленко обирала, де вони знайдуть тимчасовий прихисток, то вибір пав на Нікополь – місто в якому було декілька промислових підприємств та багато шкіл, тож була перспектива роботи та навчання для сина.

– Так ми опинились в чужому місті, в чужій орендованій квартирі, – продовжує Олена. – Оформили ВПО, і майже одразу чоловіку принесли повістку. У Андрія за плечима була армійська служба та робота в воєнізованій охороні, тож він не відмовлявся, не тікав. Мужньо прийняв цей виклик долі.

Полеглий захисник - Андрій КоваленкоАвтор: Архів родини

Півтора місяці він провів на навчальному полігоні, вчився керувати бойовою машиною «Град».

– Час навчання промайнув, як один день, – каже дружина. – Четвертого липня я отримала від нього останню звістку – повідомлення «Все добре». І тільки вже потім я дізналась, що буквально через лічені години під час штурму ворожих позицій – він загинув. Андрійко не дожив одного дня до нашої 15-ї річниці шлюбу. Тоді я ще того не знала, але серцем відчувала біду. А восьмого липня до мене вже прийшли з офіційним сповіщенням. Розказали, що з відділення чоловіка багато хто загинув… Єдиний чоловік, який вижив, так і не зміг мені розповісти, що саме сталось в той день, нам не дали поговорити. А я б дуже хотіла це знати...

Церемонія прощання з Андрієм Коваленком

Так жінка залишилась одна з сином. З рідних в неї більше нікого не залишилось, бо за два тижні до смерті чоловіка на окупованій Луганщині від травм, отриманих внаслідок прямого попадання снаряду в її будинок, загинула бабуся – жінка, яка виховала та підняла на ноги Олену. Їй було майже 90 років, і з рідної хати вона так і не наважилась виїхати.

–Смерть мого чоловіка морально мене вбила, – зізнається Олена. – Довгі місяці я навіть говорити про це ні з ким не могла. Якби не син, може, я б взагалі не впоралась з цими емоціями. Ми з Андрієм тікали від пекла війни, та воно все одно його наздогнало.

Олена Коваленко: Я живу заради синаАвтор: Архів родини

Коли тіло чоловіка привезли, то його неможливо було впізнати – чотири літні доби воно провело без холодильника.

– Я не вірила до останнього, проте, коли мені винесли його речі – ланцюжок з підвіскою та гаманець, то сумнівів не залишилось – це Андрій, – каже Олена. – Це була саме та підвіска Божої матері, яку ми йому купували на ювілей… Сплутати з іншою її було неможливо – це була авторська ювелірна робота.

Дружина пригадує – Андрій був люблячим чоловіком та батьком, мав золоті руки – вмів і по дому щось зробити, і машину підремонтувати, допомагав усім, хто просив.

– Ані мені, ані чоловіку окрім один одного нізвідки було чекати допомоги, – каже Олена. – Тож ми так й шли по життю – тримаючи один одного за руку та підтримуючи всі 15 років, які провели разом. Все один про одного знали. Але я й досі не знаю, як саме помер Андрій, чому так сталось. Можливо, якби мені розказали, я б змогла відпустити цей біль. Того що ця рана всередині мене й досі болить, наче це трапилось вчора...

На сьогодні в Україні функціонують безкоштовні телефонні лінії та онлайн-платформи, які допомагають родинам військових безоплатною психологічною і правовою допомогою на базі таких громадських об'єднань:

• Veteran Hub - надає безоплатну психологічну та юридичну консультацію ветеранам та їх сім'ям, також на базі ГО діють онлайн групи підтримки для родин безвісти зниклих воїнів, матерів, які чекають своїх дітей з війни, для родин загиблих Контакти: Сайт, тел.:+38 (067) 348 28 68;

• Соціальний проєкт «РАЗОМ» - безкоштовна психологічна допомога онлайн (30 хвилин з психологом). Також діє група психологічної підтримки «Разом» Контакти: Сайт, Facebook Messenger;

• Хаб стійкості - надають психологічну допомогу українцям, що постраждали під час війни (травматична подія, стосунки, стрес, депресія, втрата). Контакти: Сайт

• Цілодобова психологічна підтримка від БФ «Запорука». У команді фонду працюють 20 кваліфікованих психологів, які мають безпосередній досвід роботи з кризовими станами. Усі сеанси за замовчуванням анонімні та проходять у відеоформаті в найбільш зручних для людини месенджерах – Viber, WhatsApp чи Telegram. Серед спеціалістів – жінки та чоловіки. Контакти: Сайт, телефон - 0 800 4000 23.

• Допомога від UA Mental Help - онлайн-платформа, створена для надання безкоштовної професійної психологічної допомоги та підтримки українцям під час війни. Усі консультації повністю безкоштовні, над запитами українців працює команда психологів-волонтерів. Контакти: Сайт, телефон +38 (044) 334 31 07

• Національна гаряча лінія від громадської спілки Національна психологічна асоціація - державна «Гаряча лінія», спеціалісти якої допомагають українцям підтримати психічне здоров’я в умовах постійного стресу й емоційної напруги, спричинених війною. Контакти: Сайт, телефон 0 800 100 102.