Олена Балагуш вже 30 років як нікопольчанка. А переїхала вона до Нікополя з Луганщини. І за стільки років наше місто стало для неї по-справжньому рідним. Бо тут вона знайшла друзів, побудувала кар’єру та створила родину.
А ще стала фундатором першого дерев’яного храму Православної Церкви України у Нікополі та допомогла сотням людей, як волонтер.
Журналісти «Нікополь.City» зустрілись з пані Оленою, щоб поговорити про життя, Батьківщину, родину та генетичний код нації.
Країна і держава – це різні речі, а код нації існує
Рідні Олени Балагуш – бабуся, мама, брат з родиною – родом з Луганщини. З початком антитерористичної операції, влітку 2014 року вони змушені були переїхати в Нікополь.
– Вони приїхали до мене в одних капцях, бо розраховували, що українська армія дуже швидко відтіснить ворога, і вони повернуться назад, – розповідає Олена. – Але сталось, як сталось. Тому всі залишились тут. Окрім бабусі, вона дуже хворіла і ухвалила рішення не переїздити. Коли на Луганщину прийшли окупанти, вона мені сказала: «Онучко, я німецьку окупацію пережила, і цю переживу». Навіть коли в місто прийшла нова влада, вона не сприймала пропаганду. Навпаки – казала, що навіть при Союзі жила в Українській республіці, що її Батьківщина – Україна. І ніяк інакше. Коли бабуся померла їй було 85 років. Вона вижила в Голодомор, але не пережила російську окупацію рідного краю.
Саме бабуся переконала Олену в тому, що код нації існує, хоч жінка ніколи і не була прихильницею цієї думки.
– Коли на наші землі прийшов, ворог стало очевидно, що ми ментально інші люди. Українець – він господар, який любить свою землю. Подивіться на історію – українцям ніколи чужого не треба було, аби тільки наше не чіпали. А своє ми зробимо таким, що всі будуть заздрити. І от ця імперська заздрість, що вони втратили найкращу, найсміливішу країну з-під своєї влади, на жаль, ніколи не закінчиться. Єдине що нас врятує – міць нашої держави.
Але, як зауважує Олена Балагуш, країна і держава – це різні речі.
– Країна – це те, що дав Господь, а держава – це те, що ми робимо з країною. І часто саме держава є причиною загибелі країни. І кожен з нас повинен зважено приймати рішення, аби наші дії не загубили нашу країну. А вона в нас багата, красива, таких на землі більше немає.
На жаль, але мені треба було втратити свою малу Батьківщину, аби дійти до цього висновку. Бо я українкою себе відчула після 2014-го року, коли ворог прийшов на Донеччину та Луганщину. Тоді я зрозуміла, що Україна настільки глибоко в мені, що я ні за що в світі не відмовлюсь від неї.
І от нарівні з цим парадоксально, що українська культура, історія вона досить важко йде до людей. Тому дуже важливо налагодити цей процес комунікації, бо не можна змусити людину любити, прославляти, захищати те, чого вона не знає та не розуміє.
На мою особисту думку те, що сталось з Донбасом – це провина держави. Чому? Дивіться – тоді в 1991 році Донбас, як і вся Україна, проголосував за незалежність. Але Україна туди так і не прийшла, ані з мовою, ані з культурою, ані з патріотичним вихованням. Донбас просто віддали на відкуп олігархам. І він занепадав роками в культурному і в економічному плані. Я не беру до уваги Донецьк – місто-квітник.
За 20 кілометрів від обласного центру вже почався справжній Донбас із занепадаючими шахтами, спитим населенням. І це дуже прикро, але росії роками було вигідно аби наша держава була саме такою – вічно страждаюча Україна, яку треба рятувати. Такими вони хотіли нас бачити, такими хотіли, аби нас бачив світ. Тому вся шкільна програма радянських часів, вона про страждання. Але вплинути на це можна. Після перемоги це повинна стати задача вчителів. Розпочати це легко.
Коли не можеш пройти повз чужу біду
Олена Балагуш приїздила до Нікополя ще студенткою. І її перше враження – це місто з душею, зелене та привітне.
– Я родом з Луганщини, і там таких міст нема. Луганськ та Донецьк великі, але гамірні міста. Такої комфортної атмосфери, як в Нікополі, там ніколи не було. Я приїхала сюди за першим чоловіком, так тут і залишилась. І досі є палкою прихильницею цього міста. Воно стало для мене дійсно рідним.
Тож саме у Нікополі, 17 років тому Олена Балагуш стала директоркою компанії Нікопрогресбуд. Хоча говорить, що ніколи не планувала керувати бізнесом.
– Наша фірма – це моя друга родина. Я вже не уявляю себе в іншому місті. Хоча я ніколи не навіть не мріяла, що буду керувати великою будівельною компанією. Але життя змушує вчитись. З часом я зрозуміла важливу річ – не важливий напрямок, яким ти займаєшся, важливі люди, з якими ти йдеш по життю.
Тож, коли настоятель храму Калнишевського отець Меркурій захопив її та власників компанії ідеєю узяти участь у будівництві дерев’яного храму, реалізувати її хотілося якнайкраще.
Наш дерев’яний храм в Нікополі будувався з такою любов’ю, що мені здається тепер це душа Нікополя, - каже Олена. - Там така концентрація добра, що це дійсно святе місце. Я там відпочиваю душею. І це при тому, що я не церковна людина, але віруюча. До речі, я вважаю, що немає абсолютних атеїстів . Коли жінка народжує дитину вона кличе маму, а коли людина потребує допомоги чи розради вона каже «Господи» – і це щиро.
Коли живеш за Божими принципами, то рано чи пізно потрапляєш в середовище таких самих людей та починаєш допомагати іншим, впевнена Балагуш. Так вона прийшла до волонтерської діяльності.
– Я ніколи не вважала себе волонтером, не організовувала фондів. Волонтерство для мене – це коли ти просто не можеш пройти повз чужу біду. Я щиро вважаю, що не можна жити в суспільстві та не перейматися тим, що в ньому відбувається. І я щиро радію, що маю змогу допомагати нашим військовим, дітям, нашій православній церкві.
В темні часи дуже добре видно світлих людей. Так само й зараз ми сформували коло активних небайдужих мешканців міста. Вони стали вогниками й продовжують світити всім навколо. Цю єдність, цей вогонь треба зберегти та направити на благо країни задля перемоги і відновлення.
Подяка Олені Балагуш від захисників України
Олена Балагуш відверто ділиться – дуже хотіла б, аби після війни Нікополь отримав новий поштовх для розвитку. Аби він став не тільки на словах, а й на ділі столицею п’яти Січей. Бо це не тільки про історію міста, це й про його майбутнє.
Проситиму Божого захисту нашим оборонцям
Родина Олени віддає належну увагу українським традиціям. Навіть день народження сина Дані – 22 січня – в День Соборності України, вважає символічним. Пояснює це тим, що чоловік родом зі Львівщини, а вона з Луганщини, відтак, їх родина поєднує в собі традиції обох регіонів.
– На Різдво ми завжди їздили на малу Батьківщину чоловіка, а на Великдень – до мене на Луганщину. На Львівщині Різдво – суто родинне свято з кутею та 12-ма пісними стравами, молитвою перед вечерею. Справжні народні традиції святкування зимових свят я побачила саме там. Для цього ми навмисно їхали в рідне село мого чоловіка, де мали змогу насолодитись автентичними колядками та щедрівками. Мені здається в них закладений весь сенс життя. Вони мелодійні, гарні, і головне – ця народна творчість не стоїть на місці, вона змінюються, розвивається.
Кожного року, як ми приїжджали, щедрівки та колядки були різні, але вони всі були і є про нашу самоідентичність. І коли їх слухаєш, настільки явно відчуваєш радість від свята народження Ісуса Христа, що це можна порівняти з казкою. Із західної України ми привезли традицію встановлення на свята дідуха, але паралельно ми встановлюємо й звичайну ялинку, але вже просто як символ зими. Також ми обов’язково готуємо кутю та проголошуємо молитву.
Як розповідає Олена Балагуш, цього року вона проситиме в молитві Божого захисту нашим оборонцям та сил всім родинам, які чекають додому своїх захисників та захисниць. А ще неймовірної сили віри для тих родин, чиї близькі пропали безвісти, бо це тортури не знати, що з твоєю близькою людиною. А також, звісно, миру та перемоги Україні. Ми на це заслужили. Так воно і буде.
Що було раніше?
Раніше ми розповідали про те, як волонтери Червоного Хреста у Нікополі проводять заняття для дітей міста.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
