Як почати все з нуля та не розчаруватись: історія подружжя Марини та Дмитра Дейнег з Донецька
Марина та Дмитро Дейнеги відкрили бізнес в Нікополі в 2013 році. Тоді вони викупили франшизу з продажу масажного обладнання, офіс якої мав відкриватися в нашому місті. Проте через рік родині довелося покинути затишний дім та успішний бізнес в Донецькій області. Тікаючи від обстрілів російських терористів, вони знайшли новий дім в Дніпропетровській області.
Як ризикнули почати все з нуля у новому місті 10 років тому та чому залишились тут після 2022-го, подружжя Дейнег з Донецька розказали журналістам Нікополь.City.
Про переїзд до Нікополя
Розмова з подружжям проходила у підвальному приміщенні, як вони кажуть – найбезпечнішої фітнес-студії в Нікополі. Вона у воєнний час стала не тільки бізнесом, а ще й укриттям для жителів найближчих будинків. Перше з чим ми визначились на початку діалогу, так це з поняттями:
– Ми не переселенці, ми громадяни України, які переїхали з одного міста в інше, – розповідають Дейнеги. – І за всі ці роки ми жодного разу не взяли у держави ані копійки виплат, як внутрішньо переміщені. А навіщо – маємо що їсти, де спати, що носити; то нехай інші беруть, кому потрібніше. Зараз, на жаль, багато хто наживається на цьому, немає розуміння, що державна казна не гумова.
Пригадали й виїзд з міста, як з трьома дітьми та мамою Марини довелося їхати під залпи «Градів».
– Ніколи не забуду той момент, коли виходи ворожої арти осяяли небо над нашим будинком, - згадує Марина. – Тоді я точно зрозуміла – треба їхати негайно. Ми на той момент повернулись додому з відпочинку, з нашого ще тоді Криму, і як були в одних босоніжках – так і поїхали. Єдине, що прихопили з собою так це каструлі та подушки, бо на трьох дітей та стільки ж дорослих я розуміла, що не накуплюсь стільки.
Нікополь став для Дейнег новим домом не випадково. До війни вони мріяли про розширення бізнесу, який мали в Донецькій області. Придбавши франшизу, мали за умову – будувати бізнес саме в нашому місті.
– Коли ми їхали, то знали, що тут в нас є яка не яка квартира, тож вибір був очевидний. Але коли діти зайшли в нашу «двушку», яка вся за розмірами була як одна їх кімната вдома, вони були розчаровані. Згодом, звісно, ми винайняли більший дім, але яких зусиль це нам коштувало. Якщо відверто – переїзд дався нам швидко, але зовсім не просто.
Марина та Дмитро Дейнеги мали бізнес у Донецьку та місті дитинства - Харцизську
Про складнощі адаптації
З болем подружжя згадує, що тоді в 2014-му відношення нікопольців до мешканців Донецької області, які звідти переїхали, було не найкращим.
– Це зараз, коли майже кожен українець приміряв на себе роль переселенця і зрозумів, як це важко, з якими труднощами приходиться стикатись, люди стали терпиміщі один до одного. А тоді в 2014-му багато хто вважав, що ми, мешканці Донецької та Луганської областей, самі накликали на себе російську біду. Наче ми їх там чекали, кликали.
Ми дуже довго боролись з цим упередженням – не могли орендувати дім, бо коли бачили номери нашої автівки, нам відмовляли. А наших дітей – і це найболючіше – цькували в школі. Ну, от як тоді було пояснити вчительці, що син не адаптується в школі, бо його найкращу подругу та інших дітей вбило ракетою. Коли він побачив те фото, то для нього був шок та стрес, від якого не так просто відійти. І це тільки один приклад. Це зараз у всіх є розуміння, що проблема не вирішується в один момент. Проте ми це пережили.
Про громадську діяльність та волонтерство
Попри виклики на новому місці життя, родині Дейнег вдалося знайти у Нікополі гарних друзів серед бізнесменів та байкерів. Саме вони їм допомогли й дім побудувати, та й в місті громадський рух розворушити.
– Цікаво, що колись до війни я винаймав історика для дослідження свого роду. Так ось він докопався до моїх козацьких коренів. Мої пращури колись жили недалеко звідси, тож коли я вперше приїхав у Нікополь, було таке відчуття, що ось я і вдома, – згадує Дмитро. – Але ж порівняно з Донецьком тут ніби час зупинився – дороги були в жахливому стані, громадське життя майже на нулі. І ми тоді з місцевими активістами зорганізувались і почали рух за ремонт доріг. Не з першого разу, але вийшло. Потім були громадські танці в парку в старій частині міста, пляжні вечірки – мали досвід організації, бо в Донецьку в нас був нічний клуб, взяли участь в прикрашанні площі при міськвиконкомі написом – I love Nikopol. Та багато чого ще. Розумієте – нам було і є не байдуже, в якому місті ми живемо.
У Нікополі Дмитро Дейнега займався громадською діяльністю.
Така ж позиція у родини і стосовно ситуації в країні – поїхавши з Донецька, вони не покинули допомагати нашим хлопцям.
– Майже одразу після переїзду в Нікополь ми почали волонтерити – возити на «нуль» харчі, аптечки, амуніцію та багато чого ще, що було треба. Якщо підрахувати, що за весь час з 2014-го року ми відвезли туди волонтерки більше аніж на 1 млн доларів. І це дуже приблизно, може й більше. Війна обходиться країні вкрай дорого, і не допомагати не можна. Добре, що ми мали логістичний досвід, бо мали фірму з перевезень в рідному місті, тож наші бійці все замовлене отримували вчасно. Я до них на «нуль» сам їздив.
Маючи відповідний досвід початок повномасштабного вторгнення Дейнеги сприйняли більш-менш холоднокровно, єдине, що роботи по волонтерській діяльності додалось.
– Я одразу сказала чоловіку, що нікуди не поїду з Нікополя – я коло дому 20 кущів троянд висадила, куди? – посміхається Марина. – Від початку обстрілів ми всі вдома ходили до підвалу, не ризикували життям ані власним, ані дітей. А потім і у фітнес-студії відкрили укриття – було розуміння, що треба потурбуватись про людей. Багато хто й ночував тут, але ж люди як люди – хтось дякував, хтось нарікав. Але ж витрати за електроенергію та утримання лягали на наші гаманці, та ж хто про це думав, хоч на той момент бізнес переживав не найкращий період.
Нікополь – наче автономна республіка
Марина згадує, що вони з чоловіком завжди мали досить активну не тільки громадянську, а суто особисту позицію – не могли довго всидіти на місці. Тож коли обирали напрям розвитку бізнесу, вибір був очевидний – краса, здоров’я та спорт. Але несподівано для себе зіткнулись з проблемою. Якщо порівнювати ведення бізнесу в Донецьку та Нікополі, то за словами подружжя – наше місто в цьому плані «автономна республіка».
– Все що працювало в Донецьку та Харцизьку, в Нікополі не працювало, – згадує подружжя. Франшиза пішла тут досить непогано на початку, тому пізніше ми вирішили купити ще одну – міжнародну фітнес-франшизу. Але маючи шалений успіх в інших українських містах, в Нікополі цей проект не пішов. Тому зі збитками ми його закрили.
Нікопольці дуже прискіпливі до всього нового. Наприклад, ви не звикли брати щось на довготривалу перспективу, якщо ми говоримо про фітнес, ви віддасте перевагу разовому відвідуванню, аніж абонементу.
Розуміючи вже цю особливість, ми відкрили суто власну фітнес-студію MDi. Навчили тренерів, вклали власні кошти, проробили шалену роботу і почався ковід. Але ми не зачинились, продовжили працювати, і невдовзі вийшли на прибуток. А тоді почалась повномасштабна війна і наша студія перетворилась на укриття, а далі ви знаєте. Коли паніка трохи вщухла, ми поновили заняття – з оновленим складом тренерів.
Марина Дейнега власниця бізнесу у сфері краси та здоров'я у Нікополі
Фітнес як реабілітація
Дехто зараз може сказати – війна в країні, який фітнес? Але для тих, хто ходить до Дейнег, це не лише про фігуру чи м’язи. Це про реабілітацію.
– До нас ходить багато жінок – дружин військовослужбовців, – каже Марина. – І інколи я чую від них фразу «Ви мене відроджуєте». А все тому, як би це банально не звучало, рух - це життя. У багатьох з жінок хтось безвісти зник, або ще гірше – загинув на війні. І прийшовши до нас – вони спілкуються, рухаються, та стрес потроху покидає їх тіла, тож їм стає легше. Для них, як і для нас – це важлива частина щоденного процесу, як витримати та продовжити триматись в тих складних умовах, в яких ми всі зараз опинились. А діти – які вони щасливі ходити на танці! Коли ми здавали приміщення школі танців OnTop, то не думали, що спрацює, але ж діти так скучили за однолітками за весь час онлайну через ковід та війну, що зараз із задоволенням відвідують заняття. Бачити їх щасливі обличчя та посмішки – це так надихає!
Пройшовши довгий шлях успіхів та невдач в нашому місті подружжя Дейнег, тим не менш, впевнене – бізнес в Нікополі вести можна. Але є декілька умов:
– По-перше – потрібно бути наполегливим, бо скоріше за все з першого разу не вийде.По-друге – не мати страху розпочати щось нове, бо страх з’їсть всі твої добрі починання. По-третє і основне – треба любити людей, бо без цього не вийде нічого. А ще, звісно, вірити, що все погане обов’язково мине, успіх прийде, а наша перемога настане. Треба тільки набратись терпіння та зачекати.
Що було раніше?
Ми розповідали історію про родину Олександри та Вячеслава Якушевич, які продовжують працювати у прифронтовому Нікополі.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
