Важко жити з думками: чи прокинусь зранку - Марина Зінюк про життя і роботу в прифронтовому Марганці
Марині Зінюк 24 роки, вона мешкає в місті Марганець. Самостійно орендує собі квартиру і працює в місцевій філії мережі закладів харчування у форматі «експрес-піца».
Ми зустрілися у її вихідний день, і пройшлися тим маршрутом, яким дівчина користується чи не щодня.
Поспілкувалися про життя й спогади, що її турбують, та роботу, яку вона щиро цінує.
Треба жити
«Дуже важко, коли тебе постійно переслідує думка: чи прокинешся ти зранку, чи не прокинешся? А що робити? В будь-якому випадку, ти мусиш йти на роботу. Треба жити...», – заговорила Марина.
Треба жити – відгукнулося в голові.
«...а для життя потрібні кошти, – продовжує дівчина. – Не можна опускати руки! Бо інакше тобі лишається просто відгородитись від всього світу вдома, ревіти, жалітись на лиху долю, і, бідкаючись самому собі, заливати горе алкоголем».
Питання до людей, які понад рік живуть під постійними обстрілами, про те чи страшно їм, і чи до нині вони реагують на сирени – ймовірно, комусь виглядає дивним. Але це питання висвітлює реальну картину їхніх почуттів.
Марина ж, як і більшість мешканців Нікопольщини, говорить, що якось була пристосувалась до нових реалій. Спершу лягала спати й на підлозі, й в коридорі. Але одна ніч змусила її подивитися на власну безпеку з іншої сторони.
«Завжди ніяково чути відлуння вибухів десь в межах міста. Але це не порівняти з тим, коли прилітає на твоє подвір'я. Побиті шибки моєї оселі спричинили неабиякий стрес. З того дня, моє ставлення змінилось. Я зрозуміла, що від прямого влучення мене нічого не врятує, на жаль. Відтоді, я ночую у своєму ліжку. Моя історія навряд буде відрізнятись від решти – майже все місто так живе: реагуємо на телеграм-канали, коли загроза є вже фактичною. Коли летить вже поряд – біжимо в укриття. На обласну повітряну тривогу не реагуємо взагалі ніколи».
Марина Зінюк живе і працює в МарганціФото: Власний архів
Раптовий залп
Марганець, як і Нікополь майже щодня під артою російських окупантів. Але до 10 жовтня цього року про початок артобстрілів в Марганці не сповіщали. Лунала лише обласна тривога. Нині ж, в офіційному додатку «Тривога!» нарешті стоїть Марганецька територіальна громада, а по самому місту вмикають сирени загрози артобстрілу.
«Моментами, мені стає дуже страшно, і це тривожне почуття повністю поглинає, переходячи в панічну атаку. Але, за великим рахунком, я вже звикла до всього цього. Комендантську годину стараюсь не порушувати – ото й все. Бо вночі гатять ще більше».
І не тільки вночі. Нашу розмову перервав раптовий залп і звук прильоту на нашому березі. Але це не здивувало Марину. Дівчина пришвидшила крок, та звернула з проспекту до найближчої прибудинкової території. Вона завжди так робить, коли починається обстріл. Покинувши відкриту ділянку, ми продовжили спілкування і прогулянку.
Вона вже лежала
«...Тієї ночі... Не знаю, як сказати... – голос Марини помітно затремтів. – ...Її вбило, неподалік мого будинку. Були залпи. Ми зрозуміли, що це летить по нас. Посипалося скло... – дівчина зробила глибокий вдих, і, після невеличкої паузи, продовжила. – Коли обстріл вщух, ми всі вибігли на вулицю. Адже одразу не були зрозумілими масштаби руйнування, і, можливо, хтось із сусідів потребував допомоги.
Коли ми вибігли на двір, вона вже лежала. Ми поміряли пульс, зрозуміли, що вже все. Від отриманих поранень, вона загинула на місці, і вже нічим не зарадити... Нам лишилося тільки викликати швидку, ДСНС і поліцію, та допомогти розшукати батьків загиблої».
Загибла дівчина не була Марині близькою подругою. Ба більше, навіть в одній компанії не перебували. Але, ставши свідком подібної ситуації – навряд чи можна залишитися байдужим.
Усмішка
Марина вже три роки працює в сфері обслуговування. Вона у прифронтових містах зазнала змін. Люди виїхали, працювати майже нікому, купувати товар або послугу - теж. Це змушує бізнес адаптуватись, змінювати режим роботи, переглядати умови та оплату праці своїх підлеглих – заради того, щоб зберегти свою справу на плаву. І тут важливо не розгубити залишки емпатії до містян, що залишаються поруч. Гуртуватися варто не лише довкола ненависті до спільного ворога, а й заради порятунку найціннішого скарбу – наших життів. Байдужість не повинна перемогти співчуття.
Гості закладу часто розпитують Марину, чи не страшно їй тут працювати, чи є діти, чому вона не виїжджає.
«Особливо жіночки, аж зі сльозами на очах. Говорять: «Боже так по місту гатять, а ви тут сидите!». А я дивлюсь на них з усмішкою, і запевняю, що все буде добре! Не хочеться множити цей негатив. Людям приємно, коли я на коробці з піцою залишаю напис із побажаннями гарного дня, смайликами, і просто добрими словами. Це дрібничка, але ця дрібничка здатна змусити похмуру й емоційно втомлену людину посміхнутися.
Моя робота - не лише годувати людей. Окрім допомоги з вибором піци, я хочу подарувати їм якісь позитивні емоції. Особливо, коли серед гостей є дітки. Їм зовсім мало потрібно для щастя! Я дарую їм усмішку в такий непростий час, і, коли дитинка розквітає в тебе на очах, це дорого вартує. Такі емоції неймовірно важливі в наших обставинах».
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
