23 вересня 2022 року нікопольця та військовослужбовця 93-ї бригади «Холодний Яр» Сергія Сову провели в останню путь. Бійця поховали у Нікополі, де він народився, виріс та створив родину. Наступного дня Указом Президента йому присвоєно звання Героя України посмертно.
Відтоді минув рік. Сергію встановили пам’ятник. Вулицю, де він мешкав із родиною, назвали на його честь. Орден «Золота Зірка» вже вдома.
Своє мирне життя Сергій Сова присвячував дружині, дітям, кінології та службі у Збройних Силах. З 2014 року брав участь в АТО у складі 93-ї.
Повномасштабне вторгнення зустрів в учбовому центрі в Чернігівській області. Вже згодом, разом із побратимами «холодноярівцями» боронив країну у Харківській області.
Дружина Сергія Оксана розповідає, що чоловік був справедливим. Ця чеснота була притаманна йому і в особистому житті, і в роботі і, на службі. «А ще хоробрість і впертість. Якщо він вважав, що так має бути - він рішуче йшов цим шляхом», - пригадує Оксана Сова.
Вони зустрілися і одружилися ще у 20-річному віці, тож все подружнє життя виховували один одного як особистості. Свою дружину Сергій також навчив бути хороброю та наполегливою. Для доньки Еліни та старшого сина Марата був авторитетом. Намагався якомога більше вільного часу приділяти їм, тож вихідні та свята завжди проводилися в оточенні родини.
Сергій загинув під Ізюмом на Харківщині. 15 вересня 2022 року тіло захисника знайшли в одній з понад 400 могил вбитих і закатованих цивільних та військових. Під час процедури ексгумації фото його руки з жовто-блакитними браслетами облетіло весь світ і, стало символом незламності українців та звірств російської армії.
Біль від втрати чоловіка Оксані довелося пережити двічі: вперше, коли Сергій не виходив понад місяць на зв'язок, вдруге – коли знайшла в телеграмі Ізюма фото ексгумації.
За тілом чоловіка вона виїхала до моргу у Харківській області. Пройшла процедуру впізнання. Пригадує, що в той момент розуміла – треба тримати себе в руках. Почуття охопили вже потім, коли тіло Сергія накрили. Оксана зрозуміла – його життя обірвалося тоді, а її – в цей момент.
Сергія везли додому у похоронному транспорті. Від втоми та моральної напруги Оксана на мить заснула: «Бачу, як сиджу на стільці, а позаду підходить Сергій і посміхаючись обіймає мене. Відразу відчула – він знає, що я його забрала, що він повертається додому...».
