Російська агресія змусила українок з різним досвідом життя та родом занять евакуюватися за кордон. Серед них і нікопольчанки. Власниця ранчо Тетяна Лобода проживала в Ірландії, рестораторка Юлія Деньщук - в Німеччині.
За час вимушеного перебування в цих країнах вони встигли отримати новий досвід роботи в аналогічних сферах, порівняти його з особистим та, після повернення додому, спробувати реалізувати деякі приклади.
Про цей досвід Тетяна та Юлія розповіли журналістам Нікополь.City.
Доглядала коней вартістю мільйон євро
Тетяна Лобода 10 років утримує на власному ранчо коней. 18 тварин вона евакуювала з Нікополя по Україні торік у жовтні. Після чого разом з синами виїхала до Ірландії.
Мовний бар'єр та невідомість в перші дні перебування в ірландському місті Атлон вплинули на моральний стан Тетяни. Краще стало після працевлаштування до місцевого фермера: на його ранчо виховували та готували на продаж коней. Там вона пропрацювала п'ять місяців. Спочатку тренувала коней, була райдером - вершницею. Потім почала доглядати - мити, стригти.
«Я працювала за власним бажанням щодня. Могла по 8-10 годин, бо не звикла сидіти на місці. Тому те, що тут зазвичай робили за 8 годин, я робила за 4», - пригадує Тетяна.
Тетяна Лобода
За час роботи через її руки пройшло приблизно 300 коней, зокрема й такі, які коштували мільйон євро. Допомагав 16-річний досвід поводження з тваринами. Хоча зрозуміла, що виховання коней в Україні та Ірландії має відмінності. Особливо - робота верхи. Деякі нюанси Тетяна планує застосувати тут.
«У нас готують коней на продаж мінімум за три місяці - там за місяць. В Україні підхід такий - хороший кінь, це і лагідний, і добрий, і дає хороші результати. Тоді й ціна за нього буде висока. А от з норовливими конями у нас в більшості не ризикують мати справу. В Ірландії ж навпаки - якщо кінь дає результати, але непокірливий, він все одно буде коштувати велику суму», - пояснює Тетяна.
Говорить вона і про відмінності в ветеринарній медицині. На ферму в Атлоні ветеринар приїздив зі спеціальним обладнанням та проводив обстеження стану здоров'я коня. «Медицина тут не дуже, а от ветеринарія - вразила», - додає Тетяна.
На власному ж ранчо їй доводиться оглядати, лікувати та каструвати коней самостійно, навіть - накладати гіпс. Пояснює, що місцеві ветеринари не завжди погоджуються лікувати саме коней, а викликати досвідченого з великого міста - дорого і довго.
Окрім самостійного лікування Тетяні доводиться й самостійно підковувати коней. Зазначає, що і в цьому питанні у країн різні підходи. В Ірландії підковують усіх коней від трьох років, навіть якщо вони постійно гуляють в загоні. Це зумовлено ще й тим, що тварини пасуться на кам’янистих ландшафтах. В Україні коні пасуться на м’яких грунтах. Тому, підковують частіше тих, які багато працюють або виходять на асфальт.
Тетяна додає, що наші коні більш косолапі, а от на ірландській фермі копита вирівнюють ковкою.
Тетяна Лобода на власному ранчо у Нікополі
З чим Тетяні було важко справлятися особисто, так це з психологічним станом. Щодо фізичної сторони роботи, то вона була в більшості механізована: на фермі є і квадроцикли - щоб пересуватися територією, і трактори, які використовують в прибиранні конюшень. У Нікополі ж доводиться прибирати сміття вручну, використовуючи садовий інвентар. «Я б купила собі і трактор, і навіть косилку для трави, але не в найближчій перспективі, адже все це дорого коштує», - ділиться власниця ферми.
Додому Тетяна Лобода повернулася навесні цього року - попереду був літній сезон, важливий для заготівлі сіна. На зароблені в Ірландії кошти вона придбала машину та оновила ферму: провела вуличне освітлення, викосила бур'яни та повернула своїх коней додому.
Її висновок після перебування в Ірландії - там умови для власників приватних кінних ферм привабливіші, ніж у Нікополі.
«В Ірландії допомагає держава. Наприклад, надає податкові пільги на землю. У нас маленькі ранчо тримаються в більшості на ентузіазмі власника. В Ірландії більше розвинений кінний спорт. Тому коли кінь, вихований в цій країні, показує високий результат, це додає їй статусу і престижу», - ділиться Тетяна.
Досвід, який пройшов червоною лінією
Змінивши 10 років тому роботу в правоохоронних органах на ресторанний бізнес, Юлія Деньщук пройшла шлях від оренди приміщення для кафе-пабу до власного закладу із кількома залами та літньою терасою. Рестораторка каже, що завжди привносила у свій заклад щось нове. Відвідувала семінари, знайомилася з іншими рестораторами. Під час поїздок до Австрії чи Німеччини переймала ідеї та особливості оформлення інтер'єру.
У перші дні березня 2022 року разом із синами Юлія евакуювалася до німецького Лайхлінгему. У Нікополі ж закладом залишилася керувати адміністраторка.
Рівень знання англійської дав Юлії можливість працевлаштуватися у місцевий магазин крафтових м'ясних виробів, а вже через півтора місяці знайти роботу в ресторані чотиризіркового готелю. Юлія працювала кухарем на холодному цеху: готувала салати, закуски, десерти, оформлювала фуршети. Допомагала і з гарячими стравами. Припускає, що до ресторану її взяли без знання німецької через брак людей, які б щось робили руками.
«Мабуть ніхто з німців не хотів туди йти. Всі хочуть сидіти в офісі. А мені було цікаво дізнатися, як все організовано, побачити обладнання», - говорить Юлія. У Нікополі рестораторка роками розвивала власний заклад і давала робочі місця 40 людям. Тому прагнула відкрити для себе новий підхід в ресторанному бізнесі.
Юлія Деньщук
Юлія ділиться, що німецькі страви консервативні в подачі. Головне - якість приготування. Особливо це стосується м'ясних страв. Традиційним для німецької кухні є страви із сезонних овочів і фруктів. Українці ж не звикли в сезон яблук чи спаржі замовляти їх в ресторанах повсякчас.
Обладнання ресторану, в якому працювала, Юлія описує як «космічні кораблі»: «Настільки класне!».
Але дозволити собі такі «космічні кораблі» по кишені не всім українським рестораторам. Як і перейняти деякі нюанси організації праці. Наприклад, власник ресторану надав Юлії оплачувану відпустку вже через два місяці після працевлаштування. Трудовий процес організований так, що він закриває ресторан і готель на три тижні, і відпускає персонал відпочивати. Так було двічі: влітку та на період зимових свят.
«Для мене це був нонсенс. Тобто не так, як ми: працюємо без перерви сім днів на тиждень, 12 місяців на рік, 365 днів. А він просто закриває очі на те, що фінансово може втратити», - розповідає Юлія, додаючи, що цей досвід перейняти не готова.
Окремо для себе Юлія відзначила особливе ставлення власника до його ресторанної справи - він із дружиною і трьома доньками завжди працював на кухні.
«Це ресторан сімейного формату, коли вся родина працює в закладі. В Європі такий підхід дуже популярний. І хоча я практично жила у своєму ресторані у Нікополі, я ніколи не була на кухні. Зараз дивлюся на це інакше, і вже сама працюю там», - ділиться рестораторка.
Також Юлії імпонувало поважне ставлення до обслуговуючого персоналу з боку гостей, чого бракує нам. До речі, щоб бути офіціантом в ресторані чотиризіркового готелю в Лайхінгемі, потрібно досконало знати англійську та мати освіту в сфері обслуговування.
У Дніпрі Юлія Деньщук відкрила новий паб, але залишила концепцію закладу у Нікополі.
Окрім досвіду роботи на кухні німецького ресторану нікопольчанка описує й досвід оформлення підприємницької діяльності. Пішовши з ресторану Юлія планувала купити франшизу у власника магазинів української кухні GastroOma - українського біженця з Хмельницького.
Для відкриття магазину розглядала одну з форм організації малого бізнесу в Німеччині - GmbH - це товариство з обмеженою відповідальністю. На рахунок свого підприємства вона мала покласти 15 тисяч євро як заставу та гарантію того, що розрахується з майбутніми постачальниками. Біженцю з України потрібно було б додатково роз'яснювати, звідки у нього ці гроші. Так само, як і місцевій владі про те - звідки кошти на відкриття власної справи в їх місті. Окремо - шукати приміщення, а потім довго чекати на укладання договорів на його оренду.
«Щоб відкрити рахунок в банку, потрібно десь півтора місяці, а ми вдома робимо це умовно за п'ять хвилин», - порівнює Юлія. Додає, що аби щось «запустити» у Німеччині, їй би довелося витратити чи не кілька років.
Юлія Деньщук планувала повернутися додому в серпні минулого року, але завадили обстріли Нікополя. З Німеччини рестораторка наважилася повернутися на річницю повномасштабного вторгнення, наразі проживає у Дніпрі.
Знайшовши для оренди приміщення схоже за концепцією нікопольського закладу, розпочала все з нуля. Частину необхідного обладнання перевезла з Нікополя. Кошти, зароблені в Німеччині, вклала у відкриття нового ресторану.
«Вдома ми були популярними. Тут доводиться над цим працювати… Я зараз все роблю для того, щоб гості, хоч і поодинокі, залишалися з нами», - ділиться Юлія.
