Внаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну цивільні та військові отримують поранення, контузії та каліцтва. Життя та побут цих людей змінюється, але не змінюється факт того, що вони залишаються рівноправними членами суспільства. Але суспільство й досі забуває про повагу до відмінностей людей з інвалідністю, та їх прийняття як частини людства і нашого життя.
Журналісти Нікополь.City поспілкувалися з нікопольською психологинею Іриною Штанько, яка розповіла як варто ставитися до військових і цивільних, які отримали інвалідність через війну, і правильно пропонувати свою допомогу.
«Ми маємо таку властивість - нам хочеться весь час ідеалізувати щось: уявлення про подружнє життя, про кохання, про дітей. Але ж життя різне: буває надщербленим, зламаним і розбитим. І нічого з цим не вдієш. А через війну людей з інвалідністю буде в сотні разів більше. Тому потрібно вчитися формувати ставлення, що люди з інвалідністю не виключення, а правило життя», - зазначає пані Ірина.
Внутрішня робота над собою
За словами психологині в середині себе зараз ми можемо знаходити дивні, незрозумілі для нас почуття саме до людей з інвалідністю. Ми можемо навіть переживати травматичні досвіди, які передаються від минулих поколінь майбутнім. І в питаннях сприйняття людей з інвалідністю вони також присутні. Тому важливо проводити внутрішню роботу над собою.
«Є таке поняття, як трансгенераційна травма. Непрожитий, незакритий травматичний досвід передається від пращурів до потомків. Зараз у нас можуть активізуватися ті програми, де, наприклад або в нашому роді якісь пращури, які мали каліцтва, і були за це виключені із суспільства, або ж наші пращури були тими, хто реалізовував ці виключення - ті, хто кудись вивозив, підписував документи з приводу цього, чи формували таке ставлення», - розповідає Ірина Штанько.
Наші реакції на людей з інвалідністю
Пані Ірина виокремлює шість реакцій. Перша - це жалість. Часто - надмірна опіка.
«Хочеться вгодити, якось по іншому ставитися до людей з інвалідністю. Але тим самим ми тільки принижуємо їх, підсилюємо відчуття власної безпорадності. Не треба цього робити. Треба пам'ятати, що ця людина, наприклад військовослужбовець, отримав каліцтва, пов'язані з відважними і хоробрими діями. Тобто, душа та дух в цієї людини точно не слабкі», - зазначає психологиня.
Інший прояв надмірності - надмірна увага. Людей з інвалідністю починають розглядати, особливо діти. Тут батьки мають готувати дітей до випадкових чи невипадкових зустрічей із людьми з інвалідністю і не загострювати увагу, що з ними щось не так.
Ще одна реакція - уникання або байдужість. Це відбувається через те, що ми не вміємо (і до війни це також було) приймати людей, які, наприклад, фізично відрізняються між собою.
«Уникання або байдужість це ще і захисна реакція, бо ми не знаємо як себе поводити. Потрібно подосліджувати як ви реагуєте на такі прояви життя. Тут ми можемо знайти, що за байдужістю може ховатися, наприклад агресія, а за агресією страх. Тобто, глибинно - страх, тривога - бо це про загрозу життю або функціоналу тіла. Стикаючись з пережитим іншої людини, ми наче до нього доторкаємося і самі провалюємося у свій страх небезпеки за своє життя», - пояснює психологиня.
Є й інша сторона медалі, коли ми намагаємося приховати внутрішні емоційні реакції за неприродним фасадом. Починаємо грати в якусь гру, підлещуватися. Пані Ірина радить все ж таки залишатися чесним і щирим. Навіть сказати людині з інвалідністю: «Вибачте, я розгублений. Не знаю, чим я можу бути вам корисним». Якщо відчуваєте, що не впораєтеся - краще відсторонитися.
Дивитися як на рівних, бути готовим надати підтримку
Підтримка людини з інвалідністю полягає в умінні бачити її ресурс, життєву силу, енергію, жагу до життя. Допомагати - за необхідністю, коли вона просить і погоджується. Навіть - якщо це близька вам людина.
«Важливо дивитися на цих людей з вдячністю: це та висока ціна, яку вони платять за нашу свободу, життя, можливість рухатися, робити те, що ми робимо. Ми платимо свою ціну, а людина свою. З повагою до життя і втрат цієї людини та того, що їй прийшлося пережити. Це стосується і військових і цивільних також. Просто до військового додається вдячне ставлення за його хоробрість і відданість», - говорить пані Ірина.
Правильне формулювання пропозиції допомогти
Тож як правильно і коректно запропонувати свою допомогу? Формулювання питання буде правильним тоді, коли у нас в середині буде природне, чесне ставлення до того, що життя буває різним: з втратами, каліцтвами, інвалідністю, фізичними вадами, і це - нормально.
«Коли говоримо: «Давай я тобі допоможу», «Чим я тобі допоможу» - це нав'язування, яке може викликати агресивну реакцію. Коли ми питаємо щиро: «Чи можу я тобі чимось допомогти?», «Чи можу я бути корисною?» - це коректно. Якщо людина каже: «Ні, дякую», ми поважаємо це «ні», як право на його особисті кордони і власне самовідчуття гідності», - акцентує психологиня.
