«Моє 24 лютого»: спогади мешканок Нікопольщини про перший день повномасштабного вторгнення
«Почалося», «росія напала на Україну», «Нас бомблять», «Почалася війна» - 24 лютого 2022 року ці слова лунали з кожного телефону, телевізору, від кожного українця, життя якого розділилося на до та після.
Той ранок кожен з нас зустрів по-різному: хтось ще спав, а хтось вже прокинувся від вибухів та гуркоту ворожих гелікоптерів, когось охопила паніка, а хтось вже поспішав із речами знайти безпечне місце.
Комусь важко пригадати подробиці, а хтось пам'ятає все до дрібниць.
Ми запитали у мешканок Нікопольщини, як викарбувався у їх пам’яті ранок 24 лютого рік тому.
Олена Яковлєва
Жителька Червоногригорівки. Навчається у Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця. Того ранку Олена знаходилася у Харкові.
«Ранок 24 лютого я зустріла в гуртожитку університета. За чверть шосту нас розбудили одногрупники й сказали, що почалась війна і треба збиратися. Спочатку нічого не розуміла, але паніки не було. Пізніше почули ще вибухи, але вже ближче. Зібрали речі та спустились в бомбосховище. Вже почали телефонувати рідні й думати, як мені виїхати з Харкова. Пощастило, що за однією дівчинкою виїхали батьки, тому близько обіду нам вдалось виїхати до Дніпра під гучні вже вибухи. Всюди затори, по дорозі з Харкова їде українська військова техніка. Через шість годин ми були вже в Дніпрі. Після цього я вирушила додому та відчувала себе вже в безпеці», - згадує Олена.
Вікторія Гапич
Зараз Вікторія з сім’єю виїхали до родичів у село, але перші місяці війни провела у Нікополі. Дівчина поділилася останніми подіями до 24 лютого і спогадами з того дня.
«Пам’ятаю, 23 лютого в коледжі ми групою залишилися після пар посидіти. За кавою обговорювали путіна і його заяви. Можливість війни. Я була безтурботна, а от деякі були дуже насторожені. Трохи посиділи та розійшлися.
На наступний день я мала знову піти у коледж, щоб здати лабораторну роботу. Тому прокинулась о сьомій ранку, але побачила у робочому чаті, що почалась війна. Мені пощастило більше, ніж іншим українцям, які прокинулись від звуків сирени або навіть пострілів. Та якщо сказати чесно, то до кінця я не збагнула, що взагалі відбулось.
Перебуваючи в дивному стані, я до кінця не розуміла, що таке війна, і що ймовірна велика загроза безпосередньо для мене і моєї сім’ї. Тому я відстояла чергу в банкомат і дивувалась, чому частина людей виїжджає з міста, інша ж – стоїть у довгій черзі за готівкою», - поділилася Вікторія своїми спогадами.
Дарина Пахомова
На даний час Дарина знаходиться у Запоріжжі, звідти й пригадує ранок 24 лютого у Червоногригорівці.
«Ми з мамою прокинулись від вибуху о 5:27 або о 5:07 - вже точно не пам‘ятаю, в той момент ми навіть не дуже злякалися, просто в голові було одне слово «почалось».
Було гучно, здавалось, що навіть стіни тремтіли. Коли трошки розвиднілось на дворі у вікно ми побачили великий стовп диму.
Я розмовляла телефоном з подругою в той час, коли мама почала збирати тривожну валізу. Ми почали усвідомлювати що відбувається, дивились новини та думали, що робити далі.
День пролетів дуже швидко, і вже о першій годині ночі 25 лютого нам зателефонувала родичка з Німеччини та сказала швидко збиратись і їхати до неї. Спочатку ми прислухались до цієї думки, але в той час, коли шукали потяги, автобуси в Інтернеті, збирали речі - зрозуміли, що ми вдома, на своєму місці та не будемо нікуди їхати», - розповідає Дарина.
Катерина Мацан
Зараз Катерина з сім’єю знаходиться в Англії, але чітко пам’ятає період проведений в Україні під час повномасштабної війни.
«Ще не так давно ми посміхалися, раділи життю, мали багато планів на майбутнє, але в один момент все змінилося. 24 лютого 2022 року розділило наше життя на “до” і “після”.
Прокинулися ми від того, що почули, як наші двері якось дивно затремтіли. Потім у кімнату зайшов мій чоловік і сказав: "Катя, війна. путін напав на Україну". Я не могла повірити в його слова, але вибухи були все гучніше і ближче. Тоді я зрозуміла, що мені на роботу та дітям до школи точно не треба збиратися. Спочатку була паніка, серце сильно колотилося, я не знала, що робити, куди бігти, але потім опанувала себе, адже треба було заспокоїти дітей. Я зрозуміла, що паніка найбільший ворог.
Перші місяці ми були вдома, у Червоногригорівці. Останні дні були дуже напруженими: постійно було чути вибухи (поряд з районом - авт). Тому 30 березня мною було прийняте рішення їхати з дітьми з країни. Зараз ми живемо за кордоном, але хочемо скоріше повернутися додому. Ми впевнені, що Україна переможе!» - поділилася зі мною Катерина.
Альона Балкова
Наразі з чоловіком і донькою школяркою залишаються у Нікополі.
«Початок того дня пам’ятаю неясно. Прокинулась з будильником та почала збирати доньку до школи. Потім увімкнула телевізор і там розповідали щось про війну та повномасштабне вторгнення росії.
Спросоння дивилась і не розуміла, що сталося. Здавалося, що це продовження нічного жахіття чи, може, світ зійшов з розуму? Потім на зміну шоку прийшла тривога і страх. Пам‘ятаю як поїхала до мами, щоб забрати її до себе додому. Пам‘ятаю шалені черги в супермаркеті, де люди розбирали продукти довгострокового зберігання, мов навіжені. Це підсилювало страх та паніку всередині.
Решту дня я провела перед телевізором і в телефонах, в очікуванні нових новин про якісь жахіття, щось невідоме, щось страшне. І здавалось, що такого не може бути… Це неможливо. Суперечність і не сприйняття - результати того дня для мене», - розповідає Альона.
