В продовження циклу про радянський партизанський і підпільний рух на території Нікопольського краю у 1941 році, публікую другу статтю.
3 липня 1941 року по радіо пролунав виступ Голови Уряду СРСР Генерального секретаря ЦК ВКП(б) Іосифа Сталіна.
«При вынужденном отходе частей Красной Армии нужно угонять весь подвижной железнодорожный состав, не оставлять врагу ни одного паровоза, ни одного вагона, не оставлять противнику ни одного килограмма хлеба, ни литра горючего. Колхозники должны угонять весь скот, хлеб сдавать под сохранность государственным органам для вывозки его в тыловые районы. Все ценное имущество, в том числе цветные металлы, хлеб и горючее, которое не может быть вывезено, должно безусловно уничтожаться».
Фронт нестримно просувався до Нікополя...
Об’єктом постійних повітряних атак ворога в районі Нікополя була залізниця, по якій рухались військові ешелони з поповненням для фронту та бойовою технікою. 7 серпня 1941 року німецькі штурмовики нанесли потужний удар по ешелонам Одеського артилерійського училища на захід від станції Марганець, внаслідок чого втрати становили десятки убитих і поранених командирів і курсантів.
За наказом Державного Комітету Оборони СРСР від 5 серпня 1941 року металурги Південнотрубного заводу демонтували прокатне устаткування, вивезли його в Першоуральськ Свердловської області. Колектив заводу будівельних машин ім. Леніна - в селище Біла Холуниця Кіровської області. Багато робітників і службовців виїхало в евакуацію зі своїми сім’ями.
15 серпня 1941 році німецький бомбардувальник скинув кілька авіабомб на стару частину Нікополя, при цьому загинули понад дві сотні нікопольців, які розбирали товари, що ще залишилися в магазинах.
Напередодні 17 серпня 1941 року вдень і вночі по вулицях міста до дніпровських переправ сунули колони відступаючих військ Південного фронту і юрби біженців. В усіх жевріла надія, що Дніпро, як та китайська стіна, зупинить наступаючі німецькі війська.
В останні дні радянської влади у Нікополі в місті пройшла мобілізація молоді в Червону Армію та членів партії в комуністичний батальйон. Цей підрозділ на чолі із секретарем Нікопольського міськкому КП(б)У Барановим М. В. увійшов до складу 253-ї стрілецької дивізії та був направлений під м. Кривий Ріг. 15 серпня 1941 року біля станції Глієватка дивізія потрапила під удар німецьких танків і була розгромлена.
Франц Гальдер, генерал-полковник, начальник генштабу сухопутних військ вермахту:
«Военный дневник: 17 августа 1941 года 57-й день войны… Обстановка на фронте: ...Танковая группа начала наступление с целью уничтожить войска противника в излучени Днепра».
За наказом командування з Нікопольського військового містечка вийшли на зустріч противнику три стрілецьких полка 11-ї запасної армійської стрілецької бригади, які були недоукомплектовані і слабо озброєні.
У полудень 17 серпня 1941 року німецькі танки та мотопіхота 9-ї танкової дивізії захопили Апостолово і, ламаючи опір відступаючих радянських військових частин, вийшли до переправ через річку Базавлук, станцію Чортомлик і Шолохово, ламали опір підрозділів радянських військ.
Чкалівський партизанський загін
У 1984 році командир винищувального батальйону НКВС на західних шахтах тресту «Нікополь-Марганець» Юхим Новицький згадував у спогадах:
«Ранним утром 17 августа 1941 года по указанию председателя Чкаловского райисполкома Баркова А.И. бойцы истребительного батальйона сожгли шахты рудника (№ 2, 3, 5, 6, 16 і недобудовану № 7 прим.авт.) и повредили подземные штреки и подъёмные механизмы. Кроме того Барков А.И. по телефону приказал мне организовать не только уничтожение рудника, но и отступить в село Чкалово.
При отступлении в село Чкалово к нам присоединились несколько бойцов истребительного батальона горняков рудника им. Кагановича во главе с Чайкой Иваном.
В Чкалово мы встретились с бойцами истребительного батальона, которыми командовал уполномоченный Никопольского райотдела НКВД Монин. В этом батальоне было человек 50. В Чкалово приехал на легковой машине председатель райисполкома Барков А.И. и сообщил нам, что гитлеровцы уже находятся недалеко от Чкалово. Он приказал вывести личный состав истребительных батальонов на левый берег Днепра, разместиться в плавнях возле города Никополя и начать партизанские действия.
После короткого совещания было принято решение объединить наши истребительное батальоны в один Чкаловский партизанский отряд. Командиром партизанского отряда был назначен Монин, комиссаром – Хильченко, а я – начальником штаба отряда. После этого Барков А.И. уехал, а мы направились к переправе».
Довідково:
Із особової справи Новицького Юхима Назаровича.
«Народився у 1906 році у с. Олександро-Мар’ївка Кіровоградської області. Українець. У 1939 році призначений командиром першого взводу гірничо-рятувальної служби рудні ім.Орджонікідзе С.К. У липні призначений Чкалівським РК КП(б)У і Нікопольським РВ НКВС УРСР командиром винищувального батальйону НКВС на західних шахтах тресту «Нікополь-Марганець» із загальною кількістю 60-70 бійців».
Німецькі мотоцикли
У 1985 році Юхим Федоренко член Капулівської групи винищувального батальйону НКВС, згадав у спогадах:
«В то же утро я, Саламаха и Щуренко переправились из плавни в Капуловку. На грузовой автомашине водитель, которой был Мирошниченко Антон Маркович, мы поехали за зерном на ток, который был возле грейдерной дороги Никополь-Кривой Рог.
После первой ходки где-то около полудня мы услышали выстрелы из пушки в районе Алексеевки. Саламаха, Щуренко и я с оружием пошли в разведку на грейдерку. Когда мы вышли к грейдерке, то увидели, что со стороны Чертомлыка едут два немца на мотоцикле с коляской.
Когда они подъехали к месту, где мы спрятались в подсолнухах, Щуренко бросил в них гранату, а я и Саламаха начали стрелять из винтовок. Мотоцикл слетел в кювет, немцы попадали и не стреляли. Мы подбежали к ним, Щуренко, который бежал первым, стрелял с нагака в немцев на ходу, которые лежали на земле. Мы сняли с них два автомата и подсумки. Тут показались немецкие мотоциклы. Мы бросились бежать. Через минуту или две немцы начали стрелять с дроги по нам. Мы спрятали оружие возле зернотока. Щуренко сказал нам, что он потом вернется за оружием. Мы быстро сели в машину и поехали в село. В селе мы разошлись…».
Біля села Олексіївка відбувся бій радянської військової частини з десятком німецьких танків. Противник вогнем танкових гармат підбив радянські бронемашини з піхотою і завдяки своїм розвідникам захопив міст через річку Чортомлик.
Підтягнувши мотопіхоту, німецька броньована колона рушила на Нікополь.
Довідково:
Із особової справи Федоренка Юхима Павловича.
«Народився в 1918 році у селі Капулівка. Українець. Закінчив сільську школу і курси рахівників-бухгалтерів у Запоріжжі у 1936 році. Працював помічником бухгалтера колгоспу ім. Красіна. 10 серпня 1941 року мобілізований Нікопольським райвійськкоматом в Червону Армію. За рішенням Нікопольського відділу НКВС направлений в Капулівську групу винищувального батальйону НКВС. 16 серпня 1941 року у складі групи знаходився у партизанському таборі в Дніпровських плавнях».
Телефон, портфель, катер...
Із спогадів начальника Нікопольського міського відділу НКВС старшого лейтенанта державної безпеки Олександра Зварковського:
«По решению горкома партии группа руководящих работников, сотрудники горотдела НКВД, милиция выехали на окраину города, в прилегающее к Никополю село Новопавловка. В помещении местной школы был организован штаб. Имелся телефон, который по настоянию горкома был восстановлен и действовал. По нему мы выясняли, какова обстановка в центре города. Поступали ответы, что ничего особенного не происходит.
Но вот раздал телефонный звонок и в трубке послышался взволнованный голос: «Немцы в городе! Уничтожаем аппаратуру, прекращаем связь!..» Это сообщение послужило сигналом для нас: настала пора переправляться через Днепр, покидать свой город.
Недалеко от школы предусмотрительно была организовано переправа через основной рукав Днепра на остров. Был небольшой паром и, кроме этого – катер, вмещавший не более шести человек. На переправе собралось до полусотни человек и было несколько автомашин. Среди ожидавших переправу были и красноармейцы из числа участников боя под Никополем, отступавших под натиском немцев. Паром двигался медленно, его тянули по канату вручную.
Вдруг с пригорка, возвышающегося над Днепром, враг начал обстреливать переправу из минометов. Канат оборвался и паром понесло вниз по течению. Кое-кто из красноармейцев бросился вплавь на остров.
Начали переправляться катером руководящие работники. У меня в руках был портфель, в котором я бережно хранил несколько документов, из которых можно было видеть фамилии, место работы, адреса тех, кто по заданию партийного комитета оставался на оккупированной территории, на кого можно было положиться, если советские разведчики посетят Никополь, когда он будет под фашистским сапогом.
Под обстрелом мы переправились на остров. Катер, который направился обратно, был потоплен прямым попаданием снаряда. Обстрел врага усилился. Перебежками мы отошли вглубь острова, и потом переправились в Каменку-Днепровскую, Запорожской области».
17 серпня 1941 року німецька авіація знову бомбила місто і залізничну станцію, після чого станцію було атаковано і захоплено кількома німецькими танками з піхотою.
У центрі міста ще знаходились групи мобілізованих біля військкомату та група особливого призначення під командуванням працівника НКВС Дрища Ф. П.
О 17-й годині німецька розвідка увірвалася по вулиці Антипова (нині Херсонська) в стару частину міста і розсіяла групу мобілізованих на вулиці К. Маркса (нині Сірка). Тих, хто вцілів, вивів до переправи командир взводу Нікопольського винищувального батальйону НКВС сержант Кобець П. Т.
Почувши стрілянину біля військкомату, група особливого призначення НКВС на чолі з Дрищем Ф. П. на двох машинах поїхала до держмлина №9 і складів із зерном, щоб їх знищити. Через кілька хвилин млин і сховища із зерном було підпалено, а через деякий час чорне жирне полум’я охопило і Нікопольську нафтобазу.
Німецькі танки і бронемашини виїхали на берег Дніпра і почали обстрілювати переправи. Їх вогнем був потоплений пароплав «Ударник» та кілька катерів і човнів через ріку. Переслідуючи підрозділи Червоної Армії, інші групи німецьких танків ввечері увірвались в Марганець.
Франц Гальдер, генерал-полковник, начальник генштабу сухопутних військ вермахту.
«Военный дневник: 17 августа 1941 года. 57-й день войны… Обстановка на фронте вечером: Группа армии «Юг». Наши войска продолжают очищать от противника излучину Днепра…».
