Напад Вермахту і його союзників о 4:00 22 червня 1941 року на Радянський Союз став величезним шоком для його десятків мільйонів громадян, яких тримали під пресом активної комуністичної пропаганди про те, що державні відносини з гітлерівцями підтримуються на основі пакту Молотова-Ріббентропа про ненапад від 23 серпня 1939 року та радянсько-німецького Договору про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 року є – довготривало-мирними.
Ніхто нічого не говорив про те, що останнім часом упродовж двох місяців із глибинних районів СРСР залізницею ішли сотні ешелонів з військами Червоної Армії у напрямку його західних кордонів.
Так само в місті мовчали навіщо знаходяться сотні армійських палаток за залізничною станцією Нікополь, де розмістились в середині червня 1941 року полки 206-ї стрілецької дивізії. Після того як на плацу їм повідомили про початок війни, дивізія у повному складі – 11 тисяч бійців і командирів, 23 червня 1941 року виїхала залізницею на фронт.
Формування винищувальних загонів
На третій день після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз Рада Народних Комісарів СРСР 24 червня 1941 року ухвалила постанову «Про охорону підприємств та установ і створення винищувальних батальйонів». У той же день Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення «Про заходи по боротьбі з диверсантами та парашутистами».
Із представників партійного, радянського, комсомольського і позапартійного активу, які не підлягали мобілізації в Червону Армію, комуністично-радянські органи формували винищувальні батальйони. Управління ними, бойова підготовка, матеріальне забезпечення та оперативне використання їх у боротьбі із ворожими шпигунами, диверсантами, парашутистами та антирадянщиками було доручено НКВС СРСР та його місцевим органам.
Як правило, чисельність винищувальних батальйонів при міських і районних відділах НКВС визначали від 100 до 200 чоловік. Начальниками цих загонів рекомендували призначати осіб із числа оперативних співробітників міліції, які мали досвід служби в армії, військовослужбовців із складу командного і сержантського складу прикордонних та внутрішніх військ НКВС СРСР, як кадрових, так і мобілізованих із запасу.
На підприємствах, у колгоспах та радгоспах створили групи сприяння винищувальним батальйонам. Усі винищувальні батальйони та групи їх сприяння були під контролем територіальних партійних комітетів та органів НКВС.
У липні 1941 року органи НКВС УРСР створили 657 винищувальних батальйонів чисельністю 160 тисяч бійців та понад 18 тисяч груп сприяння у складі 200 тисяч чоловік. У цей час у Нікополі було створено винищувальний батальйон, який нараховував 1 500 осіб під командуванням начальника міліції лейтенанта Михайла Лажечнікова.
Останній виконував оперативні завдання першого секретаря Нікопольського міськпарткома Сергія Дідика та начальника Нікопольського міського відділу НКВС старшого лейтенанта державної безпеки Олександра Зварковського.
Під контролем Зварковського були також винищувальні батальйони і групи сприяння, створені Чкалівським райкомом партії і Марганецьким МК КП(б)У на основі партійних активістів, шахтарів, колгоспників, радянських службовців тощо.
Довідково:
Із особової справи ветерана КПРС Дідика Сергія Івановича:
Народився у 1906 році в Нікополі. Українець. Член ВКП(б) з 1931 року. З 13 березня 1940 року секретар Нікопольського МК КП(б)У по кадрам.
Делегат XVIII Всесоюзної партконференції. З 31 січня 1941 року 1-й секретар Нікопольського МК КП(б)У.
Пройшов військову атестацію і присвоєно звання батальйонного комісара.
Сергій Дідик
Довідково:
Із особової справи полковника державної безпеки СРСР Зварковського Олександра Миколайовича:
Народився в 1900 році у місті Богородськ Московської губернії. Росіянин.
В Червоній Армії з 1920 року, в органах державної безпеки СРСР з 1924 року. Член
ВКП(б) з 1939 року.
Начальник Нікопольського міського відділу НКВС з 15 жовтня 1939 року. Депутат Нікопольської ради депутатів трудящих.
Олександр Зварковський
Робота по організації партизанських загонів у Нікополі та районі
Більшість населення міст і сіл України знали про становище на фронті із стислих офіційних повідомлень Радянського Інформбюро. Однак всупереч цій малодостовірній ура-патріотичній інформації із заходу прибували санітарні колони й ешелони з тисячами поранених і покалічених бійців і командирів Червоної Армії, валки біженців, потяги з евакуйованим обладнанням підприємств, стада худоби, гнані колгоспними пастухами тощо.
У другій половині липня 1941 року вже неможливо було приховати, що німецькі війська захопили Прибалтику, Білорусь, Молдавію, Західну Україну і вийшли до Києва і до Смоленська…
Наприкінці липня 1941 року на виконання постанови ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» від 18 липня 1941 року та таємних директив Дніпропетровського обкому компартії, відповідних наказів НКВС УРСР та обласного управління НКВС Сергій Дідик та Олександр Зварковський в умовах суворої таємності за участю керівників Чкаловського РК і Марганецького МК КП(б)у розпочали роботу по організації підпільних партійних організацій і партизанських загонів на території Нікопольського краю у разі нацистської окупації, зокрема в містах Нікополь і Марганець, селищах і селах Чкалівського району.
Їх головним рішенням щодо розташування бойових загонів партизанів було визначення Дніпровських плавнів на захід і схід від Нікополя. Особливе значення мав район низовинної лісисто-болотяної місцевості з тисячами річних проток, озер, островів до 35 км шириною та близько 20 км у довжину на південь від сіл Капулівка і Покровське. Вони були майже суцільною перепоною на шляху ворога на лівобережжя та чудовим прикриттям партизанських загонів та їхніх передових баз.
Партизанські загони Рижикова і Куцевола
Командування Південного фронту Червоної Армії отримало завдання московської Ставки Верховного Головнокомандування зупинити наступ німецьких військ на півдні України. Однак зусилля радянських генералів виявилися марними: німецькі війська на початку серпня 1941 року оточили під Уманню 6-у та 12-у армії Південного фронту загальною кількістю 130 тисяч бійців і командирів і повністю їх розгромили. Радянська оборона впала і німецькі танки з мотопіхотою рвонули у наступ на Кривий Ріг і Миколаїв.
Ці події прискорили процес створення комуністично-радянських партизанських загонів та підпілля на Дніпропетровщині.
У 1984 році Сергій Дідик написав у своїх спогадах: «Было принято решение организовать два отряда. Первый из них должен был дислоцироваться в районе Покровских плавней, второй – в районе Красногригорьевских плавней. На заседании бюро горкома партии были обсуждены кандидатуры командиров и комиссаров партизанских отрядов…».
У 1984 році Олександр Зварковський написав у своїх спогадах: «Организовать партизанский отряд добровольно вызвался Рыжиков Федор Тихонович, старый коммунист, красный партизан гражданской войны. Он подбирал для будущего партизанского отряда людей, кандидатуры, потом обсуждали в горком партии и проходили проверку в нашем отделе…».
Довідково:
З особової справи Рижикова Федора Тихоновича:
Народився у 1881 році у Курській губернії із селян. Росіянин.
В Нікополі з 1914 року, де працював портовим вантажником. Член ВКП(б) з 1918 року. Червоний партизан і комісар бронепотягу у 1918-1920 роках. У 1921-1941 роках працював головою сільради,
завдитбудинком, завфермою, секретарем парторганізації на Дніпробуді, директором
кам’янодробильного заводу, секретарем парткому рибзаводу, завідувачем столярною
майстернею.
Голова Нікопольської комісії по справам червоних партизан і червоногвардійців. Член Нікопольського міськпарткому.
Комісаром у партизанський загін Федора Рижикова призначили Резніченка А.Г., члена ВКП(б) з 1919 року учасника громадянської війни, який повернувся із Західної України. Він був туди направлений ЦК КП(б)У восени 1939 році на «радянізацію» приєднаних до УРСР нових областей.
Другий партизанський загін очолив голова правління артілі «Метало-Нікель» Куцевол П.М. Комісаром загону був призначений заступник директора Нікопольської школи фабрико-заводського навчання по політчастині і одночасно секретар парторганізації школи Ступак В.Г.
Сергій Дідик: «В партизанский отряд Рыжикова Ф.Т. и Резниченка А.Г. были зачислены коммунисты, советский актив г.Никополя, с.Покровского, с.Капуловка Чкаловского района, в отряд Куцевола П.Н. и Ступака В.Г. – из г.Никополя, с.Новопавловки, с.Красногригорьевки…».
У першому загоні було 60 осіб, у другому 23 особи. Як правило, це були підібрані міським відділом НКВС бійці і командири Нікопольського винищувального батальйону. Одночасно із Марганецького винищувального батальйону НКВС були підібрані 59 кандидатів для партизанського загону на чолі із секретарем Марганецького МК КП(б)У М.К. Клочком і комісаром П.І. Бережним, майстром збагачувальної фабрики.
Сергій Дідик: «Начиная с 7 августа в район будущей дислокации партизанских отрядов, на моторных лодках перевозились продовольственные товары и одежда. Органы НКВД для вооружения отрядов выделили около 200 винтовок и необходимое количество боеприпасов…».
Олександр Зварковський: «Для вооружения командного состава личным оружием, для партизанских связных, разведчиков, диверсантов мы получили в Днепропетровске небольшую партию пистолетов и револьверов…».
З наближенням фронту і захопленням німецькими військами Кривого Рогу 14 серпня 1941 року обласне управління НКВС УРСР по Дніпропетровській області направило на підсилення нікопольських партизан підготовлені Харківськими обкомом КП(б)У і обласним управлінням НКВС партизанські загони – «П-6» під командуванням Єрмакова В.П. і Задубініна Я.Г. та «П-8» під командуванням Меркурьєва М.І., Дубовика М.Г. і Олехновича М.І. Всього 40 чоловік, які увійшли під командуванням Рижикова.
Хто мав керувати боротьбою нікопольських партизан
Сергій Дідик: «После согласования с областным управлением НКГБ и утверждения Днепропетровским областным комитетом партии секретарём подпольного горкома был назначен директор Никопольского пединститута Гаркуша, остальных по прошествии длительного времени не помню. Всю работу по организации связи, явочных квартир, финансирования деятельности подпольного горкома выполнял т. Зварковский с сотрудниками отдела НКГБ…».
Користуючись тим, що фронт завмер під Кривим Рогом у середині серпня 1941 року, через Нікополь на лівий берег Дніпра і на Запоріжжя відступали війська 18-ї армії Південного фронту та текли на схід незлічені юрби біженців – на машинах, возах, пішки.
Серед них, нічим особливо не відрізняючись, пересувалась запилена дорожнім порохом невелика колона із двох легкових автомобілей, вантажівки та спецрадіомашини. Їх очолював майор Олександр Мельничук.
Довідково:
Із особової справи полковника ГРУ Мельничука Олександра Нікандровича:
Народився у 1908 році у Кам’янець-Подільський області. Українець.
В Червоній армії з 1928 року. Член ВКП(б) з 1930 року. У 1939 році закінчив розвідувальний факультет Воєнної академії ім. М.В.Фрунзе.
У 1940-1941 роках – начальник оперативного пункту агентурної розвідки розвідвідділу Київського особливого воєнного округу з дислокацією у місті Чернівці, звідки здійснював таємні операції проти Румунії.
Після 22 червня 1941 року – начальник оперативної групи РВ штабу Південного фронту.
Оперативний псевдонім «Майор Соколов».
Олександр Мельничук
У 1988 році Мельничук повідомив у спогадах: «В Никополе я обратился по интересующим нас вопросам в Горком партии. В горкоме нам очень обрадовались. Сообщили, что у них создается партизанский отряд во главе с Рыжиковым Фёдором Тихоновичем и попросили нас помочь им в этом деле, так перед Горкомом стоит первоначальная задача эвакуировать трубный завод и другие предприятия города. Необходимо было как можно скорее завершить эвакуацию, так как обстановка на фронте резко ухудшилась и возникла угроза выхода гитлеровцев к Никополю и Запорожью, переправам через Днепр…».
Одним із наслідків візиту розвідників у міськком партії по вулиці Свердлова була домовленість про наступну зустріч у сільраді с. Ушкалка на лівому березі Дніпра.
13-14 серпня 1941 року Нікопольські партизанські загони почали висуватися в Дніпровські плавні та в села на лівобережжі, де були їх тилові бази.
Далі буде…
