На околиці міста Нікополя на виїзді на місто Дніпро ліворуч від шосе знаходиться пам’ятник загиблим комсомольцям-підпільникам та жертвам нацистського терору під час окупації нацистами Нікополя – тисячам його мешканців та навколишньої округи, які завершили свій життєвий шлях від куль карателів та їх посібників у кривавих катівських справах.
Як правило, розповідь про ті події необхідно розпочинати на основі документів, але в даному випадку є можливість познайомитись із записами того часу, тобто періоду перебування Нікополя у складі генеральної округи «Дніпропетровськ» нацистського рейхскомісаріату «Україна», які були невідомі широкому загалу до цього часу.
Їх автор – Васильцов Іван Іванович, командир Червоної армії, який восени 1941 року потрапив у німецький полон, звідки зумів вийти за колючий дріт і опинився пізньої осені того ж року у Нікополі. Протягом перебування у Нікопольському районі він потайки вів щоденник, де чітким каліграфічним почерком записав про події, які відбулися з ним і те, що чув від людей, спілкуючись з ними за різних обставин.
Васильцов загинув від куль нацистських карателів наприкінці 1943 року. Але перед арештом він заховав щоденник, окремі записи, чернетки на горищі хати, де він мешкав зі своєю родиною у Червоногригорівці. Вони були знайдені після війни і зберігалися у нікопольського вчителя А. Х. Садовничого. У середині 1984 року він надав Нікопольському краєзнавчому музею можливість познайомитися з вищезгаданими записами Васильцова.
Декілька витягів із них дають можливість відчути настрої прорадянської людини під час нацистської окупації нашого краю, так само і мешканців в місті, які обговорювали місцеві події воєнного часу між собою, зокрема про радянську підпільну молодіжну організацію, учасники якої загинули 7 січня 1943 року та в наступні дні:
«28.III.42. Был в Никополе. Происходит ужасающее и потрясающее зрелище. Уничтожаются три-четыре поколения еврейского происхождения.
У одного бухгалтера (украинца) была жена метис по матери, а у 20-летней дочери бабушка была еврейкой. Забрали жену и дочь, через несколько дней расстреляли. Родители были четвёртого поколения, взяли, двое детей (пятого поколения) малолетних оставили, но выбросили на улицу, квартиру заперли.
Всех попадающих под эту рубрику вывели в карьер – женщин, мужчин, детей – до гола раздели. Приказывают по одному ложиться над обрывом и вниз лицом, а из автомата спокойно проводят вдоль тел очередь. Полицай, который там был, сообщил, что он привык к этому, но у него шапка поднялась на затылок, наблюдая зрелище».
Геноцид – злочин проти людства. Вищеназваний витяг – це свідчення про голокост в Нікополі. Нацисти здійснили його тут повністю. Витяг із щоденника Васильцова:
«17 апреля в траншее около шоссе (Никополь) расстреляли, говорят, последних евреев из поколений, 20 человек».
Васильцов І. І. в своїх записах не один раз згадував про настрої серед нікопольців:
«2.VI.42. Никополь воем кричит. Тысячи девушек и юношей отправили в Германию…
20.VIII.42. Народ немо враждебно настроен, как может, так и сопротивляется. Дисциплины не признаёт. С садов, огородов всё тащит. Всё и всех проклинает…
2.XI.42. Народ скрыто и открыто выражает свою ненависть к пришельцам…».
І нарешті те, що він почув від нікопольців про комсомольців-підпільників:
«5.I.43. 16.XII.42. Была провалена Никопольская организация. За ночь арестовано 30 человек. В это число попал весь комитет в голове с секретарём. На сегодня уже 92 человека. Сидит часть в СД, часть в жандармерии и часть при полиции. Петю (Петро Шахтарь – прим. авт. статті) тоже арестовали в ту же ночь и сидит при полиции. Массовый провал объясняется плохой конспирационной организацией. Какой-то если не дурак, то провокатор с Днепропетровска вёл работу по организации сил по типу легальной формы организации: собирал их по 16 человек, просиживали по целым ночам, обсуждали, выбирали комитет, секретаря, протоколировали… В результате такой организации каждый член её знал лично и по фамилии всю организацию и всё руководство. Чего ни коим образом допускать нельзя…
Провал по-видимому готовился раньше. Дальнейшее пополнение казематов идёт за счёт слабости характеров».
Із щоденникових записів Васильцова І. І. про трагічний фінал діяльності молодих підпільників:
«В Никополе мне рассказали новости, совершившиеся утром 7.I.43. Праздничный рождественский день. Народ шёл в церковь (Спасо-Преображенский собор – прим. авт. статті). В это время из ворот жандармерии вышла крытая грузовая машина. Машина была нагружена юношами и девушками, приговорёнными к смерти. Она с рёвом поднималась по шоссе в город ко рву около Днепропетровского шоссе за городом. Этот путь знают даже дети: вот уже второй год по нём идут и везут обречённых на смерть. Это шоссе привело ко рву уже около 5000 никопольчан и пригородников.
Обречённые прорвали брезент в машине и стали на ходу выбрасываться на шоссе, но сзади шла легковая и как хорошие охотники из открытых дверей пристреливали ошеломлённых юношей. Вниз по шоссе до жандармерии лежали трупы.
Через несколько минут из этих же ворот вывели группу человек в 30. Группа под сильным конвоем немцев и полиции державших винтовки на изготовке направились по тому же шоссе. Сзади шла группа полицаев с лопатами. Шествие народа в церковь приостановилось. Народ толпой скапливался около шоссе. По толпе зловеще прошёл глухой говор. Лица нахмурились, кое-где послышались всхлипывания женщин. В группе шла тоже молодежь, юноши и девушки по 18-24 года. На их лицах глубоко легла печаль, тоска. По их лицам можно было читать, что месяц заточения был месяцем нечеловеческих истязаний. Вдруг, подчиняясь какой-то силе, которая созрела в каждом, смертники кинулись на конвой, отнимая винтовки, открыли те и другие стрельбу, пыряя штыками, прикладами, кинулись бежать во все стороны. Народ шарахнулся. Крики, стоны, стрельба, топот, подняли панику. У собора упала подстреленная девушка-богомолка.
По городу началась охота на людей. Многих побили на месте. Остальных добивали по городу. Говорят 9 человек таки убежало. Вот к чему привела неправильная конспиративная организация».
Як стало відомо у той час нікопольцям через родичів і знайомих жертв нацистського терору в цей день – 7 січня 1943 року загинули відомі на сьогодні – Микола Шпак, Василь Лома, Семен Резніков, Микола Лига, Іван Чірченко. Втекти вдалося нікопольським підпільникам Лідії Назаренко та Олександру Шведову, а також Петру Орлову, арештованому працівниками Нікопольського СД і приреченому на смерть підпільнику із таємної радянської організації «Добровольное общество патриотов» з села Велика Знам’янка Запорізької області, яке входило до військового комісаріату «Нікополь».
У подальшому за рішенням керівника Нікопольського відділу СД був розстріляний 23 лютого 1943 року керівник молодіжної підпільної організації Микола Хілінський, а його батько Олександр Павлович Хілінський був відправлений німцями в нацистський концтабір.
15 квітня 1943 року каральна команда Нікопольського СД із жандармерії розстріляли ще двох учасниць підпільної організації – рідних сестер Валентину та Антоніну Слепенцових, а 23 червня 1943 року були страчені підпільники Володимир Кулик та Петро Шахтарь…
Більше про молодих нікопольських підпільників в записах Васильцова немає ніякої інформації.
Нацистська окупація Нікополя закінчилась в ніч з 7-го на 8-е лютого 1944 року, коли війська 3го-4го Українських фронтів Червоної Армії в ніч з 7-го на 8-е лютого 1944 року вигнали німецькі війська з міста на захід.
В Нікополі була відновлена комуністично-радянська влада. І одним із її завдань було встановити злодіяння нацистських окупантів, а також тих, хто був учасником підпільної та партизанської боротьби з ними. Прийшла черга складати про них документи із деякими із них необхідно познайомитися для того, що сталося з молодими підпільниками та не тільки з ними.
Продовження буде.
