З Галиною Сергіївною я познайомилася на зустрічі у Розмовному клубі для дорослих в Нікополі. Розмовний клуб відкрили для мешканців, які прагнуть долучитися до україномовного середовища. Розповідаючи про себе, Галина Сергіївна зазначила, що народилася в Росії, але понад 30 років прожила в Україні. Пенсіонерка хоче навчитися говорити українською, але соромиться, бо вважає, що неправильною вимовою «паплюжить українську».
Мені одразу стало цікаво дізнатися, що спонукало 73-річну мешканку Нікополя родом зі Свердловської області стати ближче до української мови, чому раніше вона не шукала для себе україномовного середовища.
Перш ніж я зрозуміла мотивацію Галини Сергіївни, вона поділилася зі мною відвертими історіями свого життя в Росії. Яскраві приклади вчергове підкреслювали, що між українцями та росіянами ментальна прірва. Виразним став і той факт, що політика зросійщення українців призвела до витіснення державної мови з усіх аспектів нашого життя.
Далі пряма мова від героїні інтерв'ю.
Все середовище – російськомовне
У 1970 році я приїхала на навчання до Дніпродзержинська. (Нині Кам'янське - авт). Жила у бабусі з дідусем. Через два роки після навчання отримала направлення до Нікополя. Працювала в ательє № 6 по вулиці Шевченка кравцем чоловічого одягу.
Після декрету в ательє не повернулася, а почала працювати на феросплавному в хімічній лабораторії. Із лабораторії перейшла до гарячого цеху. Потрібно було вижити якось. Бо з чоловіком розлучилася – залишилася одна з дитиною.
За весь цей час я жодного разу не використовувала українську. Тоді всі розмовляли російською: на роботі, в житті. Документація теж російською. Переходити на українську ніхто не змушував. Хоча якось одна моя колега в лабораторії сказала: «Ось ви живете в Україні, а не хочете розмовляти українською». А я їй кажу: «Стоп, Алла. А ти зараз якою мовою зі мною говориш? Російською? Чому ти не хочеш говорити на своїй рідній мові?». Ще тоді я запитала у неї про те, де я можу навчитися української мови, адже в транспорті говорять російською, в магазинах – російською, все середовище російськомовне. В школах лише єдиний урок української мови. Після школи дитина приходить додому, а там всі розмовляють російською. Я не чую української! Було лише радіо. Але ж ти не сидиш вдома, щоб постійно його слухати.
В Росії імперські амбіції
У 1999 році я їду до Росії доглядати батька. Я пишалася тим, що у мене український паспорт, казала усім: «Я з України». Ви знаєте, такий негатив був до мене. Я питала: «А що вам Україна поганого зробила? Чому ви так відноситеся?». Правильно кажуть, що в Росії імперські амбіції. От дивіться – Москва – найвища каста. Ті, хто в Підмосков’ї, ті за статусом нижче. Якщо, припустимо, до міста з села (мається на увазі деревня - авт) приїхала жінка, то вони на неї зверхньо дивляться: «Чого ти з нею розмовляєш? Вона ж з села». Я ніколи не чула, наприклад, щоб у Нікополі казали: «Ой, та вона ж села». Для мене це була дикість чути таке від росіян. Чого ви так ставитеся до тих, хто не з міста? Вони вам усе привозять, вони вас годують. І ось коли вони зараз лізуть на нас, тому що вони ставлять себе вище українців – я це не сприймаю, бо я живу серед українського народу: лагідного, спокійного, працелюбного. Ви лише подивіться – навіть молодь працює в теплицях, балаганах. А там – там пиячать починаючи від 13-річного віку.
Бур’ян, терор та газові балони
У 2014 році я повертаюся до України. У Свердловській області у мене залишилася 3-кімнатна квартира від батьків. Я могла там залишитися. Моя ж Батьківщина. Мені тоді в Міграційній службі казали: «Ми вам можемо вже російський паспорт оформлювати». Я кажу: «А мені не потрібен паспорт». У них очі квадратні. Тому що там дуже багато узбеків, таджиків, яким аби одружитися з будь-якою росіянкою, щоб лише громадянство отримати. А мені тут пропонують. Вони потім випили з мене крові, мовляв, як це я відмовилася від російського громадянства: «Ой та сидіть зі своїм українським паспортом»! Я їм кажу, що я тут залишаю 3-кімнатну квартиру, повертаюся до України в однокімнатну. От я сама собі ворог, якби у вас так добре було в Росії?
Я стільки чула в Росії: «Та у вас там в Україні, та у вас там хохли». Питаю, а чого ви так на українців кажете? Що вам зробив цей народ? Я з ним 30 років прожила. Я знаю його. Я їм розповідала, що в селах в будинках ванни, туалети, в кімнатах килими та кришталь. А чого? А того що вони працюють. Подивіться як у них чисто. Зайдеш у двір – фруктове дерево. І не так, що падає фрукт і гниє лежить – у всіх все прибрано. А там ні. Я проходжу повз міськвиконкому (в місті де мешкав батько – авт), а там бур’ян до першого поверху! Я встала і кажу подрузі: «У вас що, немає двірника?». Вона мені показує, щоб я мовчала. Так це міськвиконком! Що казати за їх квартири та будинки.
Добре живуть в Москві, Петербурзі, але це лише центри. А околиці… Від’їдьте 15 км від Москви – вже все, вже немає цього шику. І ці москвичі, які мешкають в таких умовах, авжеж вони будуть дивитися на тих зверхньо. А ви поспівчувайте цим людям. Ви ж їх грабуєте! Дайте їм гарну роботу, гарну зарплатню. Допоможіть їм з матеріалами. Цього немає. Кожен гребе під себе.
А ще там страшний терор, диктатура. Вони бояться. Якось стояли на зупинці зимою: Урал, Свердловська область – страшний холод. Ми стоїмо в годину-пік, 40 хвилин чекаємо автобуси. Я й кажу тим, хто зі мною на зупинці: «Зайдімо у міськвиконком. Він же тут поруч. Там є транспортний відділ, вони ж мають якось допомогти. Хто з роботи, хто дітей з дитячого садочку забрав – усі мерзнуть». Що ви думаєте? Вони всі від мене відійшли і я стою одна… А з ким же ж піти до міськвиконкому? Вони бояться… І от якщо ми зараз говоримо, що вони нам не співчувають – навіть наші родичі – вони бояться. Вони настільки залякані цим терором.
Пам’ятаю таку ситуацію, що сталася на 8 березня. Ми з батьком жили в будинку який він побудував, а я якраз їхала в цю трикімнатну квартиру, щоб попрати речі. От я іду з цими пакунками повз магазину з алкоголем під назвою «911». Я ще йду і думаю: «Свято, а у них нікого немає». Дивлюся, йде по доріжці що поруч з магазином чоловік – нормально вдягнений, не п’яний; а трохи далі стоїть міліцейська машина. Мені здалося, наче чоловік і не збирався до магазину заходити, аж тут ці міліціонери виходять йому на зустріч і хапають його. Мене це так зачепило! Я ставлю ці два пакунки і сама до себе говорю: «От за що узяли того чолов’ягу?». Аж тут один з міліціонерів мене побачив, і стрімко пішов в мою сторону. Я тоді дуже злякалася, схопила ті пакети і майже побігла.
В Нікополі буває зустрічаєш наших (росіян – авт) і чуєш: «Я за Росію». Я кажу – ви що! Ви що! Ви не були в Росії. У вас залишилися спогади з дитинства, юнацтва, коли ви ні за що не відповідали, тому що все робили батьки, які нас годували і одягали. У нас не було такої відповідальності. Але ви б подивилися що там коїться зараз. У мене подруга мешкає в триповерховому будинку 50-х років. Їм балони газові носять на третій поверх, бо до будинку не підведено. У них один балон стоїть на кухні, а другий в туалеті – запасний. Балони возять заправляти до Нижнього Тагілу. І це вони живуть добре. Там мікрорайон на будинків 7-8, у кожній квартирі по два балони з газом стоять. Я кажу подрузі: «Люба, ви що! У нас в селах газифіковано! У нас навіть теплиці газом опалюються! Люди так все вміють. А ви! Зберіться! Підійдіть». Вона каже: «Ти що! Не можна йти і щось казати».
«Поверніть Крим, прибирайтеся з Донбасу»
У мене брат в Росії. Працював військовим прокурором. Так він казав: «Закон – це я». А скільки таких прокурорів? Коли Росія підвела війська до наших кордонів, я з ним дуже сварилася. Питаю: «А що це ви війська підвели до наших кордонів?». «У нас там навчання», - каже мені брат. Я кажу: «Ну Росія ж така маленька, тільки біля України потрібно було навчання проводити. Немає ні Далекого Сходу, ні Сибіру, ні середньої смуги. Лише біля України. Ви що, збираєтеся нападати?», а він: «Ви нам нафіг непотрібні. Ще вас годувати».
І він все писав мені: «Нас тут немає». А війна ж вже на Донбасі тривала… Я йому кажу: «Поверніть Крим, прибирайтеся з Донбасу. Ось тоді вас немає». І от коли 24 лютого 2022 року все це почалося, я йому написала, що сама чула вибухи, і що не хочу більше з ним спілкуватися. «Вас же тут немає», – пишу йому я, а він мені відповідає: «Тепер є».
Про Європу брат погано відзивається. Я йому говорила, якщо європейці такі погані, чого ж ваша «верхівка» починаючи від президента і олігархів купують вілли в Європі, їдуть туди відпочивати, лікуватися? Вони ж погані!
Я питала про те, якого НАТО ви в Росії боїтеся? Хоч один солдат НАТО ступав по російській землі? Хоч одна ракета НАТО впала на російську землю? А ви чого лізете в Україну? Він мені аргументує: «Ось у вас там натівські лабораторії!». «Так це наша земля! Кого хочемо, того й пускаємо!», - відповідаю.
За 15 років що я прожила в Росії доглядаючи батька, я стільки почула по відношенню до себе негатива, що він переріс у відторгнення до усього російського. Тепер я їх просто ненавиджу. Не лише Путіна. А всіх…Кажуть, що звичайні росіяни невинуваті. Винуваті. Коли відібрали Крим вони всі аплодували і були раді, що Крим російським став.
