Головна редакторка видання «Нікополь.City» Анна Целуйко зустрілася з Артемом Дубиною – військовослужбовцем полку «Азов», журналістом і захисником Маріуполя, який пройшов через важке поранення, полон і повернення додому. У відвертій розмові Артем поділився спогадами про оборону Маріуполя, зокрема про жорстокі обстріли цивільних об’єктів і мужність місцевих жителів, розповів про своє поранення на «Азовсталі», перебування в полоні, де він тримався завдяки думкам про родину, та емоції від повернення на українську землю. Також він висловив думки про мотивацію українців до захисту країни на четвертому році війни, ставлення до можливого перемир’я та підтримку Європи.
— Вітаю, Артеме. Дякую, що погодився на розмову. Почнемо зі спогадів про Маріуполь. Які моменти з оборони міста залишилися в пам’яті до твого поранення та виведення з «Азовсталі»?
— Коли ми приїхали в Маріуполь із Запоріжжя, місто вже було занурене в темряву: без світла у вікнах, без вуличного освітлення. Нас зустрів командир, друг Редіс, який подякував за те, що ми приєдналися до оборони. Це був наш вибір – ніхто не вимагав їхати, але ми одноголосно вирішили підтримати побратимів. У Маріуполі я побачив, як ворог безжально обстрілював мирні квартали: «Гради», артилерія, авіація били по районах, де не було військових. Особливо вразили обстріли пологового будинку та драмтеатру. Росіяни спочатку вихвалялися, що знищили «штаб Азову», але коли правда про сотні загиблих цивільних стала відомою, звинуватили нас самих у цих атаках. Це абсурд – у нас не було озброєння, здатного завдати таких руйнувань. Пам’ятаю, як місцеві жителі готували їжу на багаттях, ділилися з сусідами, допомагали старшим і сім’ям із дітьми. Їхня єдність надихала. Але водночас бачив, як люди ховали загиблих просто у дворах багатоповерхівок – це було моторошно.
— Ви ще пересувалися містом чи одразу перебазувалися на «Азовсталь»?
— Штабні підрозділи одразу перейшли на «Азовсталь» – там були бункери, зручні для оборони. Але ми ще кілька днів пересувалися містом, бачили, що відбувається. Мене вразила одна родина: батько, працівник «Азовсталі», допомагав із забезпеченням, а його дружина та дві доньки разом із нами ховалися в бункері під час обстрілів. Вони трималися мужньо, без сліз. Пізніше, після звільнення, вони виїхали з Маріуполя і приїхали провідати нас у шпиталі в Києві. Дівчата вже підросли, але я пам’ятав їх маленькими і сміливими. Це було дуже зворушливо. Водночас у місті були й ті, хто здавав наші позиції ворогу. Вони не усвідомлювали, що росіяни обстрілюватимуть не лише вказані точки, а цілі квартали, і самі гинули від цих ударів.
— Розкажи про цивільних на «Азовсталі». Яка їхня доля?
— На «Азовсталі» було близько сотні цивільних. Частина перебувала на нашому бастіоні, інші – в різних місцях. Згодом їх зібрали в одному бункері, де вони облаштували побут. Ми забезпечували їх продуктами, водою, засобами гігієни. Завдяки домовленостям цивільних вдалося вивести з «Азовсталі», що врятувало їм життя, адже обстріли не припинялися.
— Як сталося твоє поранення?
— Спочатку я працював у пресслужбі «Азову», але через брак людей мене перевели на позицію на «Азовсталі». Ми мали спостерігати за ворогом, але швидко стали передовою. Під час одного з боїв ми підсилювали сусідню позицію. Ворог уже примітив нас «Мавіками», скидав гранати. Я з побратимом зайняв позицію в будівлі, але нас обстрілював снайпер. Він поранив одного з нас, а потім влучив мені в голову та шию. Я втратив свідомість, мене вважали загиблим, повідомили по рації, що я «двохсотий». Але хлопці помітили ознаки життя, викликали евакуацію. Через снайперський обстріл дістатися до мене було складно, тож наші мінометники поставили димову завісу. Мене витягли, надали першу допомогу і доставили на «Желізяку». Лікарі були вражені, що я вижив – куля не зачепила артерії, хоча шанси складали лише 5%. Я три дні був у комі, без фізрозчину та крові, але організм впорався. Пам’ять довго відновлювалася – я не міг згадати імена, навіть позивні медиків, хоча знав їх.
— Як лікарі справлялися з такими умовами?
Лікарі на «Желізяці» – це герої. З обмеженими ресурсами вони організували операційну, проводили складні операції, рятували важкопоранених. Їхній досвід унікальний – вони врятували сотні життів у немислимих умовах, повернувши людей до їхніх родин.
— У травні 2022 року надійшов наказ здаватися в полон. Якими були твої емоції?
— Про полон ми не думали – готувалися до останнього бою. Але коли Редіс оголосив наказ вищого командування про здачу, запала тиша. Ми довіряли командиру, тож виконали наказ без обговорень. Це врятувало життя близько 2500 захисників Маріуполя – азовців, нацгвардійців, морпіхів, прикордонників, поліцейських. Хоча ворог обіцяв одні умови, швидко почалися тортури та знущання. Перебувати в полоні майже три роки – це величезне випробування, фізичне й моральне. Багатьом важко це пережити.
— Як відрізняється ставлення до військовополонених у нас і в росіян?
Для росіян ми – вороги, з якими вони «воюють» у СІЗО. Вони били нас, ображали, називали «фашистами», але водночас «визволителями» – їхня логіка абсурдна. Ми ж дотримуємося міжнародних норм: забезпечуємо полонених їжею, одягом, меддопомогою. Це показує нашу людяність. Опускатися до їхнього рівня ми не можемо – це означало б втратити себе. Але я розумію обурення, коли бачу, як їм купують цигарки чи шоколад, знаючи, через що ми пройшли.
— Що ти передаєш хлопцям, які ще в полоні?
— Кажу, що ми про них пам’ятаємо, боремося за них, чекаємо. Прошу триматися, підтримувати одне одного, берегти себе. Вони потрібні своїм рідним і Україні. Важливо не втрачати надію, вірити, що ми їх витягнемо.
— Що допомагало тобі триматися в полоні?
— Думки про родину – дружину Олю, дітей, батьків. Я уявляв, як повернуся, обійму їх, і це давало сили. Спілкування з хлопцями в камері також підтримувало: ми ділилися спогадами, мріями, розповідали про життя, плани після війни. Це створювало відчуття команди. Я щодня в голові співав гімн України – це стало ритуалом, який нагадував, хто я. Уникав ілюзій про швидкий обмін, щоб не розчаровуватися, і це допомагало триматися.
— Вам дозволялося спілкуватися українською?
— Ні, лише російською. Українською ми говорили обережно, бо за це карали. У Таганрозі ми тихо співали українські пісні, але після того, як частину хлопців розкидали по камерах, припинили, щоб не наражатися на небезпеку.
— Які емоції ти відчув, коли повернувся на українську землю?
— Це була буря емоцій – радість, яку важко описати. Бачити людей, небо, український прапор, говорити рідною мовою, дивитися в очі – це неймовірно після двох років у полоні, де не можна було підняти голову без ризику побиття. Першою я подзвонив мамі, потім Олі. Емоції переповнювали, були сльози, але я нарешті почув їхні голоси.
— Чи знав ти в полоні про ситуацію в Нікополі?
— Так, в Оленівці доходила інформація, що Нікополь під обстрілами, багато людей виїхало. У Камишині нові полонені розповідали про знищення Каховського водосховища. Після обміну я побачив масштаби катастрофи – це шокувало. Все життя там було море, а тепер – ліс.
— Як змінився Нікополь після твого повернення?
— Людей стало значно менше, вулиці порожні. Люди намагаються не затримуватися надворі через обстріли. Але бачу родини з дітьми, які залишаються, і це показує, що життя триває, попри все.
— Ти плануєш повернутися в «Азов», хоча маєш право на цивільне життя. Як мотивувати людей йти в армію на четвертому році війни?
— Це війна за існування. Якщо не захищати країну, росіяни окупують території, а людей примусово мобілізують проти України. Один ФСБшник на допиті сказав: «Ми захопимо схід, підготуємо там сили з місцевих і кинемо їх на інші регіони України, потім центр, захід – і так захопимо все». Треба усвідомлювати: або ми боремося зараз, або станемо частиною Росії. У 2022 році люди самі йшли у військкомати, а тепер уникають служби, платять хабарі. Це демотивує, адже хлопці на передовій виснажені – їм потрібна ротація, відпочинок, можливість побачити родину.
— Чи вважаєш, що держава провалила мобілізацію?
— Частково так. Багато успіхів на війні – це ініціатива людей, а не держави. Примусові методи демотивують, але кожен має усвідомлювати: якщо не підеш в українську армію, росіяни змусять воювати за них. Держава могла б краще мотивувати, але це війна за виживання, і самоусвідомлення тут ключове.
— Твоє ставлення до можливого перемир’я?
— Перемир’я не буде. Ми хочемо повернути території, росіяни – захопити ще більше. Вони вже внесли наші землі до своєї конституції й не зупиняться. Очікувати миру чи припинення воєнного стану поки що нереально – вони продовжуватимуть наступати.
— Розкажи про поїздку до Франції та підтримку Європи.
— Це було відрядження на офіційний захід із французькими політиками та представниками Парижа. Я розповідав про оборону Маріуполя, полон, закликав тиснути на ворога для обмінів. Європа підтримує нас, але живе своїм життям. Політики надають допомогу, але звичайні люди, які не стикалися з війною, не відчувають нашого болю. Ті, хто допомагав переселенцям, щиро переживають, але для інших це далека тема.
— Чи змінився ти після полону?
— За словами Олі, я залишився таким, як був. Але зміни краще оцінити моїй родині чи друзям.
— Чи проходить твоя родина реабілітацію?
— Офіційної реабілітації для родини немає. Ми з Олею відвідували психолога в лікарні, але державних програм для сімей полонених бракує. Вони пережили величезний стрес, чекаючи нас, і потребують підтримки, адже постійне очікування завдає серйозних психологічних травм.
— Чи планує родина повертатися в Україну?
— Так, ми обираємо, де оселимося, і вони переїжджають зі мною.
— Дякую, Артеме, за розмову. Бажаю тобі відновлення, міцності та повернення до мирного життя. Чекаємо тебе знову.
— Дякую, радий зустрічі.
