Журналістка Нікополь.City Анна Целуйко поспілкувалася з практичним психологом Мартою Пивоваренко. Говорили про психологічні проблеми дітей, спричинені війною, бажання старшокласників йти захищати країну та психоемоційний стан суспільства загалом.
Марта Пивоваренко вже 20 років впроваджує освітні програми у цій сфері. Зараз працює над глобальним курсом з психічного здоровʼя та психосоціальної підтримки дітей, які живуть в умовах війни. Творить його разом із колегами з громадської організації “Спільнота самодопомоги” та Бостонської дитячої лікарні Гарвардського університету.
Мета курсу – навчити людей, які працюють на деокупованих територіях, взаємодії з родинами, що пережили травматичний досвід війни. Разом з колегами Марта Пивоваренко навчає цьому рятувальників, шкільних психологів та інших працівників освіти.
Розмовляйте з дітьми
Скажіть, будь ласка, з якими викликами стикнулися наші діти через повномасштабну війну?
Війна принесла нашим дітям багато психологічних проблем. Зараз їм набагато важче тримати емоційний зв'язок з батьками: дорослі багато працюють, щоб відновити швидше матеріальні втрати. Виходить, що на психологічний контакт часу обмаль. Часто і батьки виснажені, їхній психічний стан не завжди є хорошим після пережитого. Їм доводилося і про дітей піклуватися, і самим намагатися пережити горе, втрати, і при цьому вижити.
Частина дітей втратила батьків, які загинули через війну. Ми зустрічали підлітків, які без нагляду мандрують країною після втечі з фільтраційних таборів. Першими, кому вони потрапляють “на очі”, є поліція.
Деякі діти знайшли нову родину, де їх піклувальники такі ж постраждалі особи.
Ми хочемо допомогти цим дітям і їхнім значимим дорослим. Хочемо допомогти подолати емоційний бар’єр між ними. На це спрямований наш курс.
Почали ми його з деокупованих районів Київської області. Далі буде Миколаївська, Херсонська, Сумська та Чернігівська області.
А як з прифронтовими громадами?
Вони нас зараз також хвилюють. Тут ми націлюємося на навчання тих служб, які першими контактують з дітьми під час надзвичайних ситуацій. Це поліція, ДСНС, медики, мобільні бригади. Саме їх вплив може глибоко закарбуватися в пам’яті дітей, вони можуть допомогти значно більше, ніж вважають.
Якщо діти ходять у школу, то вони у постійному контакті з вчителями. Тому останні також повинні мати психоедукаційні навички роботи зі стресом. Проте, і їм, як і шкільним психологам, потрібна допомога. Педагоги дуже сильно перевантажені психологічно. Особливо на це вплинула їхня діяльність на початку війни, коли на базі шкіл західних і центральних областей країни створили велику кількість прихистків і шелтерів.
Високі психоедукаційні навички мають бути й в медсестринського персоналу школи. Дітям може бути фізично погано, їх може нудити, можуть бути якісь фізичні симптоми після, наприклад, важкої ночі чи прильотів. Медсестри мають розуміти, як може тіло реагувати на стрес, що таке дистрес. Потрібно розуміти, що психічне здоров'я є градієнтом від благополуччя до втрати здоров'я.
Моя порада всім педагогам, а особливо тим, хто працює на прифронтових і деокупованих територіях, розмовляйте з дітьми. На початку уроку приділіть їм 5-7 хвилин і просто проговоріть (без лякання), що сталося вночі, поцікавтеся тим, як діти себе почувають, чи все в порядку. Дайте змогу поділитись емоційним станом тим дітям, що відчувають дистрес. Така розмова допомагає не тримати негативні почуття дитини всередині; назвавши їх, вони звільняються від них і нормалізується власний стан.
Бажання захистити себе – це абсолютно нормально
Декілька тижнів тому ми проводили опитування серед школярів, хотіли дізнатися про їхнє ставлення до онлайн-навчання. Більшість хлопців-старшокласників зазначали, що зараз для них у пріоритеті фізичний розвиток. Вони хочуть бути готовими, якщо прийдеться захищати свою країну на фронті. Чи є таке бажання негативним сигналом для батьків?
Це нормально, що дітям хочеться більше рухатися і вкладатися в силові види спорту; інтенсивніше тренуватися, повертаючи собі почуття готовності до небезпеки. Це набагато краще, ніж бездіяльність. В умовах стресу вона призводить до того, що адреналін виділяється, але не споживається організмом. Потім, як токсин, починає руйнувати його: впливає на серцево-судинну систему.
Внутрішнє бажання фізично діяти – стратегія управління стресом, яка закладена в нас автоматично. Зараз ми багато часу проводимо в статичних позах: сидимо перед моніторами під час уроків, в укриттях, маємо обмеження у вільному доступі в спортзали через тривоги. Тоді як діяти - це природна реакція організму на стрес, базова інстинктивна реакція. Напад або втеча в умовах небезпеки є інстинктивною реакцією. Рух є спасінням.
Вас не лякає ця кінцева мета висловлювань: «Я ходжу в спортзал не для того, щоб бути сильним, витривалим і здоровим, а для того, щоб не померти десь в окопі?».
Дитині просто невідомо, що саме гормони стресу приводять організм у стан готовності до руху, саме адреналін змушує її тренуватися – “виштовхує у спортзал”. Дитина хоче для себе пояснити власні почуття з позиції надії, а не через відчуття безсилля перед небезпекою. Тому ми чуємо таке пояснення: бажання “накачатися” – це для того, щоб стати воїном і вижити в окопі.
І це не є погано. Ми розуміємо, що час на усвідомлення себе та своєї ролі триватиме доволі довго. Поки цей підліток виросте до юнака, який вже буде військовозобов'язаним, пройде кілька років, і ще трансформується дуже багато переконань. Але бажати захистити себе – це абсолютно нормальна форма адаптації людини до умов військового періоду. Зрештою, це мета патріотичного виховання.
Бути в напрузі довгий час некорисно
Пані Марто, дайте поради, як нам повернутися у той психологічний стан, який був до великої війни?
З війною ми переживаємо екзистенційний зсув – те, що раніше вважалося неприпустимим, тепер стало нормою. Саме тому змінилися наші цінності, ставлення до смерті, до життя, наше вміння справлятися з негативними емоційними реакціями. Ми переосмислюємо багато речей.
Кращі методи відновлення побудовані на прийнятті нової реальності. Тоді травматичні події нашого життя можна розкласти так, щоб вміти жити з цим досвідом, вміти функціонувати і не відчувати постійного дистресу, тривоги, паніки.
Бути в напруженому стані довгий час некорисно, тому важливо вкладатися в психологічне позитивне самопочуття. Це напряму впливає на наше тіло.
Необхідно більше, ніж раніше, рухатися. Займатися активними видами діяльності, дрібною моторикою, хатньою роботою. Ви навіть не уявляєте, як може заспокоїти прибирання! Тобто, традиційна ранкова чи вечірня рутина точно допоможе перезагрузитися.
Коли людина переживає психологічне навантаження, треба пробачати собі. Говорити з родиною та близькими про те, яке майбутнє плануєте разом, нехай і в короткостроковій перспективі. Це дозволяє зв'язати старше та молодше покоління, а зараз саме цей зв'язок страждає найбільше.
Дуже важливо мати можливість отримати допомогу на рівні громади. Саме оточення скорочує психологічне навантаження, демонструючи багатоплановість підтримки. Якщо люди в громаді розуміють, що вони пов’язані між собою, то навіть добрим словом можна підтримати один одного.
