В Нікополі мало знайдеться людей, які б не знали, хто така Олена Балагуш. Вона директорка будівельної компанії, волонтерка, мама та дружина військового. Відкрита, щира, справжня жінка, яка не боїться говорити те, що думає.
Про дитинство на Донбасі, причини переїзду в Нікополь, роботу під час війни та обстрілів міста, сина-помічника та власні мрії пані Олена поділилася із журналісткою-медіаторкою Нікополь.City Анною Целуйко.
Я НІКОПОЛЬЧАНКА ВЖЕ 31 РІК
Олено, розкажіть, будь ласка, звідки, коли та з яких причин ви переїхали до Нікополя? І чому для свого подальшого життя обрали це місто?
Народилась я на Донбасі, українському, в Луганській області. Звідти поїхала у 16 років, коли вступила до інституту. І так доля вирішила, що я опинилася в Нікополі. Спочатку просто сюди приїздила. Але місто настільки мене захоплювало, що через певний час вирішила тут залишитися назавжди. Я була вражена його красивими пішохідними бульварами, кількістю зелені, наявністю власного “моря”. І от вже 31 рік, як я нікопольчанка.
Я люблю це місто, хоча свою маленьку батьківщину теж не забуваю. Вона мені дуже-дуже болить, там залишилися найкращі згадки з дитинства, там залишилася могила батька. Одна з моїх мрій – мати можливість повернутися туди хоча б на деякий час.
Коли останній раз ви були там?
У травні 2014 року. Ми проїжджали вже через контрольні пункти, на той час це були блокпости так званого місцевого “ополчения”. Десять років пройшло.
Чи знаєте ви, яка наразі там ситуація?
Знаю, але вже немає таких контактів і зв'язків, доходять лише чутки. В принципі за останні 10 років ситуація там мало чим змінилася. Знаю, що там майже не залишилося життя. Молодь поїхала здебільшого на росію, більш свідомі люди облаштували життя на територіях, які підконтрольні Україні, але таких одиниці. Чоловіків працездатного віку просто загнали на фронт воювати і рідні в більшості випадків не знають ні де вони, ні що з ними.
Олена Балагуш
Зараз там абсолютно депресивна територія. Нещодавно прочитала, що на Донбасі припинила видобуток остання вугільна шахта. Все, що туди принесла росія – повне знищення.
Мені Донбас дуже болить. Я вважаю, що його мають обов'язково повернути Україні, рано чи пізно. Однак, люди, які там залишилися, повинні пройти певну процедуру, перш ніж отримати право жити в Україні. Можливо, це не дуже толерантно, але я вважаю, що люди, які так бездумно і так безглуздо, навіть з презирством, ставилися до всієї України, так себе возвеличували, напевно, заслуговують на те, що вони зараз мають.
МИ НАВІТЬ НЕ ЗБИРАЛИ ТРИВОЖНУ ВАЛІЗУ
Олено, давайте поговоримо про вашу професійну діяльність. Коли для життя обрали Нікополь, чим тут займалися, де та ким працювали?
Коли я приїхала в Нікополь, то спочатку працювала у податковій інспекції, потім на одному з підприємств бухгалтером. В 90-ті роки, як і більшість нікопольців того часу, поїхала до москви на заробітки. Там працювала на складі оптової бази.
В 1998 році в росії сталася криза і все, що я накопичила, знецінилося просто в один момент. Додому я повернулася зі ста доларами в кишені. От така я заробітчанка!
Повернувшись до Нікополя, знову працювала в податковій поліції. Згодом, звільнившись, відкрила свій ФОП, займалася представництвом інтересів бізнесу в судах.
А як у вашому житті з'явився “Нікопрогресбуд”?
Будучи ФОПом, я винаймала офіс у приміщенні, де знаходився “Нікопрогресбуд”. Познайомилася із його засновниками – молодими, цілеспрямованими братами (прим. автора – засновники компанії “Нікопрогресбуд” Максим та Яків Жовніни). Тоді у них виникла ідея створити підприємство, яке спеціалізувалося на будівництві.
Я з ними з моменту вибору назви та підписання статуту. “Ніка” – це моя третя дитина. 1 грудня 2024 року буде вже 18 років, як я є директоркою компанії.
До того ніколи не думала, що буду працювати в будівельному бізнесі. Але виявилося, що специфіка діяльності не така важлива. Головне – люди, з якими ми пройшли різні етапи становлення: кризу 2008-го, революції, початок АТО, знову кризи і ось тепер разом проходимо повномасштабне вторгнення.
Чи думали ви із засновниками про можливу зупинку чи релокацію підприємства, через повномасштабне вторгнення і початок обстрілів Нікополя?
Від самого початку повномасштабного вторгнення ми зіткнулися з ситуацією, коли за кордон виїздили наші працівники. Пам'ятаєте, яка тоді була панічна евакуація? Але у самого підприємства, у засновників, у керівного активу ніколи не було й думки, і наразі її немає, що бізнес треба перевозити або закривати.
Ми живемо надією, що завтра буде краще. Нікополь ми ніколи не збиралися залишати і на сьогодні таких планів немає. Звичайно, у 2022 році ми дуже переживали через можливий наступ з Херсонського напрямку. Але, відверто кажучи, навіть не збирали тривожну валізу.
За декілька місяців до початку вторгнення ми мали великий проєкт на металургійному комбінаті ім. Ілліча в Маріуполі. Вивезли туди багато матеріальних цінностей, техніки, звели там будівельне містечко. Проте, не встигли належним чином нічого там запустити. Потім окупація, і нам довелося залишити великий шмат бізнесу там. Я думаю, що нічого від нього вже не залишилось.
“Нікопрогресбуд” в принципі не зупинявся, навіть обстріли нас не змусили цього зробити. Ба більше, намагаємося розширюватись, акумулювати сили для того, щоб після перемоги стартанути ще потужніше.
З початком повномасштабної війни засновники і багато хто з колективу почали займатися волонтерством. Допомагали облаштовувати блокпости по місту, робити запальні суміші, не було навіть часу складати план евакуації.
ЦЕ РУХ НАЗУСТРІЧ: І ТИ ЛЮДЯМ ПОТРІБЕН, І ВОНИ ТОБІ
Зараз для багатьох Олена Балагуш здебільшого асоціюється не з бізнесом, а з волонтерством. Як ви вирішили займатися ще й допомогою ЗСУ?
Я ніколи не планувала бути волонтером. Просто коли живеш у суспільстві, то не можеш ігнорувати ті потрясіння, які в ньому відбуваються. Зараз я роблю те, що маю робити. Сидіти та спостерігати зі сторони – це не про мене.
Повномасштабне вторгнення для мене – це особиста трагедія, особиста справа, особиста війна. І хоч би як пафосно це не звучало, лише зараз я розумію, як це – жити з Україною в серці. Якось раніше не задумувалися про щось високе, всі жили своїми турботами, побутовими проблемами, святами, народжували та виховували дітей. Але в 2014 році я раптом зрозуміла, що під загрозою щось важливе та рідне, тому я просто не змогла бути осторонь.
Олена Балагуш та військові ЗСУ
Я пам'ятаю, як на початку АТО ніхто взагалі не оперував такими поняттями, як “дрони”, “РЕБи”, “прилади нічного бачення”. Тоді це були якість космічні штуки. Хлопців відправляли воювати ледь не в гумових капцях. Тому в той час першочерговим завданням було одягнути та взути наших добровольців. Ніхто не говорив про кевларові бронежилети чи форму зразка НАТО, достатньо було теплого светра та фліски.
Я просто розуміла, що є частиною цього, а ті, хто йдуть воювати, воюють за мене. Не згадаю навіть зараз як ці хлопці і дівчата стаються на моєму шляху, це Боже провидіння тебе зводить з людьми, яким або ти потрібен або вони тобі. Це такий рух назустріч одне одному.
Волонтерство 2022-го року сталося взагалі без всяких планів, просто до мене почали звертатися люди, які направляли в Україну гуманітарну допомогу з-за кордону. Так ми почали приймати перші фури. А співпраця з військовими формувалася сама по собі. Писали в різні месенджери, зверталися. Ми жодному не відмовили. Для мене ЗСУ зараз єдині, кому я не можу сказати “ні”.
Серед усіх подяк і нагород, які є у вас, яка з них найцінніша?
За кожною з цих подяк стоїть або зустріч, або втрата. Не можу виокремити якусь одну.
Дуже особлива та особиста в мене склалася історія з морпіхами. На початку повномасштабного вторгнення у моїх друзів зник безвісті син – був морпіхом у Маріуполі. Вони дуже довго його шукали, і лише через рік змогли поховати. Тому, можливо через це, вони мені ближчі.
Спочатку ми допомагали 36-ій бригаді, потім з'явилася ще 35-а. У мене тепер їх багато.
Пишаюся подякою від нашої Нікопольської військової частини. Це взагалі для мене така рідна історія. Мені здається, якщо була б можливість, я б і служити туди пішла.
Олена Балагуш з сином Данилом і військовим
Майже в кожній бригаді, підрозділі чи частині, від яких я маю нагороди, служать наші хлопці з “Нікопрогресбуда”. Я насправді вдячна кожному, хто знаходить ще час для того, аби ці подяки зробити та відправити. Але для мене найцінніше – мати можливість зустрітися з кожним, кому ми допомагали, з ким встигли познайомитися і стати рідними, обійняти їх.
Мені завжди до сліз приємно, коли, маючи навіть 20 хвилин, проїжджаючи повз Нікополь, наші військові знаходять час, аби заїхати до мене. І знаєте, вони ніколи не приїздять без квітів.
Якщо я не зможу допомогти наших військовим сама, я буду шукати всі можливості, щоб забезпечити їх там всім необхідним.
БЕЗ СЛІЗ, ТРИВОГ І ПЕРЕЖИВАНЬ, ТІЛЬКИ ПІДТРИМКА ТА ГОРДІСТЬ
У вас у родині є ще один волонтер: маленький, підростаючий, але вже не менш популярний за маму, особливо в соціальних мережах. Як взагалі до Данила (прим.автора – молодший син Олени) прийшло бажання волонтерити і допомагати?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були за кордоном, на відпочинку з родиною. Ми з чоловіком вирішили повертатися додому, а Даню залишити у друзів і не везти його на територію України. Бо тоді не було взагалі розуміння, що відбувається, спектр ймовірних загроз не був очевидним.
Пройшло напевно півтора місяці, я дзвоню, а він мені каже: “Мамо, я нічого не можу тут зробити, я ніяк вам не допомагаю”. У нас з ним такі стосунки, що я йому розповідаю абсолютно все: яка ситуація в Нікополі, хто приїздив, чим ми допомагаємо, що робимо.
“Зайди в мою кімнату, знайди гаманець, там гроші, які я збирав на книжку, віддай їх, будь ласка, Сергію Голтві (прим. автора – волонтер, учасник АТО, військовослужбовець). Він точно знає, де та кому вони стануть в нагоді”, – продовжив Даня.
Олена Балагуш і Сергій Голтва
Я все зробила, як попросив син. Зв'язалася із Сергієм і передала йому накопичення малого, трошки більше 5 000 гривень.
Згодом ми забрали Даню додому і тут почалося його справжнє волонтерство. Він був завжди поруч з нами – вигрузити, перебрати, запакувати, відправити. Почав збирати гроші серед знайомих і рідних, ми за них хлопцям берці купували.
Маленький волонтер Даня Балагуш
Особисте знайомство з військовими дуже мотивує Данила й надалі допомагати. Зараз мріє служити розвідником у Третій штурмовій бригаді.
Ми завжди все обговорюємо в його присутності, всі волонтерські справи, потреби, проблеми, тому він просто всередині процесу. І, напевно, так сталося, що у нього просто не було вибору.
Я знаю, що і ваш чоловік також дотичний до волонтерства.
Олег не публічний волонтер, він також багато допомагав. Але ніколи цим не хвалився. Наскільки я знаю, то і фонд, в якому він волонтерив, Олег знайшов сам і сам доєднався до команди.
Чоловік Олени Олег Балагуш
Мабуть, в нашій родині всі разом і кожен для себе вирішили, що краще проводити час з користю та допомагати. Військовим, ВПО, нікопольцям, які залишилися тут під обстрілами – не важливо. Головне, не сидіти й не чекати, що хтось прийде, а йти самому.
Як ви поставилися до рішення Олега доєднатися до ЗСУ та піти на війну?
Коли ми поверталися з-за кордону в Україну, я вже тоді розуміла, що відбувається це не просто так. Ми багато говорили про ймовірність того, що Олегу доведеться піти служити. І він, і я ставилися до цього з розумінням.
Чоловік і син Олени Балагуш
Я була готова до того, що рано чи пізно Олег все одно доєднається до лав ЗСУ. І коли він прийняв остаточне рішення, сюрпризу для мене не сталося. Все, що ми з Данилом можемо, робимо для нашого тата. Знаю, що йому точно не потрібні мої сльози, тривоги чи переживання, тому лише підтримка та гордість. Ми дуже чекаємо його вдома.
НАШІ ДІТИ ЗНАЮТЬ ЦІНУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Про що зараз мріє Олена Балагуш?
Важко сказати. Звичайно, про перемогу. Але не просто, щоби не стріляли, щоби всі окупанти пішли геть з України. Я мрію про глобальну перемогу й абсолютно нову, по-справжньому вільну та незалежну державу.
Я розумію, що перемога у військовому плані буде не скоро. Тому вкладаю в це слово більш ширше поняття. Думаю, на жаль, що не зможу побачити тієї перемоги України, про яку я мрію, бо це зовсім інша Україна. Вона вільна і незалежна, вона справжня, чесна, справедлива. Дуже мрію, щоб наші діти змогли її збудувати. Бо вони точно знають, що таке бути незалежними, вони вже знають ціну цій незалежності, бо кожного дня бачать як боляче та криваво ми її здобуваємо.
Пам'ятаю, як виїздила в 2014 році за кордон і всім там говорила, що я з України. В мене був такий підйом і таке відчуття власної гідності, тому щиро хочу, щоб наші діти жили з цим.
Хочу, щоб ми всі зрозуміли цінність мови, нашої армії, свого храму, цінність один одного. І щоб більше ніколи літні люди не говорили про молодь “пропаще покоління”, тому що зараз саме ці молоді хлопці і дівчата власним життям здобувають ту омріяну і справжню незалежність для всіх нас.
