Чотирилапі також страждають від війни. Хтось залишається без домівки, хтось без господаря, а хтось усе життя змушений жити з каліцтвом, потерпаючи від нічим не виправданої жорстокості людей. Але чотирилапі ніколи не скажуть, як їм боляче чи страшно, попри це – вони потребують нашого захисту й допомоги.
Саме тією людиною, яка кожен день допомагає сотням тварин, є Олена Вошун – керівниця притулку «Шанс на життя» у Нікополі. Юристка за фахом, але зооволонтерка за покликом серця, вона дарує нашим меншим друзям можливість на краще та щасливе життя.
Пані Олена розповіла редакції Нікополь.City як їй вдається утримувати притулок у зоні активних бойових дій, які сьогодні найбільші потреби чотирилапих та що дає їй сил не втратити віру в таку справу.
– Розкажіть, про притулок. Як він з’явився і скільки працює у Нікополі?
– У 2017 році в Нікополі спалахнула епідемія чуми свиней. У той час все місто оголосили зоною карантину. Виникла ситуація, коли всіх безпритульних тварин хотіли знищити, навіть тих, які перебували у закритій зоні. Тоді близько 200 небайдужих жителів Нікополя вийшли на мітинг на підтримку тварин.
Нам вдалося дійти згоди з місцевою владою. В результаті склали протокол і волонтерам дозволили створити притулок на базі порожнього пункту стерилізації тварин.
Саме так, взимку 2017 року з'явився притулок «Шанс на життя». Завдяки місцевій владі ми мали готове місце з вольєрами, також облаштували маніпуляційні кімнати та ізолятори. Притулок орієнтований насамперед на хворих і старих собак, яким потрібна допомога. Крім того, на його території розташований міський пункт стерилізації тварин.
– Олено, чому ви вирішили допомагати тваринам?
– Ті, хто допомагають тваринам, насправді допомагають всім. Але людина може сказати про свої потреби, про свій біль, заробити собі на життя, а наші менші друзі не можуть. Адже кількість безпритульних тварин на вулиці є результатом людської недбалості, бездушності та несвідомості своїх дій.
На жаль, у нашій країні суспільство перебуває на дуже низькому рівні зоовиховання. Для багатьох людей тварини – це лише проблема, яку потрібно прибрати. Вони звикли до того, що в радянському союзі собак відстрілювали.
На сьогоднішній день законом передбачено єдиний спосіб регулювання чисельності тварин – це біостерилізація. Мені здається, що за сім років нам вдалося трохи пробити цю стіну нерозуміння. Протягом цього часу ми стерилізуємо не тільки безпритульних, але й домашніх тварин. Ми розуміємо, що, наприклад, літні люди не можуть собі дозволити сплатити цю послугу, тому допомагаємо всім.
– З якими труднощами зіштовхнулися, коли створювали притулок? І які виклики принесла війна?
– Спочатку я все фінансувала з власних коштів. Тобто все, що я заробляла, витрачала на притулок. Всіх собак перевозила на своєму авто. Згодом про нас почали дізнаватися люди і допомагати.
На початку повномасштабного вторгнення була маса поранених собак, у цьому році їх стало менше. Тварини вже звикли до обстрілів, знають, як поводитися та де ховатися. На початку ж, коли люди виїжджали з міста, налякані тварини бігали поміж машинами, що також призводило до численних травм.
Справжньою катастрофою для притулку стало підірвання Каховської ГЕС, адже влітку мені потрібно було 300 літрів води на добу.
– Давайте про хороше: поділіться історіями тварин, які знайшли новий дім.
– На початку війни були зняті всі обмеження щодо вивозу тварин за кордон. Тому до нас приїжджали польські волонтери і евакуювали по 40-45 собак за раз. Їх всіх відправляли до притулків домашнього типу, а вже потім – до родин.
Можу розповісти історію, яку назвала «Як ти човен назвеш, так він і попливе». До мене потрапила дуже важка собака зі зламаним хребтом. Це сталося в Покрові: кілька жінок помітили собаку, яка лежала серед сміття і не могла піднятися. Собака була молода, але дуже дика і налякана. У клініці мені запропонували її приспати. Але такі тварини можуть жити щасливим життям і ця історія тому доказ. Місцева жінка дала їй ім'я Попелюшка. З часом вона звикла до мене, почала довіряти і зрозуміла, що тут їй нічого не загрожує.
На початку війни, під час першої евакуації, польські волонтери забрали її. Тепер вона живе там, де її люблять і вважають повноцінним членом родини. І з тієї вуличної собаки вона перетворилася на справжню Попелюшку.
На жаль, тепер потрібно оформлювати документи для вивезення собак за кордон. Зараз ми збираємо кошти, щоб організувати нову евакуацію.
В перший рік війни ми евакуювали багато тварин. Нам вдалося вивезти близько 600 собак. Останні дванадцять виїхали на початку липня, а минулого місяця ми також відправили старенького сліпого песика до Польщі. Тепер усі наші собаки живуть своїм найкращим життям у люблячих родинах, адже в Європі ставлення до тварин зовсім інше. Я отримую звідти фото і плачу: бачу, що моя праця недаремна і тварини знайшли своє щасливе життя.
– Як часто люди забирають тварин з притулку? І кому ви точно не віддасте собаку?
– На жаль, в Україні не сформувалася культура брати тварин з притулків. Багато людей бояться дорослих собак, вважаючи, що краще обирати щенят. Однак у притулках є тисячі чудових чотирилапих, які також заслуговують на дім.
Ми починали з десяти тварин, а сьогодні притулок налічує вже 300 собак і щодня прибувають нові. В середньому щомісяця я беру під опіку до 40, а знаходять родини лише до десяти. На жаль, через війну остання цифра ще зменшилася.
Я принципово не беру домашніх собак. Якщо людина виїжджає, то повинна подбати про своїх улюбленців і не кидати їх напризволяще. Але, на жаль, у 90% випадків домашні тварини поповнюють ряди безпритульних.
На поріг притулку ми не пустимо людину в стані алкогольного сп'яніння. Також не віддаю тварин дітям без супроводу дорослого, адже собака – це відповідальність. Крім того, я не віддаю собак на ланцюг, оскільки наші тварини не навчені до цього. Найголовніше, щоб майбутні власники були добрими людьми з відкритим серцем.
– Чого найбільше потребує притулок сьогодні?
– Найголовніша проблема – це евакуація тварин з притулку. Нам треба, щоб люди приходили та забирали їх. У нас дуже багато прекрасних собак: вони добрі, адаптовані, стерилізовані та вакциновані, і дуже потребують родин. Це найболючіше моє місце. Тому приходьте і беріть у нас тварин, не бійтеся їх.
За час війни тварини почали масово хворіти на рак та інсульти. Я втратила двох своїх собак, через серцеві напади. Зараз лікую песика, який хворіє на рак. Війна дуже вплинула на здоров'я як українців, так і тварин. Оскільки лікування є дороговартісним, то тут ми потребуємо допомоги.
Також нам завжди треба теплих речей, які використовуємо для утеплення та накриття будок, особливо в холодну пору року.
Крім того, нашому притулку зараз потрібен ловець собак.
– Хто надає допомогу та чи підтримують притулок мешканці Нікополя?
– Насправді, люди нам дуже допомагають. Приємно, що вони пам'ятають про нас. Я їм за це дуже вдячна, адже завдяки цьому ми й живемо. Багато друзів нас підтримують, у кожного з них не один десяток тварин. Якщо потрібно, вони завжди прийдуть на допомогу.
Нам дуже допомагає благодійний фонд «Щаслива лапа». Вони постійно надсилають корм, оскільки притулку необхідно дві тонни на місяць. Також окремого харчування потребують хворі та старі собаки. Нещодавно волонтер з Покрова привіз нам чотири тонни корму і я, звісно, поділилася з іншими зооволонтерами.
Зі стерилізацією нам допомагає шведська компанія «Net-up», з якою ми співпрацюємо з 2022 року. З її допомогою ми стерилізуємо не лише собак, а й котів.
У мене не буває вихідних, бо в притулку багато хворих собак, яких я лікую сама. Щенят беру додому і доглядаю за ними до пізньої ночі. Найважчі тварини перебувають у мене вдома. Перев'язки, уколи та крапельниці я роблю самостійно, мені допомагає лише мій чоловік і волонтерка Олена.
– Ви займаєтеся волонтерством не перший рік, знаєте багато нюансів. Скажіть, чого не вистачає в нашій системі освіти, фінансування, законів, щоб налагодити ситуацію з безпритульними тваринами?
– У нас якщо собака, то обов'язково на ціпок. Подивіться на відношення до тварин у Європі!
В Україні насамперед не вистачає закону про обов'язкову стерилізацію тих тварин, які не є представниками породної родини. Розмноженням тварин мають займатися виключно зареєстровані розплідники. Вони ж мають відстежувати родовід, щоб виключити всі спадкові хвороби. Наприклад, у всіх розплідниках мають здавати тести на пателлу. Це генетична хвороба, яку розірвати можна, лише не розмножуючи рід.
Всі тварини мають бути зареєстровані та прочіповані. Це європейська практика і дозволить ідентифікувати власників у разі потреби. Тобто все це повинно контролюватися і тоді буде відповідальність.
Також має бути освітня програма: діти мають знати, для прикладу, що собака не має жити на ціпку, що це є жорстоким поводженням з тваринами.
– Що на вашу думку спонукає інших людей допомагати тваринам, адже простіше просто пройти повз.
– Зазвичай люди відповідають: «Я не знаю, чим допомогти». А наша робота є яскравим прикладом того, що кожен може зробити свій внесок. Наприклад, коли хтось вночі підбирає на вулиці котика, збитого машиною, відвозить його до ветеринара, а потім забирає додому на лікування – це показує, як потрібно діяти і допомагати тваринам.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
