Свою підприємницьку діяльність Анна почала 5 років тому. Не найкращий період для бізнесу - спочатку ковід, потім повномасштабна війна. Жінка починала все з нуля декілька разів, тож на власному прикладі знає наскільки це складно. Однак навіть велика війна не стала на заваді розвитку. Тепер Аня - не лише мама та бізнес-леді, а ще й волонтер.
Про труднощі та виклики, донати та підтримку, еміграцію до Польщі та життя під обстрілами в Нікополі з героїнею інтерв’ю говорила журналістка-медіаторка Нікополь.City Анна Целуйко.
Я ПОЧИНАЛА СПОЧАТКУ ДЕКІЛЬКА РАЗІВ
Аню, розкажіть про свій шлях у підприємництві. З чого все починалося?
Почалося все п’ять років назад. Я завагітніла молодшою донечкою і, аби не сумувати у декреті, вирішила відкрити власну справу. Вибір зробила на користь торгівлі - закупила постільну білизну, домашній одяг для жінок та дітей, текстиль, орендувала приміщення та почала працювати. Спочатку це був невеличкий відділ в одному з торговельних центрів у Дніпрі та ще один у Нікополі.
Але згодом почався коронавірус і бізнес довелося закрити через суворий карантин. Звісно, не працювати та сплачувати оренду в Дніпрі було нереальним, тож я зібрала весь асортимент у валізи та перевезла до Нікополя.
Після того, як обмеження через ковід були зняті, довелося починати все спочатку. Шукати постачальників, оновлювати асортимент, орендувати магазин.
Як війна та обстріли Нікополя вплинули на бізнес?
Суттєво. Люди почали масово виїжджати з міста, продажів майже не було. Все просто завмерло. Про прибуток мова не йшла взагалі. Товар був, але не було попиту. Тому в один момент я прийняла рішення зібрати наявні в магазині рушники, ковдри та теплі пледи і відправити їх хлопцям, які знаходилися на Харківському напрямку. Це було одразу на початку повномасштабного вторгнення.
З початком обстрілів Нікополя актуальним постало питання безпеки. Бізнес на червоній лінії в центрі міста, звичайно, класно, але, скажу чесно, я дуже боялася можливих прильотів. Тому, коли запропонували переїхати сюди (примітка автора - магазин Анни знаходиться у підвальному приміщенні), я відразу погодилася. Тож з листопада 2023 на роботі відчуваю себе безпечно.
На сьогодні продажі є. Працюю з клієнтами не тільки в Нікополі, а по Україні та трошки по Європі. Єдине виключення - росія та білорусія. Окрім того, багато постачальників залишилися на окупованих територіях. Харківська фабрика, з якою я довгий час працювала, була знищена, тож зараз виробництво переїхало до Чернівців.
Не було думки виїхати з Нікополя та розпочати вкорте, але в більш безпечному регіоні?
На початку повномасштабного вторгнення я виїхала разом зі своїми дітками до Польщі. Але дуже скоро я зрозуміла, що хочу додому, що бути емігрантом точно не моя історія. Моє серце вдома, у Нікополі.
Коли ми вже збиралися повертатися до України, мій син отримав на тренуванні важку травму, тож був не транспортабельним. Тому довелося залишитися у Польщі майже на півроку.
За цей час я змогла трошки перевезти товару з Нікополя, щось продавала місцевим. Але коли син одужав, ми одразу ж взяли квитки і повернулися в Україну.
Я розуміла, що ризикую, але, перебуваючи за кордоном, щохвилини думала про дім. Моніторила новини, все читала, дивилася, переживала.
НЕ ТІЛЬКИ МАМА І ПІДПРИЄМЕЦЬ, ТЕПЕР Я - ВОЛОНТЕР
Фото з власного архіву Анни Лизлової
Як з'явилася необхідність поєднати материнство, бізнес та волонтерство?
Скажу відверто, зараз я більше волонтер, ніж підприємець. Родина інколи також залишається на другорядних позиціях. Намагаюся балансувати.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, моя подружка Тетяна Соларьова створила у месенджері групу, в якій писала про потреби військових. Всі, хто був у цій групі, по-своєму намагалися допомогти. Оскільки моя молодша донька була ще зовсім крихіткою, я не могла активно їздити до місту, зустрічатися із іншими волонтерами. Але я дзвонила, шукала, замовляла, формувала відправки.
Для мене волонтерство під час війни - це те, чим мають займатися ті, хто не захищає нас на передовій. Тим паче зараз, коли ситуація серйозніша та напруженіша, аніж була в 2014 році.
Для мене особисто це друга війна. Мій чоловік був в АТО, зараз знаходиться на позиціях у Запорізькій області.
Тому я розумію, що волонтерство та допомога військовим - маленький мій внесок.
Для кого був перший збір?
Це був збір на тепловізор для нашого сотого батальйону. Збирали 60 000 гривень.
А який збір був наймасштабнішим?
Важко сказати. У мене не було зборів, сума яких перевищувала 200 000 гривень. Тож кожен із них для мене масташбний.
Збирала на РЕБи, тепловізори, детектори дронів, автівки. Знаю, що минулого року та машина, на яку ми збирали, врятувала життя трьом військовим.
НЕ ОПУСКАТИ РУКИ ТА ВІРИТИ У ВЛАСНУ СПРАВУ
Фото з власного архіву Анни Лизлової
Як замотивувати людей не зупинятися та донатити?
Зараз все частіше чую, що люди втомилися від війни, втомилися від зборів. Але ж треба розуміти, що хлопці та дівчата на передовій не можуть собі дозволити навіть думати про таке. Вони чекають на нашу із вами підтримку та допомогу.
Не перестану говорити і досить часто про це пишу у себе в соціальних мережах - важлива кожна сума. Немає маленьких донатів. Іноді і 5 гривень можуть закрити багатотисячний збір.
Думаю, що людину, яка хоче допомогти, особливо мотивувати не треба. Єдине, що донатити я б все ж таки порадила тим волонтерам, яким ви довіряєте. І не забувайте їм дякувати.
Якщо можна про це говорити, розкажіть, будь ласка, яким бригадам, підрозділам та на яких напрямках ви допомагаєте?
Це 100-й окремий батальон ТРО, 53-тя окрема механізована бригада та 35-а окрема бригада морської піхоти. Для мене головний пріоритет - підрозділ має бути бойовий, знаходитися на передовій, а не в тилу.
Чи вплинула на життя та бізнес публічність та впізнаваність, які прийшли разом із волонтерством?
Безумовно, дуже сильно. Є як позитивні моменти, так і негативні. Публічність додала мені ще більшої впевненості, розвинула в мені певний стрижень. На приклад, мені зараз страшніше у Дніпрі чи Києві, де ракетні атаки умовно можуть статися раз на місяць, ніж в Нікополі під щоденними обстрілами артилерії.
Із поганого. Багато людей, які раніше були близькими, тепер чужі. За час війни більшість показали свої справжні обличчя.
Чи шкодую я? Ні. Навпаки, пишаюся тим, що тепер я і мама, і підприємець, і волонтер. До речі, офіційно зареєстрований.
В мене не було іншого шляху. Я його обрала сама.
Що ви б побажали вашим колегам волонтерам та підприємцям зараз?
Не опускати руки, вірити та робити свою справу. Пам'ятати заради кого і заради чого ми тут залишаємося під обстрілами, працюємо, донатимо та живемо.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
