Інклюзивність стає одним із основних правил під час проектування вулиць, житлових багатоповерхівок, громадських установ і просторів. Ключовим моментом в інклюзії є саме рівність, а не створення якихось особливих умов для окремих категорій людей. Люди з інвалідністю повинні мати змогу працювати, подорожувати, проводити своє життя якнайкраще.
В рамках проекту «Медіатор громади» редакція Нікополь.Сіty провела інтерв'ю із Денисом Портним. Пересуваючись на кріслі колісному, Денис неодноразово звертав увагу на відсутність доступності в нашому місті. Нині нікополець мешкає у Німеччині.
Під час інтерв'ю з Денисом обговорили питання про відсутність доступності у Нікополі для людей з інвалідністю. Чому це відбувається і що потрібно змінити, щоб доступність у Нікополі була відчутною. Також Денис навів приклади яку б німецьку практику доступності можна було б застосувати у нашому місті.
Д.Ф: Оцініть суб’єктивно рівень доступності Нікополя для маломобільних людей і людей з інвалідністю?
Д.П: На жаль, місто Нікополь є практично недоступним для маломобільних людей та людей з інвалідністю. Житло недоступне, і програми, спрямовані на забезпечення доступного житла, практично відсутні. Якщо людина живе на першому поверсі і немає ніяких комунікацій, то можуть зробити пандус, і то це буде велика проблема.
Далі, тротуари, з'їздів в основному немає. У громадському транспорті є декілька автобусів з пандусом, але часто вони не функціонують. Більшість зупинок не обладнані належним чином, тобто в зоні посадки бордюр повинен бути вищий із нахилом.
Щодо закладів. Навіть ті, які мають бути доступними, такі як лікарні, школи, адміністративні будівлі – вони не є доступними. Наприклад, у четвертій лікарні пандус майже під кутом 45 градусів. Також є ліфт, до якого не кожне крісло колісне може увійти, особливо електричне. У соціальному захисті доступний лише загальний вхід. Тобто, доступності немає у місті. А якщо вона і є, то десь точково.
Д.Ф: Які основні перешкоди вам доводилось долати, коли ви пересувалися по Нікополю на кріслі колісному?
Д.П: Поки я мешкав у квартирі, були перешкоди зі сходами – при підйомі на другий поверх без ліфта. Також бордюри, ненормативні пандуси та взагалі їх відсутність. Коли я переїхав до будинку, то зробив там пандус і двері. Здавалося, що доступність вже є, але є проблема з розбитими дорогами. Навіть у супермаркетах двері, які потрібно відчиняти – тобто, не автоматичні, а це створює складнощі. У Нікополі є магазини, де одна або дві сходинки, і там нічого не роблять, а навколо лише плитка. В Німеччині це вирішується локальним підвищенням. Тобто, це недорого і швидко. Можуть зробити ті самі МАФи, але не роблять.
Д.Ф: Які сфери життя: транспорт, освіта, культура є найбільш недоступними для людей з інвалідністю у Нікополі на вашу думку?
Д.П: Люди часто не можуть вийти з дому, а якщо вони кудись дістаються, там може не бути навіть елементарно облаштованого санвузла. Тобто, для людини на кріслі колісному або з проблемами опорно-рухового апарату дуже складно самостійно пересуватися по місту. Пересування займає великий час, а відсутність санвузла призводить до того, що люди навіть утримуються. Потім можуть мати проблеми з нирками, які і так погано працюють при малорухомому способі життя. Таким чином, це не лише фізичне обмеження, а й серйозна загроза для здоров'я.
Щоб отримати якусь послугу, то десь є причина: або її не можна отримати, або якщо можна, але при наявності сторонньої допомоги.
Щодо закладів освіти, у деяких школах можливо вже зробили пандуси. Наприклад, у 24-й школі, коли я мешкав у Нікополі, вона була недоступна через відсутність пандусів. Так само була ситуація з філією ЗНУ. Там були сходи і другий поверх без ліфта. Тобто доступності немає у місті. Якось можна викручуватися, але це не той рівень, який повинен бути за нашим законодавством. Тобто 33 роки існує законодавство про доступність, а її чомусь немає.
Д.Ф: На вашу думку, хто відповідальний за реалізацію проектів, які направлені на покращення доступності в міському просторі, комунальних установах, закладах медицини та освіти тощо?
Д.П: Згідно з законодавством, місцева влада та керівники організацій мають відповідати за доступність для всіх громадян. Це, якщо за законодавством, а якщо за обіцянками і розповідями, то до цього підключаються партії, які люблять розповідати, як гарно роблять для всіх і почують кожного, але це на словах. А якщо прийти до них, то вони не доступні. Тобто на словах одне, а насправді зовсім інше.
До того ж якщо подивитися на людей, у яких є бізнес та які беруть участь в передвиборчих кампаніях, вони теж якби на словах «так», а по факту заклади недоступні. Багато закладів харчування, магазинів, кафе і тому подібне не обладнані для маломобільних людей та людей з інвалідністю. Наприклад, я бачив по фото відкривався заклад у Нікополі. Там планувалася територія з нуля, але вони чомусь вирішили зробити сходинки і бордюри. Навіщо, якщо можна було б зробити просто рівну поверхню. До того ж вони декларуються як дитяче кафе, а дитяче кафе – це батьки з дитячими візочками, яким теж потрібна рівна поверхня.
Д.Ф: Чи є у громадськості розуміння щодо того, що таке доступність?
Д.П: Не впевнений. Якщо запитати у людей, що таке доступність, багато дадуть відповідь, що це – пандус. Можливо, хтось згадає тактильну розмітку і на цьому все. Але ж доступність більш широке поняття. Це і контрастна розмітка, наявність санвузлів, та автоматичних дверей, або ті, які легко відчиняються. Також великі літери, шрифт Брайля в потрібних місцях, жестова мова, яку навряд чи десь хтось знає. Донести людям розуміння про доступність досить складно. Тому що люди перемикаються на щось цікавіше.
Тобто якщо люди з інвалідністю будуть більш присутні в суспільстві і їх будуть бачити щодня, можливо, це спонукатиме до якихось змін. Тому це складна тема, і я не дуже вірю, що зараз щось зміниться. Те, що я бачу зараз, це якісь плани, можливо, розраховані на те, що люди схаменуться і почнуть щось робити. Частіше доступність обходять якимись шляхами.
Д.Ф: Чи вважаєте, що саме зараз, коли внаслідок війни українці отримують каліцтва, а захисники ампутації – питання переосмислення і переформатування простору під потреби цих людей – це важливе завдання. Для кого, як вважаєте?
Д.П: Важливо для всіх, тому що наразі з демографічною ситуацією, яка є, то доведеться брати на ринок праці усіх, кого можливо. Але проблема в тому, що доступності немає і потрібно надавати кваліфікацію, щоб робочі місця стали доступними. Це інфраструктура і житло.
Приватний сектор теж складне питання. Багато старих будинків не пристосовані для потреб маломобільних людей та людей з інвалідністю, і тут потрібне нове будівництво. Санвузли повинні бути достатньо просторими для крісел колісних, це дуже складно. Так що повинно бути нове будівництво, яке буде враховувати потреби людей.
Д.Ф: Що потрібно змінити і коли, щоб доступність у Нікополі була відчутною?
Д.П: Потрібно починати робити доступність. Можливо, точково, розпочати з ремонту тротуарів, далі не забувати робити з'їзди при ремонті доріг. Нормативні пониження біля пішохідних переходів, також робити зупинки належним чином та вирішувати питання із залізничним транспортом. Важливо купувати або вимагати лише ті автобуси, які пристосовані для перевезення людей на кріслах колісних.
Там, де можливо почати робити доступність, то потрібно починати. Наприклад, під час ремонту доріг, немає різниці чи встановлювати бордюр висотою 15 см, чи робити з'їзд, з погляду витрат виходить приблизно однаково. І якщо вже робити, то потрібно робити як слід, а не як звикли.
У Німеччині я спостерігав, як проводять ремонтні роботи. Тут вже другий рік тягнуть оптоволокно, то вони не копають як у Нікополі. Викопали одну яму розміром два на два метри, потім через 50-100 метрів іншу, і за допомогою горизонтального буріння проклали труби, а потім туди затягують оптоволокно. Тобто не переривають все місто розібрали бруківку, викопали яму, притягли все, що їм було потрібно, засипали, утрамбували і поклали на місце бруківку. І це на 2-3 дні і все як і було. Думаю, що це давня практика у них.
Чому наші депутати та чиновники, які їздили у Європу, не помітили такого підходу.
Приклад вирішення проблеми однієї сходинки
Д.Ф: Чи спостерігаєте нині якісь зміни, або, можливо наведете приклад успішної реалізації політики доступності в місті: якийсь пандус, чи виконання державних будівельних норм (ДБН) тощо.
Д.П: У Нікополі розпочали встановлювати пандуси, але з'їзди на тротуарах часто мають ненормативний нахил. До речі, через скільки років біля міської ради зробили пандус – це досягнення! Але всередині є два ненормативних пандуси зі слизькою поверхнею і великим кутом. Також вузький ліфт, у який не кожне крісло колісне увійде. Це було коли я був у Нікополі. Тобто, робиться десь точково, потрібно брати таксі і їхати до магазину або у справу, спокійно переміщатися по місту немає можливості і доступності для людей.
Доступних автобусів небагато, зупинки не пристосовані належним чином. Як і до речі спецвагони Укрзалізниці. Іноді я два-три рази на рік їздив в Київ до друзів, та декілька раз їздив у Донецьк, але ні разу мені так і не вдалось заказати цей вагон.
Їх близько 12 вагонів на всю Україну і замовити його навіть за місяць не вийшло. Він або замовлений, або вони знаходять причини не чіпляти до потягу вагон. Він не стаціонарно прищеплений, а за вимогою.
Д.Ф: Авжеж, порівнювати німецькі міста з Нікополем недоцільно, але, на вашу думку, яку б німецьку практику доступності можна було б застосувати у нашому місті?
Д.П: Треба активно працювати над забезпеченням доступності для всіх людей, взявши за приклад німецькі міста. У Німеччині житло доступне для всіх. Коли ми приїхали сюди, нас розмістили в одному будинку, де планувалося зробити пандус. Але виявилось, що там перегородиться проїзд, тому нас переселили в інший будинок з простим входом. Тобто немає ніяких перешкод.
Тут дощі втричі частіше, ніж у Нікополі, але дренаж зроблений настільки якісно, що на всіх дорогах після сильних злив за 20 хвилин калюж взагалі немає.
Майже у всіх державних закладах автоматичні двері, або треба натиснути на кнопку і двері відчиняються. Також є ліфти.
Я навчаюся на курсах німецької мови в міському навчальному центрі, де є ліфт, який працює на половину поверху. В ньому є дві двері, які відкриваються у дві сторони залежно від того, на який поверх потрібно. Ліфт знаходиться на сполученні двох будинків які мають різну етажність, та різну висоту поверхів, тому двері відкриваються в обидві сторони.
Також доступні автобуси, і можна спокійно їздити у справах. Я їздив до лікаря в сусіднє місто, пересідаючи з одного автобуса на інший, і спокійно доїхав до лікаря. Там достатньо великий ліфт для того, щоб помістився не просто електровізок, а і електроскутер яким тут активно користуються літні люди і тим кому важко ходити.
Щодо залізниці, поряд з нами є місто, що налічує 15 тисяч населення, воно рахується як вузлова станція. Там є чотири перони і ліфт, який дозволяє спуститися вниз, перейти на інший перон та піднятися на іншу колію.
Так само на великих вокзалах є ліфти. В Україні колії позначені лише номерами, тоді як у Німеччині вони позначені і літерами, дозволяючи одночасно розміщувати кілька потягів на одній колії.
Тут дуже популярний залізничний транспорт, і ліфтами користуються всі: люди на кріслах колісних, батьки з дитячими візками, а також пасажири з валізами та велосипедами. Крім ліфтів, на вокзалах також є ескалатори та звичайні сходи.
Щодо доступності на вулицях, у нас в місті Браке все місто у бруківці. На всіх тротуарах існують зручні з'їзди, включаючи виїзди з дворів, де вони необхідні. Тобто зроблена похила поверхня без бордюрів, які забезпечують плавний спуск.
Комунальні служби швидко прибирають тротуари, використовуючи маленькі трактори для механізованого прибирання. Тобто за рахунок того, що немає бордюрів, можна механізовано прибирати. Тут автоматизують та механізують все, що можливо, тому що вважають, що так буде вигідніше, ніж наймати людей.
До речі про залізницю, тут доступні різні види потягів: електрички, інтерсіті, швидкісні поїзди, і нічні. У потягах інтерсіті є пандус, який здатний вмістити кілька крісел колісних, і цим також активно користуються батьки з дитячими візками. Якщо мова йде про швидкісний потяг, тоді потрібно окремо замовляти спеціальний підіймач, який є на кожному вокзалі. З нічними потягами я ще не стикався, але там наче теж використовують підіймач. Тому можна подорожувати досить далеко навіть самостійно без супроводу. Береш і їдеш.
Двічі на рік я їжджу до лікаря, який мене спостерігає в Гамбурзі за 200 км від нашого міста, добираюся туди самостійно. Сідаю на електричку, у Бремені пересідаю з одного потяга на інший, там зійшов з потяга, вийшов з вокзалу, сів на автобус і доїхав до лікаря. І все це я роблю самостійно.
В Україні для того, щоб дістатися просто до лікаря, потрібна стороння допомога, іноді навіть кількох людей, бо там незручні сходи, або поріг, і двері які треба утримувати. Або ще якісь перепони, які треба подолати з допомогою. Тут максимально звільняють людей від того, щоб вони займалися роботою, якою можна не займатися, якщо зробити ту саму доступність належним чином.
Нікополь взагалі недоступний для людей, як і вся країна. У Києві ситуація може бути трохи кращою, але з транспортом все одно складно: метро недоступне, залізниця також. Великі міста не є винятками: ситуація така ж сама, як у Нікополі, можливо, трохи краще. Ті, хто відповідають за дорожні роботи та комунальні замовлення, чомусь ніяк не вивчати державні нормативи щодо доступності. Вони не можуть зрозуміти, що у кінці тротуару має бути з'їзд, і повинен бути не як їм заманеться, а під чітко визначеним кутом, а поверхня не повинна бути слизькою. Там не повинно бути перешкод, які ускладнюють рух людей.
Щодо тактильної розмітки, важливо дотримуватися встановлених норм, так як визначено, щоб людина могла орієнтуватися. Це системна процедура, і люди, які не бачать, використовують ці плитки для орієнтації. За допомогою такої розмітки відчувають певні виїмки і можуть розрізняти місця, де може бути небезпека, сходи, пішохідний перехід тощо. Проте у нас часто не дотримуються цих норм: плитки кладуться без врахування вимог, і ніхто не контролює цей процес або не несе відповідальності за невиконання вимог.
На мою думку, для швидкого впровадження доступності в масштабному обсязі, мабуть, потрібні якісь репресивні методи. Та спеціальна служба, яка має право накладати штрафи, позбавляти з посад, або навіть притягати до відповідальності перед судом тих, хто ігнорує норми доступності. Інакше, я не бачу шляху до того, щоб люди нарешті зрозуміли серйозність ситуації і розпочали діяти. Вже з 2014 року, коли почало з'являтися багато людей з травмами від війни, а зараз ті, хто приходять з війни і отримують травми, то вони просто не можуть вийти з дому. А вдома їм не комфортно, бо крісла колісні до речі не проходять у стандартні двері санвузла.
Здається, що зараз знову почали говорити про доступність, але далі розмови не йдуть. Навіть ті, хто говорить про це, часто не дотримуються відповідних норм. Тобто, це лише розмови, а не життєва позиція.
Що було раніше?
Раніше ми розповідали як би виглядали мурали Нікополя після війни очима нейромережі.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
