Родина нікопольців – Софії Симоненко та Данила Сокура у шлюбі вже 16 років. Разом вони виховують чотирьох дітей. Найменшому синові, який народився у прифронтовому Нікополі – кілька місяців.
З початком повномасштабного вторгнення Данило вивіз родину за кордон, але Софія повернулась додому, аби бути поруч з коханим. Зараз родина перебуває в Нікополі: Софія займається сім’єю, онлайн викладає іноземні мови та допомагає чоловіку волонтерити.
Про життя в евакуації, менталітет поляків, німців та англійців, про причини повернення додому та про спільну волонтерську діяльність з подружжям розмовляли журналісти Нікополь.Сіty.
Про рішення виїхати з Нікополя та волонтерство
Повномасштабна війна застала Софію в Нікополі, а Данила в потязі Київ-Кривий Ріг-Нікополь. І якщо дружина до останнього не вірила – «Ну яка війна в XXI столітті?», то до чоловіка усвідомлення прийшло разом з обстрілами Кривого Рогу.
«Коли російські ракети почали обстрілювати Кривбас, і ми разом з другом чули це майже поруч, то рішення вивезти родину подалі від цього прийшло майже одразу. Я подзвонив Софії та сказав збирати дітей, речі та документи. І вже наступного дня я віз їх всіх до кордону з Польщею, - розповідає Данило.
Проте шлях до кордону не можна назвати легким. Черги до АЗС, високі ціни на паливо, натовп з переляканих, знервованих жінок та дітей. Все це лякало.
«Чоловік буквально втиснув нас в чергу на евакуацію, а сам поїхав додому. Не дивлячись на те, що міг поїхати з нами, бо в нас тоді було троє дітей. Але все одно Данило повернувся. І причина того проста – мій чоловік справжній патріот своєї країни. Саме тому залишився, аби допомагати», – розповідає Софія.
Данило Сокур почав волонтерити для ЗСУ
В перші дні повномасштабного вторгнення Данило з друзями багато жінок та дітей відвезли до кордону з Польщею. І це була евакуація не тільки з Нікополя, багато хто просив вивезти їх навіть з Києва та Ірпеня.
«Ми їздили караваном машин по 10 автівок. Так тривало, доки в цьому була потреба. А далі як завжди – сарафанне радіо», – розповідає Данило.
Періодично Данило намагався навідуватись до сім’ї. Але після кожного візиту до родини, переганяв машини для наших хлопців зі Збройних Сил. Поєднував дві важливі справи. Вони з дружиною пів Європи сколесили в пошуках гарних, якісних авто і так, щоб не за всі гроші світу. Кожна машина їхала додому не просто готовою до використання, а ще й навантажена корисними речами та смаколиками для захисників. Так, потроху налагодились контакти та зв’язки, які й під час кризи з водою в місті допомогли налагодити поставки в Нікополь та сусідні міста Покров та Марганець.
«Мало хто знає, але якщо б Даня не волонтерив, він долучився б до лав ЗСУ, – розповідає Софія. –Дізнавшись про такий намір чоловіка, я сказала йому: «Підемо, але тільки разом!».
Машина, яка поїхала до хлопців у ЗСУ
Про Німеччину та Польщу – країни, що приймали біженців
В евакуації польський кордон Софія з дітьми долала 14 годин пішки. Відзначає, що там із дітьми їх зустріли досить привітно: до них одразу підійшли волонтери, які були раді допомогти всім, чим могли - гарячою їжею та напоями, теплим одягом.
«Від цього на душі було тепло та приємно. Я ніколи не думала, що зовсім чужі люди так добре ставитимуться до нас. Треба віддати полякам належне – вони в досить короткі терміни зорганізували волонтерські хаби з прийому біженців з України, які досить гарно працювали», – каже Софія.
В Польщі родину з Нікополя прийняла у себе гарна знайома. Але її двокімнатна квартира стала прихистком одразу для декількох сімей: в ній одночасно перебувало 11 людей. На той час це було нормально, але все ж таки максимально незручно, тож треба було рушати далі. І потягнувся шлях до Німеччини в переповнених купе, в яких їхало по десять замість чотирьох. Країна зустріла родину з притаманною їй педантичністю.
«Німці понад усе в світі люблять порядок. І це стосується всього – навіть реєстрація біженців відбувалася, як механізм годинника, – розповідає Софія. – От якщо в них вказано, що вони мають, умовно кажучи, за день оформити 20 людей, вони їх оформлять, а інші 100 будуть чекати наступного дня. І от ми чекали».
Маша і Міла з татом Данилом
У родини були в порядку всі документи, тож вони досить швидко пройшли оформлення та почали шукати житло. Знання німецької, звісно, прискорило процес, хоча, як зізнається Софія, вона навіть не помічала, як переходила з однієї мови на іншу, бо треба було дітей глядіти, та, по можливості, не загубити речі.
«З батьками ми жили в Німеччині, коли я ще була підлітком. Саме там я вперше усвідомила своє українське коріння і що моя доля – це Україна. Тож коли мені виповнилось 16 років і в консульстві я отримала український паспорт, я поставила батьків перед фактом, що я повертаюсь на Батьківщину... З того моменту минуло багато років, і от я знову була в Німеччині, тільки тепер зі своїми дітьми», – ділиться Софія.
За її словами німці досить стримано ставляться до українців, в силу того, що практично у всій Німеччині корінних німців не так вже й багато. Міграційна політика останніх десятиліть досить сильно вплинула на етнічний склад цієї країни, більшість населення якої – це вихідці з пострадянських країн, з великою тугою за минулим. Багато в чому саме через це Німеччина на початку повномасштабної війни не досить активно підтримувала Україну.
«Житло ми тут знайшли відносно швидко – нам надали дві кімнати. І я дуже вдячна родині, яка нас прихистила. Проте, це був не наш дім. Весь час, який ми провели там, а це близько півроку, ми вдома тільки снідали та вечеряли, а весь день ми з дітьми проводили на вулиці, гуляючи парками та вулицями, щоб не заважати тій родині, в якої квартирувались. Але це було моє відчуття цієї країни.
Взагалі хочу сказати, що от ця війна, вона показала, що таке людська доброта. Світ прийняв українців в себе вдома, переважно, нічого не очікуючи навзаєм. І це заспокоювало, бо мені було страшно, чим я буду платити за ту всю доброту», – резюмує Софія Симоненко.
Родина з Нікополя пригощає німців українською кутею
Про європейську освіту
Коли родина вже півроку жила в Німеччині, мама Софії Вікторія знайшла можливість здійснити давню мрію родини – дати можливість старшому онуку Михайлу навчатись в Англії. Те, що в звичайних обставинах було майже нереально через високу вартість навчання, під час війни несподівано стало реальністю.
«Не за таких обставин я мріяла, щоб мої діти навчались в Англії, але так склалось. В Лондоні нас приняла до себе священниця (преподобна) англіканської церкви. Саме вона написала листи у всі учбові заклади міста, аби вони прийняли до себе наших дітей – Машу та Мішу до школи, а Мілу - в садок».
Софія з дітьми у Лондоні
Першою, як це не дивно, влаштували в середню школу доньку – Машу. І тільки через три місяці – старшого сина Мішу.
«Завдяки преподобній він влаштувався в дуже гарну велику приватну школу з гарною історією становлення та розвитку. Там дуже престижно та дорого навчатись. Українців там небагато, їх можна перелічити на пальцях однієї руки, більшість учнів – діти зі всього світу. І тепер Міша серед них. Він мріє стати пілотом та повернутись в Україну, щоб воювати за нашу країну в лавах Сил оборони», – говорить Софія про сина.
Не зважаючи на те, що старші діти Софії отримали можливість навчатись в Англії, вони продовжують отримувати освіту в українській школі. Цей процес йде паралельно, і легким назвати його важко. Але батьки налаштовані серйозно, бо вірять більше в українську освіту, аніж в європейську. Вважаючи її більш повною та насиченою знаннями.
Про релігію та її місце в суспільстві Європи
Як зазначає Софія Симоненко в Європі неможливо жити і ніяк не бути дотичним до церкви. Релігія там залучена до системи освіти, роботи, життя в цілому, вона є частиною суспільства, і європейці від того тільки виграють.
«Я завжди ходила до церкви та була вірною Богу, але без фанатизму. Все життя дуже обережно відносилась до інших релігій, намагалась триматись осторонь. Проте війна показала помилковість цієї думки. Бо не дивлячись на релігійні уподобання, віруючі люди з різних країн всіляко намагались допомогти нам на нашому шляху в Європі.
Я багато чому навчилась за цей період, багато чого переглянула. Мені здається, якби люди жили по законам Божим, без фанатизму, хоча б дотримувались головного, то багатьох проблем не було б», – каже Софія.
Система благодійності в Англії вражає, каже жінка. Наприклад, одна з церков там збирає їжу в бокси для нужденних. І кожен, хто потребує допомоги, заповнивши документи, може її отримати. Це те, що хотілось, щоб Україна перейняла від них.
Про особливості менталітету європейців
Родина Симоненко-Сокур звертає увагу на те, що європейці та українці мають різні менталітети. Тому не всім нашим людям добре в евакуації. Європейці, на їх думку, мислять категоріями зручності та готові поступитись деякими принципами заради власного комфорту.
«Завдяки українцям Європа запрацювала, і коли ми поїдемо, їм буде важко, – впевнений Данило. – Всі кажуть, що Польща радо прийняла українців, проте тільки дехто зазначає, що минулого року вона була першою з країн Європи, які мали профіцит бюджету в 20%. Це ми там зробили. Звісно, я впевнений, що більшість українців повернеться додому. А стосовно тих, хто залишиться, в мене є сумнів, чи будуть вони там щасливі?».
«Моя мрія, аби Україна залишалась самобутньою державою, проте взяла від Європи найкраще, –каже Софія. – Наприклад, від Польщі нам не завадило б взяти – оперативність, відкритість та взаємодопомогу. Від Німеччини – впорядкованість, благоустрій та гарні дороги. Від Англії – позитив, ввічливість та терпіння. Але для цього ми повинні бути єдині, не сіяти розбрат, по-перше, посеред себе».
Про рішення повернутись з Лондону
Софія з дітьми повернулась в Україну навесні 2023 року. І як зізнається, знаходячись за кордоном її гнітила розлука з чоловіком та почуття провини.
«Я ставила собі питання, як я можу знаходитись порізно з чоловіком, як можу бути осторонь від того, що відбувається в моїй країні, – каже Софія. До того ж, ведучи приватні заняття, я розуміла, що більшість моїх учнів не виїхали з України. Тож, що в Європі робила я? Мій дім – в Україні, як і моє серце та мій чоловік. Ми з ним одне ціле, тому повинні бути поруч».
Ми віримо в Україну всім серцем
Діти сумували за домом і раді були повернутись. Проте Маша з Мішою, побувши тут деякий час, повернулися з бабусею до Англії, бо такий шанс на освіту гріх втрачати, і тут в Україні у родини народилася четверта дитина – син Матвій.
«Так, в моїй країні війна, проте я щаслива бути тут, поруч з чоловіком, допомагати йому, виховувати наших дітей. Вони повинні побачити, як після війни та всієї цієї жорстокості, наша країна переродиться. Україна після буде вже зовсім іншою країною. І тільки разом ми зможемо зробити її квітучою державою, гідною майбутнього наших нащадків», – впевнена Софія.
Що було раніше?
Раніше ми публікували інтерв'ю інспектора Нікопольського районного управління ГУ ДСНС Вікторії Зайцевої про інформаційно-роз'яснювальну роботу, яку фахівці ДСНС проводять з нікопольцями.
Слідкуйте за нашими матеріалами в Facebook, Telegram та Instagram.
Там ми розповідаємо, чим живе Нікополь та район!
