Клуб раннього розвитку «ЗнАйКа»»працює в Покрові з 2013 року. Засновниця клубу Антоніна Тараненко - дипломований вчитель-дефектолог і сама розробляє методики і програми занять у клубі. Оскільки вчитель працює у школі, то і заняття її клубу коригуються під вимоги школи кожного року.
Зараз вона навчає близько 120 маленьких студентів від двох до семи років. Для кожної вікової категорії пані Антоніна організовує різні групи. Програми занять будує за принципом «не по роках, а по кількості років до школи».
Журналісти нашої редакції поспілкувалися з Антоніною про побудову уроків, підхід до занять та проблеми розвитку дітей через велику війну.
Заняття як гра
Пані Антоніна ділиться, що заняття в клубі проходять двічі на тиждень. Перше заняття - граматика, друге - математика. На цих уроках діти вчаться узгоджувати у роді і числі, формують елементарні математичні уявлення кольорів, форм, порівнюють кількість. Відповідно до віку заняття ускладнюються.
Методик використовує багато, комбінуючи їх між собою і підлаштовуючись під дітей. «Це і Монтесорі - розвиток дрібної моторики, і Глена Домана. Методика з викладанням букв і читання з кубиками. Але ми їх використовуємо як елементи в заняттях», - пояснює вчителька детальніше.
Наповнюваність занять пані Антоніна постійно змінює. Це зручно для роботи з найменшими учнями - дітьми, яким по 2 роки. Завдяки однаковій структурі уроків дитина вже чітко знає послідовність, але разом з тим з нетерпінням чекає, що нового буде на занятті. Це також частина авторської програми Антоніни: «Внаслідок однакової структури, діти привчаються вчитися. Завдяки цьому вдається більше навчити дітей, але часта зміна виду діяльності не втомлює їх і вони сприймають заняття як гру».
Антоніна наголошує, що інтелектуальний розвиток дитини не може існувати без фізичного, загалом - без когнітивного розвитку. Засновниця клубу пояснює це так:
«Когнітивний розвиток це не тільки мисленневий, це і фізичний в цілому - мовлення, психічних процесів, уяви, уваги, сприйняття. Плюс - загальна та дрібна моторика».
Батьки як асистенти
Пані Антоніна роз'яснює, що на перших заняттях батьки можуть бути присутніми, адже діти бувають різні - комусь легше соціалізуватися, комусь важче. Це стосується і старшого віку. Зазвичай вже через кілька занять діти кажуть мамі:«Ні, я буду сама. Йди».
Якщо говорити про дітей від 2-х до 3-х років, то заняття в клубі проводяться тільки з асистентом. Асистент – це мама, папа, бабуся, дідусь - той, хто прийшов з дитиною. Це називається «зона найближчого розвитку», де рідні допомагають дитині виконати певне завдання.
А вже з 3-х років потрібно перейти в «зону актуального розвитку» - тут рідні будуть просто присутні, а дитина сама пише або малює. Але практика показує, що є діти, які перше півріччя працюють в «зоні актуального розвитку», де перевіряють, що мама є і працюють далі.
Вже у другому семестрі вихованці переходять на «повну зону актуального розвитку», тобто без присутності батьків.
Вчителька акцентує що зараз більшість дітей стали працювати в «зоні найближчого розвитку» через збільшення тривожності. Тобто маму або тата вони тримають поряд або, принаймні, в полі зору. «Це не впливає на заняття, не впливає на структуру уроку. Адже тривожність треба знімати».
Страх та тривожність - як наслідки війни
У роботі з дітьми пані Антоніна намагається уникати негативу, тому розмови про війну не ведуться навмисно, лише якщо діти запитають. Тому у клубі більше роблять акцент на вихованні національної ідентичності дітей - прищеплення рідної мови.
«Звісно, є діти, переважно старші, які можуть заговорити про війну. Переважно це діти, у яких хтось з родини захищає нашу країну. Тому ми завжди їм говоримо, що їх тато, мама, дідусь тощо - захищають нас. Вони наші герої. Ми пишаємося ними і вдячні їм за те, що ми можемо жити, навчатися і працювати сьогодні».
Антоніна Тараненко наголошує, що після початку повномасштабної війни помітила, що у дітей з’явилося більше страхів, більше тривожності. «Тому після кожного виконання завдання ми себе хвалимо - гладимо по голівці і говоримо «Я молодець» або «Я супермолодець», - ділиться вчителька.
Вона відзначає, що у зв'язку з тривожністю діти раннього віку стають замкнуті. А коли дитина замкнута, то пізнавальні процеси знижуються. У дітей з’являються страхи: знижується зоровий, слуховий гнозис та відсутня імітація. «Це коли дитині кажеш – подивися, а вона дивиться в одну точку і боїться погляд перевести. Коли дають інструкцію чужі люди, а дитина просто боїться. У неї імітація відсутня, коли кажуть – зроби як я - але реакція немає».
Окремо пані Антоніна зазначає, що через тривожність і страх у старших дітей може з’явитися порушення темпу і ритму мовлення - заїкання. «І в такій ситуації, я б порадила батькам звернутися в першу чергу до невролога, щоб з'ясувати чи це неврологічне. Адже зараз на фоні таких нестабільних ситуацій часто саме неврологічне, ніж педагогічне заїкання», - додає Антоніна.
Більше спілкуватися з дитиною
«Зараз більшість батьків звертаються до мене з питанням, чому дитина не має мовлення. Воно формується за певною структурою. Розвиток дитини - це інструкція: «принеси мені йогурт», «поклади носочки в шафу», «принеси мені м'яч», «дай машинку тощо». І чим складніша буде ця інструкція, тим краще буде розвинене мислення і просторова орієнтація дитини. Також потрібно привчати дитину вчитися - хоча б крейдою на асфальті малювати. Саме тому, у ранньому віці потрібно приділяти увагу дитині по максимуму, бавитися з нею, виконувати інструкції», - дає пораду Антоніна.
Для дітей старшого віку вчителька радить вчитися рахувати хоча б в межах 10. Також говорити з нею про погодні умови, зміни у природі тощо. Загалом, приділяти увагу своїй дитині і звертати її увагу на навколишній світ і процеси у ньому. «Можна для розвитку граматичної сторони мовлення грати у гру «Дерево-дерева. Один-багато», утворювати зменшувально-пестливі форми слів «жук - жучок», спільнокореневих «сад-садок-садочок». Одним словом, спілкуватися з дитиною», - радить Антоніна.
