Ірина Борщаговська – тренер зі скелелазіння Дитячо-юнацької спортивної школи «Електрометалург. Має звання Заслуженого тренера України, яке було присвоєне 7 лютого 2023 року. Вихованці Заслуженого тренера України здобувають призові місця на чемпіонатах європейського та всеукраїнського рівнів. Юні спортсмени підтримують високий імідж Нікополя, який має славу спортивного міста та колиски чемпіонів.
Аліна Щигарева є володаркою Кубка Європи серед дорослих. Оксана Бурова - володарка Кубка Європи серед молоді й бронзова призерка Кубка Європи серед дорослих.
Журналісти Нікополь.City поспілкувалися з пані Іриною. Дізналися більше про початок спортивного шляху, присвоєння звання, успіхи вихованців та труднощі підготовки спортсменів в умовах війни.
- Ірино, розкажіть з чого починався Ваш шлях у спорті?
Я прийшла у Дитячо-юнацьку спортивну школу «Електрометаллург» з моменту її відкриття у 1982 році у відділення художньої гімнастики, якою я займалась з 5 років. Моїм тренером була Ткачова Анна Олександрівна. Цьому виду спорту я приділила 8 років свого життя. Потім з 15 років я почала займатися пішохідним туризмом в альпініському клубі «Сплав». Був такий клуб на території спортивної школи.
- Чому Вас зацікавив саме пішохідний туризм?
Почала займатися пішохідним туризмом тому, що хотілось романтики, ходити в гори, в походи, споглядати красу природи та її велич. Це все мене дуже сильно захоплювало в силу мого віку, коли вогнище і пісні під гітару зачаровують. Скелелазіння також частково входило до програми моїх тренувань. Ми лазили на природному рельєфі, в горах, на Хортиці. На штучному скеледромі стадіону ми майже не займались.
- Ірино, розкажіть про перші успіхи в спортивному туризмі. Це занняття було для Вас більше видом спорту чи захопленням?
Це і захоплення, і спорт. Команда неодноразово ставала призерами обласних та всеукраїнських змагань. Ми входили до трійки переможців по області та на чемпіонаті України. Там були командно-особисті заліки, і в команді зараховувалися бали, й в особистих першостях. Досягнень в скелелазінні в мене не було.
- Які труднощі Вам довелося подолати та як це вплинуло на Ваше подальше життя?
Пішохідний туризм – це походи, а походи це завжди нелегко. Тому, що це випробування на витривалість. Було важко входити в систему, це дуже специфічна справа. Я завжди кажу своїм дітям, що я зараз не розумію, чого я одягала той важкий рюкзак і перла в гори.
Цей вид спорту формує певні вольові риси характеру, вчить долати труднощі та йти до своєї мети. І витривалість, і сила духу - все сформувалось тоді. Це речі, які залишаться зі мною все життя. З тими випробуваннями в мені заклалася впевненість, що я не забоюсь труднощів та буду йти напролом до поставленої цілі. І це завдяки тренеру – Сергію Бондаренко. Він нас виховував тоді з гаслом: «Команда – як родина». Колектив залишився поряд на більшу частину життя.
- Коли Ви закінчили свою спортивну кар’єру та що на це вплинуло?
На завершення спортивної кар’єри вплинуло те, що я була більш націлена на здобуття освіти. В 1996 році вступила до Запорізького Державного університету. Мені дуже хотілося працювати в спорті. Закінчила факультет фізичної культури та спорту у 2001 році, могла працювати вчителем і тренером. Спорт залишився як хобі.
- Де та ким працювали після закінчення університету?
Я пішла працювати вчителем в школу № 16, потім в гімназію № 15. Вважала, що бути вчителем – це моє покликання. Та мою долю тренерства вирішив випадок. До школи завітали Бойко Василь Григорович (засновник скелелазіння в місті Нікополь авт.) й Наталія Кудренко, на даний час моя колега з якою ми працюємо разом. Ось вони приїхали й наполегливо запропонували спробувати себе у якості тренера у скелелазінні. Я мріяла працювати на стадіоні, але я не уявляла, що це буде скелелазіння. Думала, що це може бути художня гімнастика. З 2003 року я почала працювати в школі й за сумісництвом на стадіоні, доки обирала, чи зможу я, чи вистачить в мене духу та характеру стати тренером. У 2005 році я вже визначилась і перейшла працювати у спортивну школу. На формування мене як тренера дуже вплинув стиль роботи директора ДЮСШ «Електрометалург» Семена Рохкіна.
- Скільки пройшло часу з моменту початку тренерства до присвоєння Вам звання заслуженого тренера України? Які труднощі були у процесі присвоєння звання?
З початку тренерства до присвоєння звання заслуженого тренера України пройшло 20 років.
З моменту подачі документів до присвоєння звання - 4 місяці. Кінцевий пакет документів ми подали на початку листопада, а 7 лютого 2023 року прийшов наказ про присвоєння звання. 27 лютого 2023 року мені подзвонили з Міністерства і сказали, що звання вже присвоєно. Є посвідчення.
З документами проблем не було. З нашого боку ми зібрали все достатньо швидко. Наша спортивна школа офіційно працює, тому з документацією повний порядок. Сказати, щоб якихось документів не було – ні. Були якісь недоробки, щось, наприклад, змінилось в оформленні. Чекали висновок федерації скелелазіння. Чекати довелося тому, що то світла не було, то обстріли. В умовах сьогодення ось такі були проблеми. Трохи були затримки. з міністерського боку та з боку федерації, адже вони знаходяться в Києві. Найважчим було виконати умови міністерської таблиці, за яких умов присвоюється це звання. Буває так, що це один шанс у житті спортсмена чи тренера.
- Яка була підстава для надання звання заслуженого тренера України?
Це виключно досягнення моїх вихованців. У 2022 році дві мої спортсменки пройшли марафон. Чому марафон, бо пройшли 6 етапів кубка Європи серед дорослих в різних країнах Європи. Щигарева Аліна і Бурова Оксана взяли участь у всіх етапах. Десь були завойовані призові місця, десь незовсім. Було 30 учасниць з 8 країн Європи. На останньому етапі, який проходив у Франції 22 жовтня 2022 року за сумою всіх етапів у фіналі кубків Аліна посіла перше місце, а Ксюша посіла третє місце. Це не враховуючи їх участь ще в низці міжнародних стартів. Так, щоб 2 дівчини з Нікополя, з однієї спортивної школи, з однієї групи посіли 1 і 3 місця - це фантастичний результат, я ними пишаюся!
- Ірино, розкажіть більше про Ваших колишніх вихованців, їх досягнення в скелелазінні та ким опікуєтесь зараз?
Колишніх в мене ще не має, тому що всі вони діючи спортсмени. Ксюша Бурова і Діма Ілюхін до мене прийшли з 5 років. Це діти, яких батьки привели за ручку у секцію. На зараз Оксані 19, Дімі 20. Аліна прийшла трохи пізніше, їй 21 рік. Я не можу сказати, що вони всі супер зірки-таланти. Це саме той випадок, коли діти пашуть. Коли діти дуже хочуть і своєю наполегливістю, своєю працею добиваються результатів. Так, є якась частина таланту, але праці більше.
Вони на спорті зав’язані на все життя, пройшли всі етапи: першість спортивної школи, зліти й падіння, періоди коли зовсім не хотіли нічого робити. Закривалися, або казали, що більше не хочуть цим займатись.
Мені дуже шкода, що 2022 рік був надважкий, але діти давали високі результати та гарно себе показали. Це дуже велика їх заслуга. Вони не розгубились, пішли далі, змогли витримати всі труднощі й показати гідні результати.
- Ірино, розкажіть більше про Ваших вихованців: де брали участь та які місця завойовували?
Аліна Щигарева зараз номер 1 за рейтингом скелелазіння України. Вона володарка Кубка Європи серед дорослих. Це її найкращий результат минулого року. Аліна також перша в етапі Кубка України 4 лютого, пройшов перший етап і Аліна зайняла перше місце. Була також фіналісткою дорослого чемпіонату Європи. Ксюша Бурова у 2022 році стала чемпіонкою Європи, володаркою Кубка Європи серед молоді й бронзовою призеркою Кубка Європи серед дорослих. Ілюхін Дмитро став третім на чемпіонаті Європи, третім за сумою молодіжних кубків Європи й другим на чемпіонаті України, який пройшов в Києві у грудні.
- Розкажіть більше про молоді таланти, якими Ви опікуєтесь.
До війни у кожній групі були молоді таланти. Зараз трошки важче, бо діти шукають собі тренувальні бази хто закордоном, хтось ходить на інший вид спорту, бо в Нікополі така ситуація.. Зараз в мене є Ілля Єгоркін, який є чемпіоном України серед молоді. Він в збірній команду України, зараз тренується в Польщі - це наша перспектива. Є Єва Стенкова, яка з батьками в Болгарії - це також перспектива нашої дитячої спортивної школи. Вона вдало виступила на кубку Болгарії. Вона поки що не може за віком виступати на офіційних міжнародних змаганнях. Їй ще один рік до цих змагань.
- Як підтримуєте зв'язок з вихованцями?
На цей час працюємо в онлайні. Є діти-зірочки, які подають великі надії. І я впевнена, що скоро вже перемога. Ми повернемося і все відновимо. В кожному віці були дуже перспективні діти, які займали місця на всеукраїнських змаганнях. В мене був Нунцев Ілля, Мендрух Марк. Дуже хочеться скоріше повернутися та почати працювати.
-Як вдається Вашим вихованцям підтримувати спортивну форму?
З групами у яких найвища майстерність у мене постійний зв'язок 24/7. Я сплю й про них думаю. Ті, хто менше, з тими ми працюємо три рази на тиждень онлайн. Підтримую зв'язок з батьками. В онлайн ми виходимо, а ось змоги розвиватися професійно не маємо. Це більш підтримка спортивної форми. Якщо діти з батьками знаходяться закордоном, то шукають бази для тренувань на місці. Хтось зараз переключився на інший вид спорту, але я точно знаю, що вони цим займаються. Ті, що збираються повернутися, то ми це розглядаємо як вклад або підтримка форми на майбутнє. Тому, що не можуть діти сидіти й нічого не робити. Ті, хто мають змогу чимось займатись, нехай займаються. Хто що знайшов, той тим і займається.
- Яка Ваша тренерська філософія виховання?
У різні періоди виховання спортсмена це різне. Якщо це малюки, то я деспотична навіть. Я виховую у них дисципліну. З дітьми я не граюсь. Діти повинні розуміти, що вони прийшли в спорт, а в спорті не можна бавитись. Це навантаження та відповідальність. Тим паче, що в нас вид спорту, який є небезпечним. Ти відповідаєш за себе, за того, хто в тебе на страховці може бути. Виховання малих дітей – це любов до спорту і жорстка дисципліна. Далі коли вони підростають, то вже трошки відпускаю їх і допомагати розвивати самодисципліну, самостійність. Щоб вони вірили в те, що вони зможуть все. Вміли аналізувати ситуацію, адекватно сприймали свої поразки.
Спортсмени високого класу взагалі як рідні діти. Я з ними поруч все життя. Я знаю про їх здоров’я, чим вони живуть, де навчаються та про що мріють. Це вже ненав’язливий супровід. Підтримую психологічно як можу. Працюю як менеджер, як радник. Вони для мене дорослі діти за яких я переживаю, їх перемоги та невдачі. Я можу давати поради, але не нав’язуюсь. Вони повинні самі вміти аналізувати, як перемоги, так і поразки.
Є ключові моменти у вихованні для всіх вікових груп. Це те, що я для себе винесла за 20 років - це свято вірити в сили спортсмена, намагатися їм це вкласти та передати. Ну і звичайно, що підтримую як можу, допомагаю чим можу. Я їм завжди кажу, що ви можете не стати чемпіонами олімпійських ігор, але будьте людьми. Це основне, моя філософія і те, що я вкладаю у своїх дітей по життю, навіть не по спорту.
- Профілюючий вид скелелазіння ДЮСШ – це швидкість?
Так, наша школа спеціалізується на швидкості. Це така собі спадковість. У нас є Максим Стенковий, який є заслуженим майстром спорту зі швидкості. Є Ярослав Гонтарик – майстер спорту міжнародного класу у швидкості. Так склалося, що Нікополь славиться спортсменами-швидкістниками. Хоча є виключення. Є і зі складності майстри спорту - Ардашов Антон, який зараз працює в Українці, Київської області. Він дуже хотів займатись трудністю і йому це вдалося. Всі ті спортсмени, яких ми перераховували вище мають досягнення саме у швидкості. Єва Стенкова на зараз більше спеціалізується боулдерінг трудність, через певні обставини. Тому що там де вона зараз знаходиться не має можливості займатися швидкістю.
У нас є боулдерінгова зала, яка нещодавно з'явилась. Надалі будемо розвивати й цей вид. На рівні країни наші діти вже займали перші місця, але на міжнародній арені це однозначно швидкість.
- Як почуває себе скелелазіння як вид спорту на сьогодні ?
На зараз діти готуються в надзвичайно складних умовах. Це психологічний дискомфорт. В Україні багато тренувальних баз зруйновано. Діти шукають де б їм тренуватися, де б підвищувати свій рівень. Та не дивлячись на всі труднощі сезон змагань триває. Не має вибору. Віднедавна скелелазіння розвивається як олімпійський вид спорту. Спортсмени в таких умовах готуються до Олімпійських ігор 2024 року. Безглузді рішення МОКу ставлять під загрозу участь України. Вони допускають російських і білоруських спортсменів до олімпіади під час військової агресії – це неприпустимо! Враховуючи, що Україна платить надвисоку ціну за свою свободу. Це ціна життя. Спортсмени звичайно достойні виступати на олімпійських іграх. Так не повинно бути, коли дітям важко і люди з висоти приймають такі рішення, то взагалі незрозуміло.
Проте готуємося, сезон триває. З квітня стартує міжнародний сезон і в цьому році будуть розігруватися олімпійські ліцензії, яку дають змогу брати участь в олімпійських іграх. Навесні відбірка на європейські ігри буде проходити. В кінці року олімпійська кваліфікація. Це дуже нелегке завдання. Спортсмени готуються, бо участь в Олімпійських іграх – один шанс на все життя. Дуже великі сили покладені: і психологічні, і фізичні на підготовку в таких умовах до цих змагань.
- У кого рівень підготовки сильніший? В українських чи європейських спортсменів?
Визначити хто краще, хто гірше важко. Думаю, що наші спортсмени не гірше підготовлені, ніж європейські. Збірна команда України входить до десятки найкращих команд Європи. Серед молоді вони посіли друге місце командне за підсумками 2022 року. Це чудовий результат., особливо серед таких сильних країн як Італія, Польща, Франція та ін.
Аналізуючи останній рік спортсмени збірної команди України тренувалися в Польщі. Дякуємо полякам за те, що прийняли наших дітей. На безоплатній основі діти тренуються і проживали спочатку безоплатно. Також діти тренуються у Німеччині, Болгарії, Чехії. Звичайно, що там рівень підготовки для наших дітей вищий. Там інфраструктура більш розвинута, ніж в Україні.
Всі готуються , але наші ще ж живуть на чужині, без батьків . Вони переживають, тренуються і показують гарні результати. Вони мотивовані, бо ми розмовляємо з ними про те, що виступи на міжнародній арені – це їх фронт. Це їх вклад, вони гідно представляють Україну. Це саме та мотивація, яка робить їх сильнішими, ніж європейські спортсмени.
Якщо брати нашу спортивну школу, то для України база у нас дуже добре укомплектована, на європейському рівні.
Результати школи Електрометалург за минулий рік: вихованці нашого відділення завоювали 19 міжнародних нагород. Хоча команда складається з 8 спортсменів. Наші діти гідні й не програють європейцям.
