У перші дні лютневого широкомасштабного вторгнення росії в Україну, тисячі українців були вимушені покинути свої домівки та виїхати в інші європейські країни. Нікопольцю Денису Портному також довелося стати українським біженцем. Наприкінці березня разом з мамою та трьома кішками, він виїхав з Нікополя до німецького містечка Браке.
До війни Денис працював тестувальником програмного забезпечення, на волонтерських засадах адміністрував сайт благодійного фонду «Дітям Нікополя» та організації людей з інвалідністю «Аква». Пересуваючись на кріслі колісному, Денис неодноразово звертав увагу на відсутність адекватної політики інклюзивності і доступності в нашому місті.
Редакція Нікополь.Сity свого часу слідкувала за роботами по встановленню пандусів у пішохідній зоні на одній з вулиць міста. Тож ми поцікавилися у Дениса – що це за місто Браке і як у ньому справи з доступністю та інклюзивністю.
В інтерв’ю нашим журналістам, Денис також розповів про складний процес переїзду до Німеччини, та про те, як склалося його життя на новому місці.
Денис ПортнойФото: Власний архів
- Чим займаєтеся на новому місті проживання?
Вчимо з мамою німецьку мову на інтеграційних курсах. Для кішок курсів немає, так що спілкуються з місцевими котами через вікно. Намагаємося звикнути до іншого клімату та продуктів. Проходимо різноманітні бюрократичні квести. Частину пройшли, ще декілька точно буде.
- В якому будинку мешкаєте?
Зараз одноповерховий приватний будинок адаптований під крісло колісне. До цього був двоповерховий будинок з двома сходинками та не адаптованим санвузлом. Цей перший будинок використовувався й використовується як тимчасове житло, поки не найдуть постійне. Ми там мешкали місяць, потім соціальна служба запропонувала переселити нас в більш адаптований будинок через те, що зробити пандус було проблематичним із-за створення перепони в проїзді, який ще до того ж пожежний.
- Вдалося знайти роботу?
Поки що я безробітний. З початком війни проєкт, на якому працював тестувальником, перетворився на «гарбуза». Щоб влаштуватися тут на місці, потрібно знати німецьку або добре володіти англійською. Не володію через «особливості» домашньої освіти та проєкти, в яких я працював без необхідності володіння іноземними мовами. Тож нову роботу поки не шукав, бо не витягну фізично - роботу, курси німецької та бюрократичні квести.
Ще залишилася суспільно корисна робота на волонтерських засадах: сайт та розробка макетів афіш благодійного фонду «Дітям Нікополя» і сайт нікопольської організації людей з інвалідністю «Аква».
- Розкажіть про місто, в якому живете зараз. Чим воно особливе, скільки там мешканців, які забудови, архітектура, озеленення.
Браке портове місто із населенням 15 тисяч осіб, розташоване поряд з містом Бремен. Виступає адміністративним центром району Везермарш. Звичайне німецьке місто з 2-3 поверховими будинками на одну, дві родини. Є якась кількість багатоквартирних будинків на 8-12 квартир. Є досить старі будинки, багато великих дерев. У нас я такі не часто бачив, а тут їх багато. З того що знаю, то десь на середину літа в місті було приблизно 300 біженців з України.
- З чого формується середовище доступності в місті?
Всі тротуари в місті зі з’їздами. На частині вулиць є тактильна розмітка; біля пішохідних переходів та зупинок міського транспорту тактильна та контрастна розмітка. Магазини оснащені пласким входом або десь є додатковий вхід без сходів, адже деякі магазини в історичних будівлях, а там є обмеження щодо зміни фасадів.
Вхід без сходів. Він, зазвичай, службовий, для складу, оскільки тут дуже поширена механізація праці - щось важке возять на роклах або вилочних навантажувачах. У адміністративних установах є ліфти та автоматичні двері з сенсорами або кнопками. В лікарнях та приватних лікарських практиках теж є ліфти, якщо декілька поверхів.
Ще в лікарнях зіткнувся з іншим підходом організації черги: тут декілька оглядових і лікар переходить з однієї до іншої. Пацієнти мають час, щоб роздягнутися, потім зібрати документи та одягнутися. Навіть в рентген-кабінет для пацієнтів зроблено 2-3 окремі тамбури, де можна роздягнутися, залишити одяг і зайти на рентген, а потім через цей же тамбур вийти. Тобто, поки комусь знімають його загадковий внутрішній світ, хтось одягається, а хтось готується. Суб’єктивно - черга просувається набагато швидше ніж я стикався в Україні.
Місцеві лікарі відправили мене до Гамбургу на обстеження, то довелося скористатися одразу трьома видами транспорту ще й з пересадками: з мого міста до Бремену на електричці, в Бремені пересадка на потяг до Гамбургу, а там від вокзалу до клініки на автобусі 15 зупинок, бо вона майже на іншому його кінці.
Всюди є туалети, в тому числі адаптовані для людей з інвалідністю. В громадських та навчальних закладах, в торговельних комплексах. Навіть просто в місті є декілька біотуалетів адаптованих під людей, що користуються кріслами колісними. Досить часто зустрічаються входи в житлові будинки обладнані пандусами, де 2-3 сходинки. Є житло, де взагалі рівень долівки в будинку й тротуару біля входу в одній площині.
Громадські біотуалети. Один з них адаптований під крісло колісне Фото: З архіву Дениса Портного
Доступності тут багато і нею активно користуються всі, кому вона потрібна. Щоб краще зрозуміти: у місті з десяток супермаркетів розміром з АТБ як в Нікополі на автовокзалі чи біля торгового центру Владі, й коли скупляємося то кожного разу зустрічаємо ще до п’яти людей з допоміжними засобами пересування. На вулицях можна зустріти людей на скутерах, у кріслах колісних, з роллаторами, бо вулиці адаптовані. Є можливість змінити житло на вже адаптоване або отримати грошову допомогу на адаптацію, інша інфраструктура теж готова зустрічати людей з особливостями в пересуванні.
З'їзди з тротуару. "У цьому місці якась дуже історична бруківка, й щоб не так трясло між каменями залито чимось щоб було рівніше", - коментує світлину ДенисФото: З архіву Дениса Портного
Ще одним фактором підвищення комфорту є дуже гарна дренажна система на вулицях міста. Навіть після великого дощу через 15-30 хвилин вже немає калюж, а зустріти якусь багнюку на тротуарі чи пішохідному переході мало ймовірно. Якщо у Нікополі мені довелось завести кімнатний візок, щоб на тому, що буває на вулиці не бруднити підлогу в кімнаті, то тут цієї проблеми нема взагалі – колеса чисті, навіть якщо під дощ потрапити, може бути трохи піску, коли їздимо там, де велись якісь роботи. Тут майже скрізь бруківка, яку після земляних робіт кладуть на місце й присипають трохи піском зверху.
Цього літа по всьому місту прокладали оптичні лінії для інтернету. Але досить чисто все робилося: розкопували дві ями десь за 100-200 метрів одна від одної і за допомогою системи горизонтального буріння прокладали пластикові труби, а в середині них оптичне волокно. Тут навіть електрика протягнута під землею через сильні вітри, бо так надійніше.
Прокладання оптоволоконного кабелю Фото: З архіву Дениса Портного
- Чи є громадський транспорт, адаптований для людей з інвалідністю?
Так, автобуси обладнані пандусами та всередині є місце для декількох візків. Електрички та поїзди теж доступні – долівка вагона в рівні з пероном, там де є розбіг (двоповерхові потяги) вбудований в вагон пандус, що підіймається до рівня платформи. На залізничних вокзалах на кожному пероні досить просторий ліфт й ескалатор. З тим, що користувачів доступності багато, то зіткнувся із заторами біля ліфтів, бо не тільки люди в кріслах колісних їх використовуються, а ще ті хто користується роллаторами, мами з дитячими візочками та власники велосипедів - усім їм потрібен ліфт.
Крім того, ще є служби таксі з адаптованими мікроавтобусами. Я поки ще не маю офіційно підтвердженої інвалідності за місцевими стандартами (тут це «рівень втрати працездатності» й вимірюється в градусах-відсотках), то доступу до нього в мене немає.
Чи встигли проаналізувати, що є обов’язковим для доступності в цьому місті?
Обов’язково - наявність доступності. Вважаю, тут складно, а то й неможливо щось побудувати або відкрити без наявності доступності. З тим що в місті мешкає 15 тисяч населення, у мерії (ратхаусі) є ліфт, у відділі по роботі з іноземцями є ліфт, в службі зайнятості є ліфт. Навіть в навчальному центрі є ліфт. Він зроблений так, як у нас навіть не намагаються робити: поряд дві будівлі з різною кількістю та висотою поверхів, ліфт має два виходи. На ньому можна попасти в обидві будівлі на всі поверхи. Ліфт на 15 людей, десь 2 метри завдовжки і 1,5 метра шириною.
- Практика пандусів з двох «рейок» - чи є вона в місті Браке?
Такого не зустрічав. Є окремі приватні будівлі що недоступні, але то якісь ситуативні проблеми. Тут такою будівлею виявилось приміщення організації що займається біженцями. Стикнулися з відсутністю доступного туалету і можливості потрапити з однієї частини будівлі в іншу. Потрібно обходити ззовні, бо в середині сходи не продубльовано пандусом. Але то, мабуть, потреби в них не було, біженці у візках, мабуть, їм ще не зустрічалися.
- Ви переїхали до Німеччини з мамою та домашніми кішками. Розкажіть про те, як вам вдалося виїхати і перед якими труднощами доводилося поставати під час поїздки?
26 ми виїхали з Нікополя, а вже 29 березня прибули до Німеччини. Наша евакуація мала бути з мінімальною кількістю пересадок та завантажень-вивантажень через мій недосконалий остеогенез, що проявляється в підвищеній ламкості кісток; поважний вік мами, багаж та тварин. Тому виїзд затягнувся через відсутність доступності.
Була необхідність в тому, щоб мама інколи могла лежати, або хоча б вирівняти ноги, які набрякають: у неї трофічні виразки, які загрожують кровотечею у разі великого набряку. У нас ще й троє котів. Залізницею в спецвагони для людей з інвалідністю тварин офіційно не можна. В звичайний вагон наче можна, але залежить від провідника. До великого автобуса з такою кількістю тварин теж не можна. Власники мікроавтобусів, яким я телефонував, не хотіли брати на себе таку відповідальність за наше здоров’я. Через відсутність доступності та слабку інклюзію люди не часто стикаються з тими, у кого є інвалідність. Їх наявність інвалідності, мабуть, лякає. Потім через знайомих вдалося знайти людей, що їхали автікою в справах до Львова. Ми виїхали з ними.
Дорога була досить складна через блокпости й необхідність їхати невеликими дорогами з ямами. Нашим тваринам – двом кішкам та коту, було страшно і погано, адже вони вперше долали таку велику відстань. Довелося декілька разів зупинятися й мити їм переноски, бо тварин нудило. Спершу все було добре, а вже під час другої зупинки кіт втік. Доїхали дві кицьки. Їм навіть документи за європейськими стандартами зробили раніше ніж нам з мамою.
Через проблеми з тваринами ми не встигли доїхати до Львова де мали зупинитися. Але в ту ніч, коли ми мали приїхати, прилетіла ракета в 500 метрах від місця нашої ночівлі.
Ми провели ніч в хостелі в Острозі. Виявилося, що ні в туалет, ні в душ на візку потрапити не можна – завузькі двері навіть для мого візка. Проте нас нагодували гарячим супом, напоїли чаєм й уклали спати в окремій кімнаті. Вранці ми вирушили далі до Львова. Вже там нас зустріла родичка й машиною перевезла через кордон.
До Польщі ми потрапили вже о 22:00 годині. Через те, що ми вже не зустріли ніяких волонтерів, ми вирішили заселитися в будь-якому готелі, де дозволять поселитися з тваринами. Знайомий родички знайшов такий готель й забронював номер. Ми в нього заселилися десь опівночі. В готелі ми провели дві ночі. До Німеччини нас вивіз машиною інший родич.
- Чи розглядаєте своє повернення до Нікополя?
Як один з варіантів. Зараз занадто багато різних «але» й складно щось планувати. Дуже непокоять загарбники в Енергодарі й цілісність реакторів та сховищ відходів, та те що ракети так й продовжують літати над всією територією України й руйнувати інфраструктуру, в тому числі енергетичну та іншу критичну.
В умовах що склалися основний план – жити в зручних умовах та мати доступність в/та навколо житла аби мати максимальний рівень самостійності та незалежності від сторонньої допомоги, а де, як і коли це буде – то вже за обставинами.
