Віктору Апалькову з Нікополя 11 років. Він волонтер. Хлопчик збирає кошти на підтримку ЗСУ та на дрони для Нікопольського району. За кілька місяців роботи Вітя відправив вже понад 700 гривень. Його мудрості у доброму сенсі може позаздрити доросла людина. «Я б хотів самокат, але поки не думав купувати…зараз такий час», - ділиться хлопчик зі мною телефоном.
Свою волонтерську діяльність зі збору коштів Вітя хотів розпочати співом, але він відверто розповів, що знає не дуже багато пісень. Тож було вирішено піти іншим шляхом – мити фари та номерні знаки на автомобілях нікопольських водіїв. За це вони мали б сплачувати будь-яку суму. Чесно зароблені кошти юний волонтер ділив між ЗСУ та родинним бюджетом.
На сьогодні Вітя разом з мамою Оксаною залишається в Нікополі. Родина не виїхала, адже Оксані потрібно працювати. А ще доглядати за стареньким дідусем, сімома котами та чотирма собаками, врятованими з вулиці. Поратися по господарству мамі завжди допомагає Вітя. Коли розпочинаються обстріли міста син говорить мамі, що все буде добре. «Якщо прилітає дуже близько, то ми падаємо на підлогу. В укриття теж ходимо, але ж не можна зрозуміти коли вони будуть обстрілювати», - розмірковує мій юний візаві.
Вітя і його домашній пес
«Він звичайний хлопчик, - розповідає Оксана про сина. - Просто добрий. У нього лежать якісь іграшки, він говорить: «Мам, віддаймо комусь». Якось мені сказав: «Мам, мені вже так набридло спати на підлозі. Я буду збирати на дрони. Там біля «Світа» дяді збирають на дрони, щоб Нікополь не бомбили». Відтоді кошти Вітя направляє на збір на БПЛА та дрони-камікадзе в рамках проєкту NIMAR. Нещодавно хлопчик отримав пам'ятну монету від керівника проєкту, відомого в Нікополі волонтера Сергія Голтви.
Сергій Голтва зустрівся з Віктором і передав пам'ятну монетуФото: Фейсбук
Юний волонтер ділиться, що працює кожен день після уроків чи у вихідні. Спочатку у нього дистанційне навчання, а потім час для волонтерської діяльності. До своєї справи Віктор поставився відповідально: придбав міцну ганчірку, спеціальний засіб для миття. Уважно ставиться й до власної безпеки, адже пропонує послуги на світлофорі центрального проспекту міста.
«Я мию фари коли водії стоять на світлофорі. Я не вибігаю на дорогу. Тільки коли червоне світло – іду мити фари. Скільки встигаю, стільки мию. Говорю водіям: «Можна я помию фари чи номери, а ви мені дасте грошей на ЗСУ, скільки вважатимете за потрібне». Є дуже добрі люди – дають скільки не шкодують; а є такі, які говорять: «Хлопчик, відійди звідси». Але більше добрих людей».
У мирний час Вітя займався карате та в парусній школі, а ще збирав власні фрукти та продавав на ринку. «У нас є черешня, вишня, абрикос. Але абрикосів в цьому році не було… Не знаю чого», - розповідає мені Вітя.
У школі йому подобається фізкультура. У майбутньому він хоче допомагати в притулках тваринам, або організовувати такі притулки. А ще – мати власний бізнес: «Щоб моя матуся ніколи не працювала потім», - говорить хлопчик.
Якщо взимку не буде снігу, Вітя планує й далі займатися своєю справою - мити фари і надсилати кошти на дрони для Нікопольщини.
Віктор з вусатим другом
Окремим епізодом в історії Віті я б хотіла розповісти про його батька - Віктора Апалькова-старшого.
Віктор був підприємцем, а майбутня дружина Оксана переїхала з Дніпра до Нікополя, де вони і познайомилися у 2011 році. Потім були щасливі роки у шлюбі, народження сина і Майдан. «Там студентів б’ють», - сказав Віктор Оксані. Дружина все зрозуміла. Зібрала йому сумку і відправила чоловіка до столиці у вирій Революції Гідності.
Віктора, як активіста Майдану, схопили беркутівці біля стадіону Валерія Лобановського і, майже два місяці тримали за ґратами.
«Після виправдання чоловік лікувався у військовому шпиталі в Києві. Коли Віктора виписали зі шпиталю додому, йому стало зле. Була висока температура, тож я відвезла чоловіка до торакального відділення у Дніпрі, де йому з трахеї дістали зуби. Його ж били у в’язниці... Віктор помер 10 травня 2017 року. А 9 травня був день народження у молодшого Віктора...
Ми з сином залишилися самі, і, щоб відійти від пережитого і заглушити цей біль від втрати, почали рятувати безпритульних тварин – брати на перетримку вуличних котів та собак, лікувати і підгодовувати...», - поділилася мама юного волонтера.
Післямова від автора…
«Ця родина заслуговує, щоб про них знали», - написав мені Ігор Радченко, коли я попросила у нього контакти Оксани. Підписуюсь під кожним словом нікопольського активіста. І додам – щоб не лише знали, а й говорили і брали за приклад.
