Верховна Рада визнала Революцію Гідності ключовою подією державотворення України. Відповідний проєкт постанови №2739 підтримали 295 нардепів. Пригадуємо хронологію подій Революції Гідності та розповідаємо, як це було у Нікополі.
Що в цій постанові?
- визначення Революції Гідності одним з ключових моментів українського державотворення;
- недопустимості затягування розслідування “справ Майдану”;
- важливості пам’яті про Небесну Сотню;
- неприпустимості узурпації влади;
- політичної оцінки режиму експрезидента Віктора Януковича;
- засудження протиправних дій окремих співробітників “Беркуту”, міліціонерів, військовослужбовців внутрішніх військ, судових виконавців, прокурорів, суддів, інших осіб під час Революції Гідності;
- важливості мирних зібрань та неприпустимості сваволі.
Революція Гідності, як частина української історії
Майже відразу по своєму завершенні, Революція гідності стала важливою частиною історії українського народу. Почали видавати книжки на цю тему, в музеях з'являлися експозиції з особистими речами учасників, проводилися фотовиставки світлин Майдану, які іноді важко було переглядати без сліз. Ця подія лишила свій відбиток в історії майже кожного українського міста. Адже Майдан був не лише у Києві. Львів, Харків, Дніпро та інші обласні центри також збирали на головних площах чимало людей. Не відставали й менші містечка, одним з таким був і наш Нікополь. Ми вирішили пригадати і розповісти цікаві факти про те, як ці події проходили у Нікополі.
Як це було у Нікополі?
В 2013-2014 роках багато нікопольців користувалися соцмережею "Вконтакті". Саме там з'являлися групи, які інформували мешканців міста про події в Україні і закликали їх також не лишатися байдужими. Через VPN наша редакція знайшла кілька груп. Наприклад "Нікополь, вставай. Євромайдан". Перші записи там з'явилися ще до жорстокого розгону студентів Беркутом, в ніч проти 30 листопада. В описі групи було вказано: "Це акція, яка продовжиться до того числа, поки Янукович не забере свої слова назад і виконає усі вимоги народу. І не піде геть у Росію разом зі своєю бандою".
Перший запис на стіні групи. Ще до розгону студентів.
На площі, навпроти міськвиконкому, збиралися люди, як підтримували український курс на євроінтеграцію.
Після розгону студентів стало зрозуміло, що добровільно тодішня влада не збирається йти на поступки.
"Збираємось на нашому Фонтані напроти ЦУМу!!! Будь-ласка, поширюйте інформацію про Євромайдан у соцмережах і розповідайте друзям, робіть репости!!! Оскільки провладні канали блокують інформацію про початок української Революції!", - писали тоді у соцмережах.
Люди збиралися майже щодня, у вихідні проходило віче біля міськвиконкому, збирали необхідні речі для людей на майдані. Нікопольці проводили різні акції, наприклад, розвішували жовто-блакитні стрічки на деревах, щоб нагадати усім, що вони живуть в українському місті. Після недільного віче влаштовували ходу по місту із закликом: "Нікополь, вставай!".
Редакція Нікополь.City поспілкувалася з очевидицею тих подій у Нікополі
— Не зважаючи на те, що минуло вже чимало часу, я й досі добре пам'ятаю ті події. Якою холодною була та зима, нібито й без того було мало труднощів, а сніг та вітер ще додавали ускладнень. Пам’ятаю, перші дні, коли люди збиралися біля фонтану на ЦУМі, я проїжджала повз з роботи і зрозуміла, що теж хочу приєднатися. То був час мітингів, плакатів, нових знайомств. Виявилося, що в нашому Нікополі дуже багато класних людей, як щиро люблять свою країну та вірять, що власними силами зможуть змінити її на краще. То був час, коли, мабуть, вперше всі почали знімати прямі ефіри. Всі дивилася прямі включення з телеканалів, ефіри журналістів та звичайних людей. Багато людей тоді спілкуватися у групах "Вконтакті". Ми спілкувалися, ділилися думками та ідеями, вірили, що таким чином показуємо, що Нікополь також підтримує зміни в країні. Часто балакали між собою українською мовою, деякі люди, що проходили повз, дивувалися, питали звідки ми приїхали. А для мене було дивно, що рідну мову сприймають як якусь чужу, мовляв, лише на Західній так балакають.
— Нікопольці також їздили на київський майдан, ті хто лишався тут, переживали за них, а водночас, коли вони поверталися, було дуже цікаво почути розповіді від очевидців. Їздили й дорослі чоловіки, й молоді дівчата. Настав момент, коли стало відверто страшно — День Соборності 2014 року, коли загинули перші майданівці. В той день я була на роботі і занотувала у вордівський документ фразу :“Сталося щось невідворотне. Я боюся і не знаю, що буде з моєю країною”. Коли почалися розстріли, ми також збиралися у центрі міста з плакатами. Пам’ятаю сльози на очах людей, коли ми дізналися, що відбувається в Києві. Важко було усвідомити, що у твоїй країні сотнями вбивають людей. Пізніше будуть сльози щастя, що Янукович втік, що нарешті люди перемогли. Потім кудись пропаде й наш тодішній мер Токар. Нікопольський майдан збирався ще кілька місяців поспіль. Потім почалася військова агресія РФ у Криму та криваві події на Донбасі. Я кажу це, й знову пригадую ті емоції: щастя, надію, біль. Ті події змінили нас назавжди.
