Багато з нас у дитинстві, та й зараз, полюбляють дивитися фільми про пригоди археологів. Наша уява малює собі романтичну професію, наповнену азартом, пошуком скарбів та карколомними пригодами у стилі Індіани Джонса. Насправді, в першу чергу, — це трудоголізм, залізна витримка та, мабуть, трохи везіння, яке допомагає археологу опинитися в потрібному місці і знайти щось дійсно унікальне, явити світу неймовірну річ з давнини. Один з плеяди таких видатних археологів — Борис Мозолевський. Частина його життя пов'язана із нашим Нікопольським районом, де він працював і знайшов свою доленосну знахідку - скіфську Пектораль. Яким було життя видатного археолога та поета, дізнаєтеся у нашому матеріалі, який ми підготували до 85-ї річниці з дня його Бориса Мозолевського.
Поет, що мріяв про небо, але вибрав землю
Батьківщина Мозолевського - село Миколаївка, яке знаходиться у Миколаївський області. Майбутній археолог народився 4 лютого 1936 року. Його дитинство, яке припало на роки війни та післявоєнної відбудови, важко було назвати безтурботним. «Учнівство моє починалося ще за окупації у сорок третьому, але повчилися ми тоді щось місяців зо два, та й розігнали нас, а в школі оселилися есесівці…», — напише він пізніше у своїй «Думі про степ». Під час війни загинув його батько, а матері довелося тяжко працювати, щоб прогодувати себе та сина.
Він з дитинства захоплювався поезію, свої перші вірші присвячував навколишньому світу. А от про археологію тоді не мріяв, його вабило небо. Хотів стати льотчиком, як і більшість його однолітків у повоєнні роки. Після школи, у 15 років він пішов вчитися у спеціальну школу військово-повітряних сил, а потім вступив до Єйського вищого військово-морського авіаційного училища. Проте, у 1956 році, він потрапив під скорочення за висновком медкомісії, і після демобілізації, двадцятирічний Борис був змушений залишити професію льотчика.
Батьківська хата на Миколаївщині
З 1956 року він почав працювати різноробочим та кочегаром у Києві. Одночасно, починаючи з 1958 року, вчився на історико-філософському факультеті (кафедра археології) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1964 році, одержавши диплом із кваліфікації «історик-археолог». Борис Миколайович сам писав, що не сподівався стати професійним науковцем: «… Археологія для мене була не галуззю історичної науки, а нивою людинознавства в широкому розумінні...» .
В опалі: редактор, поет, археолог та... кочегар
3 1965 року Борис Мозолевський влаштувався на роботу у видавництво «Наукова думка». Був молодшим редактором, з 1968 року — редактором. Але тоді ж, за участь у редагуванні історичного дослідження Олени Апанович «Збройні сили України у першій половині ХVIIІ ст.», яка була визнана ідеологічними органами Компартії як буржуазно-націоналістична, а відтак-ідейно-шкідливою, він був звільнений з роботи у видавництві. З кінця 1960-х років головною темою наукових досліджень Мозолевського стала етнічна географія Скіфії. За рекомендацією Тереножкіна, котрий очолив новостворену Північно-Рогачикську експедицію, Мозолевського оформили на посаду заступника начальника експедиції. Але тут Мозолевського «підвів» його поетичний талант. Віддруковані в інституті папірці з відвертими антирадянськими віршами поета потрапили на очі “пильним товаришам”, а на одному з вечорів поезії в Київському технікумі зв'язку восени 1965 року він зачитав «крамольні» рядки про Ф. Енгельса і ленінську партію та її поводирів:
Такі рядки не лишали байдужими нікого: одні аплодували йому, а інші трусилися від страху. Прізвище Мозолевського викликало негативну реакцію у редакційних та позаредакційних кабінетах, оскільки потрапив у цей час за розповсюдження своїх віршів з критикою негативних сторін радянської дійсності до таємних списків на заборону друкуватися. Двері Інституту археології зачинилися перед ним на довгі три роки. Знову довелося повертатися в київську кочегарку. Та на допомогу прийшли його старші товариші. З 1968 року Б. Мозолевський починає працювати позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР. В подальші роки він перебував під невсипним оком КДБ. «Мене врятувала пектораль», - скаже згодом вчений, маючи на увазі, що сама ця знахідка світового масштабу дозволила йому трохи звільнитися від надмірної опіки з боку органів.
Археологія стала його справжнім покликанням. Серед курганів і степу Мозолевський був як у себе вдома. Українським степам він присвячував десятки своїх віршів.
Доленосна знахідка у День літнього сонцестояння
Наприкінці 60-х велике будівництво нових кар’єрів і підприємств розгорнулося у Покров (тоді Орджонікідзе) Дніпропетровської області. Древні кургани опинилися під загрозою знищення. Археологи квапилися їх розкопувати. Фахівців катастрофічно бракувало. Тоді знову згадали про опального Бориса Мозолевського. З того часу і до свого останнього польового сезону у 1992 році Б. Мозолевський був пов’язаний з нашим краєм, який двадцять п’ять століть тому був центром Степової Скіфії.
Перші кілька тижнів позаштатники Мозолевський і Загребельний працювали удвох: в Інституті археології помилково вирішили, що Товста Могила — не скіфський курган, а більш раннє та бідніше поховання. Такі зазвичай виявляються порожніми — їх розривають за сотні років до археологів. Тому витрачати гроші на серйозну експедицію інститут не став. Їх дав тодішній директор Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату Григорій Середа. Він поселив археологів у місцевому готелі, який став киянам у 20 копійок на добу, виділив техніку і загін шахтарів-прохідників, які копали і зміцнювали шурфи та тунелі.
Мозолевський зачарував Середу розповідями про те, як він кілька разів ночував на кургані, і завжди йому снився тупіт коней. Тому археолог був упевнений, що Товста Могила — поховання царського скіфа. Але перші роботи на глибині викликали у нього розчарування — було зрозуміло, що тут вже побували грабіжники, пізніше виявилося, що внизу є ще кілька поховань.
Головне з них — знатного воєначальника — спустошили багато століть тому, але багатоденна робота дала свої плідні наслідки: курган розкрив свої таємниці. Археологи знайшли непограбоване поховання царівни-скіф’янки, з вбранням, розшитим безліччю великих та малих золотих платівок. Поруч було поховано дитину, теж із золотими оздобами. Царівну та її дитину супроводжували на той світ четверо забитих слуг.
Але це були ще далеко не всі знахідки. Археологи потім стверджували, що грабіжники не докопали до неї лише кілька сантиметрів. І все тому, що скіфи поклали пектораль не на тіло царя, а поруч із ним. При розкопках Товстої Могили Мозолевський знайшов золоту Скіфську Пектораль. Було 21 червня 1971 року (Літнє Сонцестояння). Мозолевський записав у щоденнику: "О 14:30 щось дзенькнуло і потім блиснуло під археологічним ножем".
Життя в Орджонікідзе на цей час немов зупинилося. Місцеві мешканці цілими днями крутилися навколо розкопу, часом нависаючи над археологами. І це попри те, що там цілодобово чергували шість міліціонерів. Загребельний згадував, як одного разу на розкоп прийшов старий, якому колись належала ділянка землі з могилою. Він бурчав: "От якби я знав, то обов'язково б викопав". Золота скіфська пектораль — головний археологічний скарб України — за всіма параметрами стала справжнім подарунком долі. Її знайшли два археологи-позаштатники, яким допомагав не профільний інститут, а директор великого підприємства. І пектораль виявили тоді, коли успіх всієї експедиції вже здавався сумнівним. Вона прославила Україну, й Нікопольщину зокрема, на весь світ, ставши символом нашої давньої історії.
Україні з цією прикрасою поталанило ще й тому, що її знайшли за кілька років по тому, як з'явилася можливість залишити знахідку в українському музеї, — якби ця історія сталася трохи раніше, радянське керівництво наказало б передати настільки цінний експонат до Москви або Ленінграду, як це часто бувало с подібними експонатами.
Дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України — знахідки Мозолевського. Його навіть називали «Українським Шліманом», якого, як і Бориса вела мрія. Та археологи таке порівняння вважають недоречним, адже Шліман нічого спільного не мав із наукою. Він шукав золото заради самого золота. А Борис Мозолевський жив скіфами. Був епізод в його житті, коли до нього підійшла жінка та сказала:
Після знахідки пекторалі на Мозолевського чекала справжня слава.
Дали посаду й квартиру, але за кордон не випускали
Пектораль символічно розділила життя Мозолевського на «до» та «після». За словами самого Мозолевського: «Коли мені світило на кілька років змінити клімат, я розумів, що врятувати мене може лише велике відкриття. Я взявся до цього. Замість Мордовії потрапив до Інституту археології Академії Наук УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
З початку 1971 року заднім числом Бориса Миколайовича оформляють на постійну роботу в Інститут археології. Після історичної знахідки постановою Ради Міністрів УРСР і Президії Академії наук УРСР Мозолевському було встановлено персональну заробітну плату молодшого наукового співробітника у розмірі 200 карбованців на місяць, виділили трикімнатну квартиру. Він працював молодшим, а потім старшим науковим співробітником, був керівником сектора скіфо- сарматської археології Інституту археології. Керівництво з ним рахувалося, але було видно, що недолюблює. На міжнародні виставки його знахідки завжди возили інститутські керівники, він ображався, хоч і не показував цього нікому. Золоту пектораль, інші знахідки Бориса Мозолевського виставляли на показ в багатьох країнах світу. Перш ніж віддати пектораль до музею коштовностей, Борис Миколайович вирішив сфотографувати її: на квітучій яблуні, у зеленому лузі... 9 травня 1972 року він писав: «Більше такого привілля вона не знатиме. А сьогодні вже переддень від’їзду пекторалі до Америки. І їдеш ти без мене. Щасти ж тобі, золота моя доню, в твоїх всесвітніх мандрах». Мозолевський побував за кордоном тільки один раз. За кілька років до смерті його випустили до Фінляндії.
В 1964 -1965 роках Мозолевський працював у Нікопольській скіфській археологічній експедиції, яка вела розкопки біля села Капулівка, де була розташована могила кошового отамана І.Д. Сірка. З пошаною до пам’яті славетного козацького ватажка, Б.Мозолевський під час перебування на Нікопольщині, щороку її відвідував. Він приїздив сюди, також, для зустрічі та спілкування зі співробітниками краєзнавчого музею. Під його впливом у Нікопольському краєзнавчому музеї у 1979 році була створена археологічна секція.
За спогадами учнів Бориса Миколайовича, «… вони ні до знайомства, ні після, не зустрічали людини, яка так як він глибоко відчувала степ, любила його, і в своїх наукових та літературних працях так пристрасно оспівувала його». Мозолевський, говорили вони, … був надзвичайно романтичною людиною, знав напам’ять безліч чудових віршів і залюбки читав їх всім присутнім біля нічної варти. Це була людина енциклопедичних знань… А як він співав! Борис Миколайович мав дуже приємний оксамитовий баритон, гарний музичний слух. А його найулюбленішою піснею була українська народна «Ой, чий то кінь стоїть…». Любив грати в шахи, і грав непогано. А ще для своїх учнів — молодих членів експедиції, він, за їх словами, був ще й безперечним духовним авторитетом, чудовим другом та наставником».
Особливе місце в дослідженнях Б. Мозолевського посідають розкопки кургану Соболева Могила влітку 1991 р. У ньому знайшли на глибині 10 м багате поховання скіфського жерця, дівчинки і хлопчика. У боковій камері серед господарських речей з-поміж срібного намиста лежало набірне кістяне веретено. Це знаряддя для виготовлення ниток було символом жрецтва, покликання якого здійснювати зв'язок між людьми, світами й часом. Так відбулось відкриття поховання, яке раніше не траплялось. Недаремно існує поголос, що могили царів і жерців закляті: через півтора року після знахідки Борис Мозолевський пішов з життя. Це сталося 13 вересня 1993 року.
Незадовго перед його смертю, спільним рішенням Інституту археології АН України та Київської академії євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», якого так і не встиг отримати.
Я скіфським золотом курганним залишусь в пам'яті твоїй...
Український письменник та науковець Ігор Павлюк так висловився про Мозолевського:
Археологічні знахідки із скіфських курганів, виявлені впродовж 20-ти польових сезонів, проведених Борисом Мозолевським на нікопольській землі, зробили наш край відомим у всьому світі. Борис Мозолевський був першим науковцем, який чітко пов’язував подальше майбутнє Нікополя і Нікопольщини з розвитком туризму, що є сьогодні для нас особливо актуальним. У заключному слові до книги «Скіфський степ» він відмічав: «Степ не може залишатися рівним, як стіл. Там, де це не заважає господарюванню, дослідженні кургани слід знову насипати, а ті з них, у яких виявлено видатні поховання, перетворювати на музеї. Це наш священний обов’язок перед прийдешніми поколіннями».
«Коли і я за караваном
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй»...
Б. Мозолевський
В статті використані матеріали Нікопольського краєзнавчого музею
