Мама — найдорожча та найрідніша людина для кожного з нас. Але на жаль, ще нікому не вдалося змінити власної долі, кожне життя рано чи пізно закінчується. Йдуть в інші світи й наші матусі... "Пам'яті мами" — так називається виставка, яка зараз експонується у Нікопольському краєзнавчому музеї. Це підбірка вишитих робіт Євдокії Кушнірук, матері директора музею Олександра Кушнірука, яка померла на початку січня 2021 року. Виставка присвячена пам'яті тих жінок, яких вже немає з нами, але живі спогади про них та їхні витвори, добрі справи та той невловимий сімейний затишок, який під силу було створити лише нашим ненькам.
Більшу частину життя Євдокія Миколаївна прожила в селі Заставне Іваничівського району Волинської області.
Дружина, мати, талановита вишивальниця — вона вишивала все своє життя. Закінчила швейні курси у місті Сокаль, а потім працювала завідувачкою у швейній майстерні. Ось так вийшло, що улюблена вишивка стала не лише захопленням, а й професією.
На виставці представлено понад 200 експонатів: рушники, напірники, сорочки, краватки, серветки та занавіски. Вишивка, представлена в експозиції, — роботи різних років, які Олександр Олександрович привіз до Нікополя з рідної хати після матусиної смерті. Залишив частину на батьківщині у рідній хаті, щоб там лишався мамин дух, хоч там зараз ніхто постійно й не живе .
В експозиції є «святковий» куточок. Тут рушники, вишиті до Великодня, у різних інтерпретаціях. Цікаві експонати — вишиті краватки, які зроблять навіть звичайну чорну сорочку яскравою та святковою.
Один з рушників є дуже символічним, своєрідним матусиним оберегом для Олександра Кушнірука.
— Його вишила і подарувала мені мати, відправляючи в армію. Де він після цього тільки не їздив зі мною: і в Литві, і в Узбекистані, і в Німеччині, і в Афганістані побував.
Вишивка характерна не лише для Волинщини, а й всієї України. У багатьох роботах превалює вже класичне, для української вишивки, червоно-чорне поєднання ниток. Є рушник, вишитий у галицькому стилі, — в блакитних кольорах. Серед орнаменту видне місце займають квіти. Творча та поетична душа вишивальниці красу оточуючої природи переносила на полотно.
Деякі експонати — вже справжні родинні раритети, які можна передавати з покоління в покоління, оскільки, вишивала не тільки мати, а й інші члени родини.
— Всі ці вишивки — це не тільки моєї мами, десь руку приклав і тато. Батько вмів вишивати, але здебільшого він робив зав’язі на рушниках — китиці. Такі ж китиці в’язали й ми з братом. Килим, який висить в експозиції, вишивали всією родиною: я, брат, тато й мама. Мама підбирала кольори. Він вишитий на мішковині шерстяними нитками, — розповідає Олександр Олександрович.
Пригадує, що як приїжджав до батьківської хати, то мати казала: «Сідай вишивай, хай і твоя рука тут буде».
На початку виставки під фото Євдокії Кушнірук символічно розмістили вишивку, яку вона так і не встигла закінчити.
Кажуть, що людина жива, поки живе пам'ять про неї. Євдокія Кушнірук лишила пам'ять про себе в сотнях вишитих робіт, які дарувала друзям та родичам, прикрашала ними хату, надихалася своєю справою та надихала інших.
Варто відвідати цю виставку, щоб оцінити масштабність та кропітливість цієї праці, відчути в собі потяг до власної історії, адже вишивка — це споконвічна українська традиція.
Виставка діє в музеї до початку лютого. Вартість — безкоштовно. Відвідування музею проходить з дотриманням усіх карантинних норм.
