Щорічно в останню суботу листопада в Україні згадують жертв голодоморів 1921-1923 та 1932—1933 років. «Нікополь.Сity» зібрав історії нікопольців, яким вдалося пережили голодні роки.
Марія Пирогівська(Кодріна) народилась у 1924 році в селі Шолохово Нікопольського району Катеринославської губернії. — В родині було нас четверо: батько, мати, я, брат 1922 року народження — згадує жінка. — Голод 1932-1933 років був дуже страшним, люди пухли й вмирали на очах. Пам'ятаю, як мої двоє двоюрідних братиків прийшли до нас, що-небудь поїсти, ми були з братом трішки старшими за них. Вони сіли на печі, мати їм щось дала, та вони полягали й повмирали прямо у нас на очах...
Де ми їх хоронили? Хто де міг і біля хат на своїх садибах. А ще був випадок, як блукав хлопчик десь приблизно старший від нас, попросив їсти: «Тьотю, їсти дайте, що можете ...», і мати щось йому дала, а я була тоді мала, не розібрала. тоді слідом за ним йшла якась тітка і все питала: «А чи не бачили ви тут хлопчика?» Мама мояі пішла через декілька хат до однієї сусідки й побачила, що та вбила хлопчика, поштрикала йому голову і вже приготувалася його пекти в печі. Та вогонь все не займався. Тоді мати моя покликала людей і за нею приїхали з Нікополя й осудили.
На думку Марії Василівни у Голодоморі винна засуха й неврожай.
Неоніла Кіріянівна Горбенко дуже добре пам'ятає 1932-1933 роки. - Ми жили тоді в м. Нікополь, батько працював на Трубному заводі — згадує жінка. — Жили ми там з 1930 по 1934 роки. Восени ходили розгрібати кучі ховрашків і там знаходили зерно, цим харчувались, вночі збирали вугіль, щоб було чим топить. Весною зацвіли дерева, але люди не раділи тому цвіту, жити стало ще важче. Хліба давали тільки на батьків. Я залишалася дома сама, батьки працювали. Їсти не було нічого. Люди пухли від голоду, падали з ніг, були схожі на примар. Так тривало 1,5 місяці. У травні їли зелені абрикоси, а їжу готували з листя буряка. Так важко було жити в місті, а в селі — ще важче, все забирала влада і все вивозили кудись, голод був штучний.
Хто це робив? Ті, кого посилали «правительство»(уряд). Хліб вивезли ще з осені, а тим, що ходили відбирати хліб у людей ніхто нічим не суперечив. Може того, що не було куди звертатись, щоб пожалітись, ніхто нічим не цікавився. Люди вмирали тисячами. Як вижили, важко сказати, комусь родичі або близькі, що жили у великих містах, допомагали. Нам ніхто не допомагав, ми жили на квартирі в малесенькій кімнатці, а всі родичі були розкуркулені і вивезені до Сибіру.
Міста так-сяк трималися, а вимирали селяни. Їли траву, виловлювали ховрахів, котів, собак, в кого вони були, також поїли.
Бардашеський Анатолій Прокопович народився у 1928 році у селі Борисівка Нікопольського району. - У повоєнний час я навчався в Нікопольському технікумі і жив в місті — згадує чоловік. - рідні перебували в селі за 20 км від міста. В селі був страшний голод. Я підробляв на заводі, на якому видавали пайки. Був змушений відносити його батькам в село, щоб вони не померли з голоду. Брав в селі у батьків різні речі і виманював їх в місті на харчі, переважно крупи. Шлях від села до міста і назад переважно долав пішки, інколи підвозили за якусь їжу.
У нашому селі був випадок, коли один чоловік, якого живцем кинули в яму з трупами, прийшов до свідомості, виліз з ями, доповз до крайньої хати аж у сусідньому селі. Господар тієї хати побачив і пізнав його: це був тесляр, який колись йому робив цю хату. У господарів доїлася корова, він виніс йому молока і протягом 3 тижнів самим молоком врятував чоловіка. Набравшись трохи сил, той тесляр ходив десь копати картоплю, що зимувала в землі і так дожив до літа.
Коли в полі стало наливатися зерно, діти(що дожили), ходили рвати те зелене колосся, сушили його, варили та їли. Для "Охорони соціалістичного врожаю" влада побудувала в полі високі вежі з дерева, поставила на них свою сторожу та обїждчиків, верхи на конях, які ловили тих, хто рвав зелене колосся. А часом і не рвав, а тільки йшов полем, то судили їх або батьків зловлених дітей, як за розкрадання "соціалістичної власності". судив виїзний суд, що давав за зірвані колоски не менше 5 років тюрми.
