В цьому році наше місто відзначає 381-у річницю. До цього свята Нікополь.City підготували 10 історій з нікопольської минувшини.
Тут ховали скіфських царів
Проїжджаючи по околицях міста та по району, можна побачити земляні насипи — скіфські кургани. Раніше їх було набагато більше, частина з них була розкопана протягом ХХ століття. На території району розташовуються археологічні пам`ятки Нікопольського курганного поля з найбільш відомими курганними комплексами: Чортомлик, Товста могила, Соболева могила. Саме тут були віднайдені археологами унікальні речі скіфських часів — золота Пектораль та Чортомлицька ваза. Звичайно, окрім цих величних знахідок, на Нікопольщині було відкопано ще безліч прикрас та виробів із золота. Така велика наявність курганів із цінними речам дає змогу історикам вважати, що сучасні землі Нікопольщини в давнину входили до складу скіфського Герросу — місця поховання царів Скіфії, про що мальовничо розповідає давньогрецький історик Геродот. Скіфи мали своєрідне уявлення про потойбічний світ, тому в могилу своїм померлим вождям та царям клали усе, що б могло знадобитися їм у загробному житті.
До речі, на території Нікопольщини знаходиться останній в Україні царський скіфський курган-велетень, який не розкопаний — Нечаєва (Гегелина) могила.
Нікопольщина — край 5 січей
Кожне місто має свою минувшину. Наша — героїчна та унікальна. Ми — єдине місто України, яке веде своє походження від Запорозької Січі, а Нікопольщина — колиска п'яти Запорозьких Січей. Саме на наших землях колись була заснована Томаківська Січ. Звідси ходили козаки у переможні морські походи з Базавлуцької Січі. На Микитинській Січі, від якої і розпочалася історія Нікополя, обрала козацька рада Богдана Хмельницького гетьманом. І звідси повів він в 1648 році своє військо у перші переможні битви під Жовтими Водами та Корсунем. На нікопольських землях отаманував славетний Іван Сірко у Чортомлицькій Січі. І саме тут у 1775 році завершилася славетна козацька історія, коли Катерина ІІ відправила свої війська зруйнувати Підпільненську Січ.
Січ була шанованою в народі та впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян на українських землях. В уявленні українців запорозький козак став уособленням найкращих людських якостей, виразником національного духу. Згадки про козаків лишилися в легендах та переказах, прізвищах та топонімах, мистецтві та культурі.
Снага до волі: цех вільних матросів
Не дивно, що саме в краї з такою героїчною минувщиною, згодом заснували цех вільних матросів. Створений у 1834 році для сприяння мореплавству по Дніпру, він приймав до своїх лав державних селян, міщан, відпущених на волю кріпосних. Туди записувалися за власним бажанням, але не мали права протягом 10 років залишити цех. Головним обов'язком матросів була служба на флоті протягом п'яти років. На випадок війни служити повинні були усі матроси, за виключенням сивих дідів. По закінченню служби вільний матрос отримував від флотського командування патент на звання «опытного матроса». В патенті зазначалося, які роботи міг виконувати матрос: управляти кермом, проводити заміри за допомогою лота тощо. Найбільш заманливим було звільнення від подушної податі , а також звільнення від важкої на той час двадцятирічної служби, яка повністю відрізала солдата від його родини та суспільства. Цех слідкував за своїми членами, щоб вони виконували свої обов’язки, а інакше винних виганяли з громади та забирали пільги.
Перші нікопольські підприємці: чумаки
У 17 столітті основу чумацтва становило козацтво. Постійна небезпека, що загрожувала чумакам, змушувала їх до чіткої організації, суворої дисципліни та озброєння. Озброєні ватаги чумаків налічували до 100 та більше возів. Колись через Нікополь проходив Микитинський чумацький шлях, що починався від Микитиного Рогу, йшов на Коржеві Могили, Базавлук, Солону, Чортомлик, Микитине, через Дніпро, а далі звався Кримським. До речі, нинішня вулиця Шевченка колись називалася Кримською через те, що по ній чумаки їздили в Крим.
Із середини 18 століття чумацтво стало одним з найважливіших промислів півдня України. Головним об'єктом перевезень на той час був хліб, що вивозився до морських портів і за кордон та сіль. Селяни Нікопольщини теж чумакували. У Нікополі була навіть Хлібна пристань, до якої на чумацьких возах звозили зерно, закуплене у поміщиків та хуторян. Чумакували і заможні селяни, і кріпаки (якщо заробіток у них був високий, могли викупитися на волю).
З чумаками в ті часи були пов’язані різні звичаї та повір’я. Так, зустріч на дорозі з жінкою не віщувала нічого доброго. Тому жінки, знаючи це, побачивши в далині обоз, ховалися. Проїжджаючи повз села, чумаки пригощали дітей гостинцями, а бідним сім’ям, в яких ніхто не чумакував – давали сіль і рибу. А ще розповідають, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній дівчині. Інші жінки до такого ритуалу не допускалися. Так чумак підтверджував вірність своїй коханій. На їх честь народ нарік Великий Зоряний Шлях – Чумацьким.
Як нікопольці торгували: історія ярмарку
Щорічно в місті, крім звичайної торгівлі, проводились 4 ярмарки (в основному, на великі церковні свята), на які приїздили купці з інших місцевостей. Самим популярним був осінній (Дмитрівський ярмарок), який вважався хлібним, бо активним товаром тут було зерно і хлібопродукти. На цьому ярмарку були представлені товари з 26 міст. Особливо жвавим та багатолюдним був Успенський ярмарок, куди з’їжджалися мешканці Катеринославської, Полтавської, Харківської та інших губерній.
Ярмарок був вигідним для усіх, і для торговців і для покупців. Вантажі на ярмарок і з ярмарку доставлялись на возах, запряжених конями і волами. Окрім зерна, на ярмарку ходовим товаром була риба, різноманітні фрукти, вино, сіль – традиційно кримській товари. З інших міст привозили тканину, взуття, галантерею, горілку. Стояли ряди возів з м’ясом, салом, молочними продуктами. Важко перерахувати всі товари, якими торгували на ярмарку. Оскільки в ті часи не були ні інтернету, ні телевізору, ні мобільного зв`язку, ярмарок був не лише місцем, щоб щось купити, але й зустрітися з друзями, попліткувати, дізнатися новини з інших міст та сіл. Жоден ярмарок не обходився без святкових розваг: на ньому виступали мандрівні актори, циркачі, фокусники, кобзарі, для дітей найбільш цікавими розвагами були карусель та гойдалки. А розміщувався Ярмарковий майдан на самому підвищеному місці – біля давнього кургану. В наш час тут побудований стадіон «Електрометалург» .
Троянди з Парижу та оркестр: як відпочивали у міському саду
Зараз у Нікополі є декілька парків, але переважно їх стан лишає бажати кращого. Відсутні або поламані лавки, побиті ліхтарі, хащі та купи сміття, на жаль, їх важко назвати місцем для відпочинку. Тож нікопольці віддають перевагу паркам у сусідніх містах. Але так було не завжди, колись і нікопольські парки приваблювали як місцевих, так і гостей. Одним з таких був парк Пушкіна, який раніше називався просто міським садом, і який є найстарішим у нашому місті. Він був заснований на початку ХХ століття. Його засновником та меценатом був енергійний та ініціативний купець Гнат Єрлашов. Гнат Іванович приділяв особливу увагу утриманню свого дітища. Він багато зробив для того, щоб сад став улюбленим місцем відпочинку нікопольців. Це була його гордість і предмет постійних турбот. До набережної Дніпра вели алеї, посипані річковим піском, по яким гуляла гарно вбрана публіка, а вздовж алей буяло близько 100 сортів троянд, виписаних з Парижу. Тут розміщувалася естрада для оркестру, пристань для пасажирських прогулянок по Дніпру, більярд. В музичній раковині вечорами грав духовий оркестр. У міському саду виступали приїжджі артисти. А ось як описує парк Пушкіна вже післявоєнних часів відомий художник та старожил міста Марк Продан: «На початку 1950-х по півколу парк огородили особливим цегляним парканом з металевою крівлею. З боків паркану були влаштовані вододіли для дощових вод. Центральний вхід відрізнявся від сучасного - тут стояли колони і металеві ворота. Вхід в парк був платним. Я пам'ятаю Марію Макарівну Цурканову, що перевіряла квитки на вході. У вихідні, коли наплив людей був особливим, їй допомагали дочка Тамара і зять, офіцер у відставці. Крім гойдалок-каруселей, літнього кінотеатру та естради, парк мав альтанку-читальню, де можна було замовити книгу. В ті часи бібліотека під відкритим небом користувалася великою популярністю як у літніх людей, так і у молоді. Поруч - столи для гри в шахи та шашки».
Нікопольське пиво: від відомого заводу до забуття
Чи чули ви про нікопольське пиво? Ні, не про те порошкове, яке зараз літрами продають на кожному кутку у пластикових пляшках. Нікопольське пиво раніше було справжнім брендом міста. Навіть ті, хто не полюбляв алкогольні напої, знали, що нікопольське пиво дуже якісне.
Все почалося в 1888 році, коли австрійський підданий Карл Антонович Штекель вирішив заснувати у Нікополі пивоварний завод. Його продукція була відома далеко за межами міста. Пивзавод Штекеля довгий час вважався одним з найбільших і найсучасніших підприємств в Катеринославській губернії. Завод випускав пиво в оригінальних гранованих пляшках, мав свої павільйони на нікопольських ярмарках, брав участь в міжнародних виставках, які проходили в Російській імперії, Франції та Німеччині. Після 1917 року колишня броварня Штекеля стала державним підприємством, однак на популярність нікопольського пива ця обставина майже не вплинула. Навпаки, були перебудовані основні цехи і виробнцицтво лише зростало. На жаль, нині від нікопольського пива залишилися тільки спогади, а від заводу, який його виготовляв - купа руїн на березі Каховського водосховища.
Махновська столиця
Не всім відомо, що в буремні революційні часи, коли влада могла змінюватися по кілька разів на місяць, Нікополь деякий час був центром махновського руху.
4 жовтня 1919 року махновці зайняли Нікополь. У листопаді-грудні 1919 року Нікополь був перетворений Махном на одну з головних баз анархо-комуністичного руху в Південній Україні. В місті були розташовані їх тилові бази, шпиталі. В цей час місто охопила епідемія тифу, від якого загинули тисячі махновців і мешканців Нікополя. Начальник штабу РПАУ Білаш згадував: «В Нікополі тиф особливо лютував. По вулицях валялися трупи, лазарети і будинки були заповнені хворими. На кладовищі тисячі померлих лежали купами. І ніхто з влади не думав їх поховати»… Коли до Нікополя приїхав Н. Махно і побачив цю жахливу картину, він розстріляв весь нікопольський ревком.
Останній раз Н. Махно побував у Нікополі 29 грудня 1919 року, де провів засідання штабу революційної-повстанської армії, на якому прийняли рішення наступати з Нікополя на Перекоп, щоб відрізати відступ білогвардійців у Крим. В середині січня 1920 року більшовицькі війська зайняли залізничну станцію Нікополь. В той час у Нікополі було близько 40-а лазаретів, де знаходилося на лікуванні 15 тисяч хворих на тиф та поранених повстанських бійців і командирів. Без суду і слідства більшовики почали розстріли командирів махновців, незалежно від того, чи здорові вони чи хворі. На цьому махновський епізод в історії Нікопольщини фактично закінчився. На території міста лишилися декілька братських могил, де поховані махновці.
Зруйнована історія: Свято-Покровська церква
У духовному житті людей завжди велику роль відігравала релігія. Церква займала роль центра, навколо якого виростали міста та села. В Нікополі таким центром була Свято-Покровська церква, яка знаходилась на центральній вулиці міста – Катеринославській. Письменник-етнограф Афанасьєв-Чужбинський, який відвідав Нікополь в середині ХІХ ст., писав, що особливу привабливість містечку надавала п’ятибанева церква. Збудована вона була у кращих традиціях українського козацького бароко в 1796 році. Церква була дерев’яна, у кам’яній огорожі, з дзвіницею. В ній зберігалося багато речей з останньої Січової церкви. Довгий час у Свято-Покровській церкві служив протоієреєм Іоан Карелін, якого можна назвати першим істориком та краєзнавцем Нікополя. Побудована вона була коштом козаків, які переселилися до Нікополя після знищення царським урядом у 1775 році останньої Запорозької Січі- Підпільненської. Два брата-козака Іван та Яків Шияни придбали для церкви за свої кошти дзвін та церковне начиння. України. На жаль, у 1934 році вона була знищена по наказу місцевого керівництва. Зараз від неї залишився лише фундамент, завалений землею, та унікальні експонати козацької доби, які були передані до музею.
Побороти природу: створення водосховища
У 50-х роках минулого століття на місці Дніпровських плавнів - унікального явища природи, людьми було штучно створено Каховське море. До цього ж тут знаходилися плавні, які створювалися природою багато століть. Плавні були улюбленим місцем усіх нікопольців. Рибалки тут хвалилися один перед одним, яку величезну рибину їм вдалося впіймати. Кавалери запрошували дівчат на прогулянки у човні. Але найвеселіше тут було дітям, які цілісінькими днями могли проводити тут час, купаючись, засмагаючи та полюючи за ящірками.
Плавні мовчки берегли свою тисячолітнюі історію. Вони пам'ятали іржання скіфських коней, загарбницькі орди, які розорювали ці землі, козацькі чайки, що мчали по Дніпру. В роки Голодомору плавні допомогли врятуватися сотням родинам завдяки тому, що на їх родючих землях потайки вирощували городину. В роки війни непролазні чагарники надійно ховали партизан.
Вони тягнулися на сотні кілометрів, тут був багатющий за своїм різновидом рослинний та тваринний світ. Унікальні тварини та птахи, рослини та комахи. Нікопольці на островах, які заливало весняною повінню, тримали свої городи, збираючи рекордні врожаї овочів. Ось таким благодатним краєм являлися плавні до часу свого знищення. Наче за помахом, під водою зникли ліси та річки, села та селища, унікальні пам'ятки скфіських часів та Запорозькі Січі. Поява Каховського водосховища суттєво вплинула на природу цілого регіону, а місцями навіть докорінно змінила її. Головний улов нікопольських рибалок на сьогодні складає карась та бичок. Назажди зникли більша частина флори та фауни.
